І майже в ту саму мить почула Лісовиків голос:
— А хай тобі чорт! Ти диви! І справді чудасія!
Упершись ногами в землю, він випростався і закричав:
— Валансею! Іди сюди, мій хлопчику! Бери, бери його! Карлушко! От я тебе зараз збуджу, ледащо! Чого не спускаєш собак у воду?! Слід тут, ось він! Беріть його, беріть, мої хороші!
Кремезний, присадкуватий старий чоловік у чорному із золотом жилеті, із палаючим факелом у руці, стояв у мокрих штанях серед пінявого виру, — він був страшний і водночас прекрасний у своєму захваті.
На моху, що вкривав знизу щит загати, він помітив дві свіжі борозни від оленячих рогів.
— О, пані баронесо, — вигукнув він, — ну ніяк не повірив би, що олень може пройти тут, та ще такий великий. От хитрун! Оце зараз я вилаявся — ви вже пробачте, пані баронесо, — таки ж було чого! Беріть його, мої хлопчики, беріть, любі!
— Браво, Лісовиче! Тепер ми візьмемо його! — зраділа Жакліна.
— Цілком можливо, пані баронесо, цілком можливо! Тю-тю-тю! Беріть його!
У дошках, мабуть, стояв міцний дух знесиленого оленя, бо Валансей за мить двічі подав голос. І п'ятеро хортів, той вбрід, той плавом, полізли слідом за ним в отвір загати.
Лісовик вибрався на берег і надів каптан. Він озброївся довгою жердиною і почав гатити нею по воді, намагаючись зчинити якомога більший гармидер.
Раптом біля того коліна, на яке вказував маркіз, усі шестеро собак оглушливо завалували; в ріку хлюпнулося щось велике, чорне і майже зразу вихопилося на берег.
— Бери, бери його! — загорлала Жакліна.
— Я ж казав, що ми його знайдемо! — промовив Де-Воос.
Жакліна вдячно глянула на офіцера — в її очах світилася глибока віра в нього, ніби це він допоміг натрапити на слід оленя.
І обоє побігли до коліна, мало не ламаючи ноги на вербових корчах, ковзаючи на глиняному грудді.
— Заходь з голови! З голови! — кричав Лісовик, розпалюючи собак.
Олень, правда, промок, але зате встиг
трохи віддихатися. Чого доброго, втече з-під носа в собак, тоді шукай його поночі.
"Вже те чудово, що ми підняли його", — подумала Жакліна.
Олень і справді помчав уперед — його силует, здавалося, летів над землею. Але він не сховався в кущах, а раптом з розгону наскочив на дерево.
Глухо пролунав удар. Олень сторопіло зупинився на секунду і знов помчав — цього разу по колу, чіпляючись рогами за дерева, мов божевільний, що схотів битися з гігантами. Покружлявши трохи, він, задихаючись, притиснувся до дерева й обернувся мордою до собак.
У цей час наспіли люди із смолоскипами. Старий олень стояв у напрочуд красивій позі, ніби прихилившись до нічної пітьми; його темна шерсть, пригладжена водою, блищала, широкі груди здіймалися від уривистого дихання; піднявши величезні роги, він тряс ними від гніву та болю.
Шестеро собак із задертими вгору мордами оточили його, оскаженіло, надривно, несамовито гавкаючи, як гавкають тільки гончаки.
— Слухайте, Лісовиче, чому він натикався на дерева? — спитала Жакліна.
— Він сліпий, пані баронесо, — відповів доїжджачий, скидаючи шапочку. — Пані баронеса зараз сама побачить.
Він підійшов до оленя — однак не дуже близько — і помахав перед ним смолоскипом. Олень вдихнув дим, але не ворухнувся; його осклілі очі залишалися широко розкриті й світилися червонуватими вогниками — в них відбилося полум'я смолоскипів.
— Таке трапляється, пані баронесо, — сказав Лісовик, — із зацькованими оленями. У них щось лопається в голові, і вони перестають бачити. Цей олень сам здох би як не завтра, то післязавтра... Я розумію, це цікаво, навіть смішно... — додав він, догадуючись, про що думали Жакліна і Де-Воос.
Пригасивши чоботом догорілий смолоскип, він одчепив від паска мисливський ніж і чемно промовив:
— Пані баронеса, мабуть, не схоче порішити його...
Жакліна похитала головою — "ні" — і глянула на Де-Вооса.
Лісовик секунду помовчав, а потім додав:
— Але, може, пані баронеса схоче зробити цю честь капітанові...
Річ у тім, що з давніх давен, — і Лісовик знав це краще, ніж хто інший, — повелося, що звіра добивав господар ловів, а коли його не було — доїжджачий, але ні в якому разі не гість.
Тільки незвичайні обставини цього полювання могли привести до порушення правил; а головне, між Жакліною і Де-Воосом простяглася ниточка, існування якої вони ще не усвідомили, але саме вона спонукала старого доїжджачого, на втіху обом їм, начебто зрівняти їхні права.
— Хочете? — спитала Жакліна.
— Залюбки, — відповів Де-Воос, беручи ніж, довгий, мов багнет.
Поки мисливці обмінювалися люб'язностями, старий олень відчув наближення смерті.
Де-Воос скинув на землю бурнус, щоб вільніше рухатись. Олень, який стояв, закинувши роги, був майже однаковий з ним на зріст, але Де-Воос не дуже радів з цієї битви, бо олень був сліпий, — легше було б убити людину, здавалось офіцерові.
— Стережіться, пане капітан! Хоч олень і сліпий, але сил він має ще багато, — попередив Лісовик. — Треба підійти збоку, націлитися так, щоб ніж увійшов під лопатку (і доїжджачий пальцем показав це місце на своєму каптані), і встромити його в м'якуш...
— Так, так, — відповів Де-Воос.
— А ти, Карлушко, запали новий жмут та наготуй гілляку, щоб кинути оленеві на роги, якщо треба буде.
Собаки перестали гавкати: вони дожидали розв'язки, вищиривши зуби, здибивши шерсть.
Жакліна згадала, що Франсуа зіскакував з коня під вигуки мисливців і прямував до тварини так само, як зараз Де-Воос, і серце їй стислося від знайомого почуття тривоги й гордості.
Олень відчув, що наближається людина. Він нагнув свої великі роги, вдихнув повітря і, опустивши морду аж до землі, весь напружився, ніби готуючись стрибнути
— Збоку, пане капітан, заходьте збоку! — кричав Лісовик, ідучи за капітаном.
Пролунав несамовитий зойк. Олень випростався; на рогах у нього звивалась, якась темна маса; трусонувши головою, олень скинув її на землю перед собою.
— От мерзотник! — скрикнув Лісовик. — Порішіть його скоріше, пане капітан!
На землі корчився один із хортів з розпоротим животом, сіпаючи у повітрі лапами.
Де-Воос, відчувши під ножем кістку, витягнув з рани вістря, і, розмахнувшись, натискаючи плечем, щосили всадив ножа; він так легко ввійшов аж до держака, що капітан мало не втратив рівноваги. Він не сподівався, що в такого великого звіра може бути така тонка шкіра. Старий олень опустився на коліна, потім ревнув, упав на правий бік, і з його розкритої пащі по виваленому язику полилася кров.
Жакліна глибоко перевела дух; кілька останніх хвилин вона майже не дихала.
— Я в розпачі, що загинув цей пес. Мабуть, я загаявся? — спокійно спитав Де-Воос, передаючи ножа доїжджачому.
— Та ні, пане капітан! Адже це з кожним може статись, — досить різко заперечив Лісовик. — Навпаки, пан капітан, сказати відверто, людина рішуча.
І він знов підняв свою шапочку. Такий уже був у нього рефлекс: коли хто-небудь звертався до нього, — байдуже, чи сидячи на коні, чи стоячи на землі, — він зразу скидав шапочку, якщо, звичайно, руки були вільні.
Він витер ніж об шкуру розшматованого пса, який ще злегка здригався, лежачи в калюжі власної крові, потім носком грубого мокрого чобота почухав йому спину і сказав:
— Ех, сердешний Артабан, ось і твоя смерть прийшла. Так воно завжди ведеться на світі: гинуть кращі. Але ж гірше було б, коли б загинув не він, а пан капітан, правда?
Аж тепер Лісовик відчув холод від мокрої одежі, прилиплої до тіла. "Так, чого доброго, і ревматизм можна заробити або й щось гірше, — подумав він. — Ох, та й буде ж мені від Леонтіни, якщо я повернусь отак-от додому". Він раптом розсердився на весь світ, хоч нарікати не було на кого. "Може, коли б я сам його заколов або коли б Карлушка кинув йому на роги гілляку... А то ж он що... Он що, бач, виходить..."
Старий пес Валансей, вискалившись, уже підбирався до нутрощів свого товариша. Лісовик відкинув пса ногою.
— Ану, геть! — гримнув він. — Це тобі не пожива!
Він вийняв з кишені другий ніж, менший із стопорним вирізом і тонким вістрям, підійшов до мертвого оленя й одним змахом розпанахав йому черево від ребер до пахвини. У повітрі терпко війнуло ще теплим м'ясом.
Через пізню годину не було часу додержувати належного ритуалу — головне, скоріше нагодувати собак.
— Вперед, мої хлопчики, вперед! — крикнув Лісовик з красномовним жестом.
П'ятеро псів із здибленою шерстю накинулись на вивалені нутрощі й почали з гарчанням шматувати їх зубами, забираючись чимраз глибше, аж до огруддя.
Артабан почув, як бенкетують його товариші, розплющив очі, в яких світився сум і водночас жадоба, зробив величезне зусилля, щоб підтягнутися до оленя й дістати свою пайку, але голова його впала на землю, і він більше не ворухнувся.
А решта собак хрумтіли хрящами, гризлися за чотири кендюхи, повні смердючої трави, присмаченої соками, тільки їм відомими, видирали одні в одних довгі шовковисті кишки — опалові, аквамаринові, рубінові, встромивши в них свої ікла.
Жакліна дивилася на все це з огидою і цікавістю.
— Це перший олень, якого ви закололи? — спитала вона.
— Атож, перший, — усміхнувся у відповідь Де-Воос.
Ще ні разу лови не викликали в Жакліни такого почуття влади не тільки над тим, що можна купити, — над собаками, над людьми, а й взагалі над усім — над небом, над галявиною, над лісом, над вільними тваринами, що в ньому живуть. Жакліна вперше відчула це зараз, після нічної гонитви по лісу, біля трупа загнаного звіра, якого при світлі солом'яних смолоскипів шматували пси.
— Що я вам казав, пані баронесо? Адже наш олень має аж чотирнадцять відростків, — гордо сказав Лісовик. — По наших місцях не щодня такого зустрінеш. Пан маркіз буде задоволений.
За кілька хвилин собаки розірвали, згризли, зжерли величезну купу нутрощів; старий олень лежав вительбушений, схожий на фрегат, що зазнав аварії.
Останній жмут соломи в руках юного псаря догорів.
На другий ранок, перед тим, як Габріель Де-Воос покинув Монпрелі, де він гостював у майора Жілона, до нього прийшов Лісовик у звичайному робочому одязі й підніс своєрідний нагай з тонких ремінців м'якої, ще свіжої шкіри з копитом на кінці. То була права нога оленя; баронеса Франсуа Шудлер надіслала її із своєю візитною карткою; на картці тонким рвучким почерком було написано всього кілька слів:
"Посилаю Вам від імені дядечка.