Було це трохи схоже на цирк, а те не так цікаво.
Тісту повсякдень непокоївся.
– Якщо дізнаються, що це моїх рук діло, – сказав він нарешті Мусташеві, – то буде мені біда!
– Не хвилюйся, ці вчені навіть букета нездатні скласти. Ні про що вони не дізнаються, бодай би мені відтяли вуса!
І справді – цілий тиждень з лупою в руках вивчали вчені кожну квіточку, кожен листочок, але не просунулись ні на крок.
Квіти, що виросли у в'язниці, були такі самі, як усі інші подібні їм квіти. Диво було тільки в тім, що виросли вони за одну ніч. Вчені зайшли в бурхливу суперечку, винуватили один одного в неуцтві. Тепер уже кемпінг дуже скидався на цирк.
Але кожен конгрес має увінчуватись декларацією; тож і ботаніки написали її, напхавши латинськими термінами, щоб ніхто нічого не зрозумів. В тій декларації йшлося і про особливі атмосферні умови, і про маленьких птахів, які могли занести насіння, і про невидану родючість мурів в'язниці, що можна пояснити похвальними звичками мірепуальських псів…
Потому вчені знялися й поїхали в інше місце – там виросла вишня без кісточок.
У Тісту наче камінь з душі впав.
А в'язні? Ясна річ, вам хотілось би дізнатися, як сприйняли дивовижну несподіванку в'язні? Вони були у справжньому захваті. Побачивши квіти на вікнах, гратах, стінах і мурі, в'язні зразу забули, що хотіли тікати. Навіть буркотуни кинули сварки – милувалися квітами; навіть вовкодухи більше не сварились і не билися. Всім було любо жити серед квіткового лісу.
Тож незабаром мірепуальська в'язниця стала взірцевою у всьому світі.
Хто ж найбільше тішився з цього? Звичайно, Тісту. Він торжествував тайкома.
Але так важко тримати щось у таємниці! Коли ти щасливий – хочеться комусь звіритися, ба навіть кричати. Але кому? Мусташеві завжди було ніколи слухати Тісту. І хлопчик надумав розказати про свої пальці поні Гімнасту. У нього були такі м'якенькі, такі приємні на дотик вуха!
Отже якось уранці Тісту побіг на лужок, де пасся Гімнаст, і шепнув йому:
– Вислухай мене уважно, Гімнасте, і нікому не кажи!
Гімнаст повів вухом.
– Я зробив надзвичайне відкриття! Чуєш, Гімнасте? Чуєш? Квіти нищать зло!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
в якому Тісту знову зустрічається з мосьє Трунадісом і той показує йому злидні
Люди звикають до всього, навіть до надзвичайного, незбагненного.
Минув якийсь час – і мірепуальцям здавалося, що в'язниця зроду-звіку буяла квітами, і вони забули про неї.
Забули про диво й батько та мати Тісту, й знову обсіла їх турбота – як далі вчити й виховувати сина.
– Гадаю, йому б корисно було побачити злидні, – сказав нарешті батько.
– А, може, краще хай гляне на хворих у лікарні – либонь, більше дбатиме про своє здоров'я, – відмовила мати.
– О, це іншим разом. А завтра хай мосьє Трунадіс поведе Тісту в бідняцькі квартали Я певен – мосьє Трунадіс дасть нашому синові чудовий урок.
Отже завтра Тісту з мосьє Трунадісом подалися на околицю міста.
Дорогою мосьє Трунадіс трубним своїм голосом пояснював, що бідні люди живуть тільки по околицях.
– Ці бідняцькі квартали – наш бич, – заявив він.
– А що таке бич? – спитав Тісту.
– Ну, бич – це лихо, що спіткало багатьох людей, дуже велике зло.
Мосьє Трунадісові не треба було більше нічого казати. Тісту вже потирав свої великі пальці…
Те, що він побачив цього разу, було ще страшніше, ніж в'язниця. Вузькі й брудні дороги звивалися між безладними купами гнилих дощок. Це були халупи, такі діряві й хиткі, що подив брав, як вони не валяться навіть від легенького вітерця. Двері латані-перелатані там шматок картона, тут клапоть бляхи від консервної бляшанки.
Поряд з прямими, брукованими, чисто підметеними вулицями, кам'яними будинками, крамницями, парками бідняцькі квартали видавалися геть іншим містом, таким огидним, що його наче соромилось те, кам'яне. Тут не було вуличних ліхтарів, тротуарів, крамниць і поливальників, що їх наймав Муніципалітет[5].
"Зелена трава очистить і оздобить ці вузькі, брудні дороги; березка й ломиніс підтримають жалюгідні халупи, не дадуть їм завалитися!" – майнуло у Тісту в голові, і, виставивши великі пальці, він заходився тицяти, куди тільки трапляло око.
В халупах тулилося куди більше людей, ніж вони могли вмістити. Ці люди були бліді, як крейда, виснажені так, що ледве трималися на ногах.
"Я посію під вікнами калачики! Може, їхній багрянець зарум'янить обличчя цих бідолах!" – подумав Тісту.
– А чому бідняки мешкають в таких курниках? – раптом спитав хлопчик у мосьє Трунадіса.
– Мабуть, тому, що не мають іншого житла А взагалі це безглузде питання.
– А чому в них немає житла?
– Тому, що вони не мають роботи.
– А чому в них нема роботи?
– Тому, що їм не таланить.
– Отже, вони нічогісінько не мають?
– Саме так, Тісту. Оце і є злидні.
"Завтра вони матимуть квіти!" – осміхнувся подумки Тісту.
Він побачив, як чоловік бив жінку, як, плачучи, тікала від батька дитина.
– А що, через злидні люди стають лихими? – знов запитав Тісту.
– Буває, ще й нерідко, – відказав мосьє Трунадіс і трубним своїм голосом почав давати пояснення.
З його слів виходило: злидні – це щось на взірець жахливої чорної квочки з хижими очима, закарлюченим дзьобом і широчезними, майже неосяжними крилами. Під крилами вона безнастанно вигріває своїх страхітливих курчат. Мосьє Трунадіс знав, як їх усіх звуть: курча-крадіжка, що спустошує гаманці й ламає сейфи; курча-пияцтво, яке вимагає горілки й валяється по канавах; курча-злочин – мовби вбивця з револьвером; курча-революція – безперечно, воно найнебезпечніше від усіх…
– Тісту! Ви мене не слухаєте! – раптом вигукнув мосьє Трунадіс. – І покиньте мацати руками всю цю грязюку! Зараз же надягніть рукавички!
– Я забув їх удома, – мовив Тісту.
– Слухайте уважно. Що ж потрібно для того, аби позбутися злиднів та їхніх згубних наслідків? Поміркуймо трохи…
– Потрібен достаток! – подумавши, зраділо вигукнув Тісту.
– Ні, потрібна дисципліна! Потрібен порядок!
Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:
– Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!
Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.
– Бо коли б існував порядок, – вів Тісту далі, – то не було б і злиднів.
Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: "Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність".
А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!
Хмарою посунули сюди глядачі – дивуватися й милуватися…
Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів – сто франків А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.
З'явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев'яносто дев'ять квартир з електричними плитами в кухнях – такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.
Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.
– Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.
Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
в якому Тісту допомагає докторові Модіверу
В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.
Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова – простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.
Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу – це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.
– Нічого дивного, – відмовив доктор Модівер. – Адже й Мусташ, і я – обидва ми піклуємось про життя; Мусташ – квітів, я – людей.
Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем – це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров'я – вийти з людини. До того, недугів – тисячі, а здоров'я – одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров'я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.
– Ти коли-небудь хворів, Тісту? – спитав доктор Модівер.
– Ні, зроду не хворів.
Справді, доктор пригадав, що його ніколи не кликали до Тісту. У його матері часто боліла голова; батько вряди-годи слабував на шлунок; служник Каролюс якось узимку занедужав на бронхіт. А Тісту не хворів ніколи. Від дня свого народження він не знав ні вітряної віспи, ні ангіни, ні навіть легкої нежиті. На диво міцне здоров'я мав цей хлопчик!
– Ну, Тісту, ходімо, покажу тобі лікарню, – сказав доктор Модівер та й повів хлопчика до кімнати, де готували маленькі рожеві пілюлі від кашлю, жовту мазь од виразок, білий порошок од пропасниці. Потім показав кімнату, де людей просвічують і бачать, куди сховалася недуга. Побував Тісту і в залі з дзеркалами на стелі. Тут робили хворим операції.
"Сюди не пускають горя, отже все має бути тут веселим, радісним, – думав Тісту. – Чому ж я відчуваю сум? І де той сум ховається?.."
Доктор Модівер прочинив ще одні двері. Тісту побачив у ліжку дівчинку.
– Посидь трохи біля цієї дівчинки, – сказав доктор Модівер, – а потім зайдеш до мене.
– Добрий день, – мовив Тісту до дівчинки.
Вона видалась йому дуже гарненькою, але надто блідою.