Нехай плодяться, — треба збільшити їхню популяцію. Але це приведе до конфліктів між самцями, можливо, й до кровопролиття.
— Але якщо так, то чи не замало п'яти піддослідних екземплярів?
— Можна взяти й більше, — відповів біолог. — Але тоді експеримент потребуватиме більше часу.
— Що таке час, коли йдеться про закладення основ нової людської цивілізації. Ми повинні все зробити як слід. Поспіх тут зайвий, — промовив хтось із присутніх.
— У мене запитання. Чи передбачені мутації в наступних поколіннях?
— Ні. Якщо нова мутація з'явиться за несприятливих умов, які ми не можемо передбачити, наслідки можуть бути фатальними . Але ми даємо їм деякі знання, які можуть придатися і через тисячоліття, а також деякі складні для їхнього розуму істини в доступному для них вигляді, хоча ще довгий час вони не зможуть їх збагнути.
— Наприклад?
— Наприклад, така сентенція, — незадоволено сказав біолог. — "Чим менше яйце, тим більший буде птах, що з нього вилетить".
— Гм, досить посередньої — озвався хтось із присутніх.
— Це придумав не я, — ображено відповів біолог. — Я цитую Хука.
— Чого можна чекати від нікчемного поета...
— Навіщо ж так? А мені цей вислів до вподоби! — озвався Хук. — Не "вилупиться", а "вилетить". Сказано розумно.
— А ще що?
— "Коли ти на березі, рухається човен. Коли ти в човні, відпливають береги", — продовжив Хук.
— Це трохи краще! — непевно промовив хтось. — Але хтозна, чи вони зацікавляться такими сентенціями.
— Продовжимо далі! — озвався керівник. — Чи є принципові заперечення проти експерименту?
— Так, у мене є, — спокійно і переконано зазвучав голос.
— Говори, Хете.
— Я взагалі не схвалюю вашого експерименту. На мою думку, ми не маємо права втручатися в процес еволюції людської свідомості. Я переконаний, що експеримент може призвести до трагічних наслідків, якщо ця людська свідомість не зуміє досягти повної гармонії з природою, котра не брала участі в її створенні...
— Гармонія має бути досягнена, — озвався Уртекс, біолог. — Якщо ні, тоді цей вид загине.
— Саме гармонію ви повинні закласти в основу його свідомості, — мовив Хет. — А не нахил до жорстокості. Він і без того досить жорстокий.
— А на мій погляд, це добряк і пустун, — зауважив Сваск.
— Шкода, що він не розбив тобі голову, — сказав Хет. — Де й поділась би тоді твоя поблажливість. Оці ось складки біля губ — що це за ознака, на твою думку?
Я відчув, як хтось доторкнувся до мого обличчя. Я затремтів від жаху. Чи не я та мавпа, про яку щойно йшлося? Дурниці, чи може таке бути? Я ж розумію все, що вони говорять, я людина, така ж, як і вони. Але навіщо тоді торкатись мого обличчя, якраз біля губ, де видніється ознака жорстокості мавпи. Ця думка так вразила мене, що я зібрав усі сили, щоб випростатись на ложі. І не зміг — був міцно прив'язаний... Але чому, чому вони зв'язали таку ж людину, як і самі, справжню людину?
— Уртексе, твій красень, схоже, прокинувся, — здивовано промовив Хет.
— Не може бути, — відповів Уртекс. — Це повинно статись через два дні.
— Але він ворушиться. — провадив Хет. — І силкується розплющити очі.
— Пригасіть світло! — гукнув Уртекс. — Пригасіть швидше!
І світло наді мною погасло.
Я розплющив очі Якраз у мене над головою був великий дзеркальний рефлектор, і я побачив у ньому себе. Побачив і здригнувся від жаху. Звідти прямо на мене дивився страшний звір. То був я, в цьому не залишалось жодного сумніву. Мене раптом охопив панічний жах, і я, напруживши м'язи, розірвав пута.
Тепер я сидів на ложі із зв'язаними ногами. Мав можливість добре все роздивитись. Те, що побачив, мене мало здивувало. Я був серед справжнісіньких людей. Високих, худих, але з великими квадратними головами. Спостеріг, що вони налякані, розумів, що причина цьому — я. Це розізлило мене ще більше.
— Що ви зробили зі мною, негідники! — закричав я. — Яке неподобство!
Вони дивились на мене вже не злякано, а здивовано. Чи ж могли не дивуватись, зачувши, що цей страшний звір говорить людською мовою? Двоє стояли поруч мене, один з них, очевидно, і був Уртекс. Я відразу впізнав його по голосу.
— Заспокойся, Едене! Я тобі все поясню.
— Що ти можеш мені пояснити! — не вгавав я. — Адже я чув усі ваші розмови. Ти переселив мене в якусь дику тварину.
— Ні, — ласкаво мовив Уртекс. — Ти не тварина... Ти щось більше від мене. Я лише один з мільйонів, а ти будеш прабатьком великої людської цивілізації.
Щось перехопило мені горло.
— Я не хочу, Уртексе, прошу тебе. Я не хочу бути прабатьком. Я хочу бути людиною.
— Ти вже людина, Едене.
— Я хочу бути такою ж людиною, як і ви. Я не маю в собі достатньо сил пройти шлях тисячоліть, щоб знову знайти себе. Це жахливо. Прошу тебе, Уртексе, поверни мене туди, де я був.
Уртекс мовчав. Інші дивились на мене вражено.
— Я не можу зробити цього, — похмуро сказав Уртекс. — Тоді ти перетворишся на мертві ампули.
Я перехопив погляд Уртекса, спрямований на операційний стіл, але нічого не зрозумів.
— Якщо так, краще вбий мене... Я не хочу починати все спочатку. Не хочу спізнати цей страшний шлях...
— Він не страшний, Едене. В ньому — сенс усього людського існування.
Уртекс знову поглянув на стіл і взяв звідти невеликий шприц. Тепер я знав, що він хоче зробити.
— Не смій, негіднику! — заволав я.
Я озирнувся: знайти б щось для самозахисту. В ту ж хвилину відчув укол у стегно. Відразу втратив сили і поволі опустився на ложе. Все попливло перед очима, але-диво! — я вже відчував полегкість і щастя, внутрішню гармонію і блаженство.
Навколо мене лунали голоси, звучав і голос керівника, якого я так і не встиг побачити.
— Що сталося, Уртексе?
— Важко пояснити. Мабуть, усе йде нормально. Непередбаченим є те, що він прокинувся раніше, ще до того, як мали відбутись потрібні зміни.
— Уртексе, прошу тебе, перевір ще раз хід досліду, — мовив керівник. — Уяви собі, якщо він знову прокинеться при своїй людській свідомості?
— Виключено! — відповів Уртекс.
Голос віддалявся, я вже нічого не чув, останні іскорки свідомості потихеньку згасали. Я не був нещасний, але не був і щасливий, ледь бачив білий шлях, що губився десь у безконечності.
III
Військовий автобусик зупинився, і ми з Коннолі вийшли. Був теплий, трохи вологий недільний день. О дев'ятій вулиці міста були безлюдні, як і в моєму рідному містечку в Айдахо. Ми перетнули невеличку площу. Над старими покрівлями спокійно, тепло, ласкаво розкинулось вічне італійське небо.
— Який чудовий день! — промовив я.
— Справді, — тихо відгукнувся Коннолі.
Я здивовано поглянув на нього — він озивався дуже рідко. Навряд чи у всьому світі була мовчазніша людина.
— Може, вип'ємо трохи, — запропонував я.
— Чому б і ні, — кивнув Коннолі, — У "Флорі", якщо не заперечуєш.
Я посміхнувся. У "Флорі", як звично, збирались письменники і художники, низькорослі, артистично зодягнуті балакучі італійці, які, насупившись, замовкали, тільки-но побачивши нашу уніформу. Але сьогодні ми були в цивільному, отже, могли з'явитись там, не псуючи настрою постійним відвідувачам. Я не розумів, чому Коннолі надає перевагу цій кав'ярні Навряд чи він мав нахил до творчості. Читав він багато, але я ніколи не бачив його з ручкою у руці. Він не писав навіть листів, хоча часто купував красиві кольорові листівки з видами італійських міст. Можливо, йому не було кому писати. Розповідав, що виріс у дитячому притулку. Про Коннолі говорили всяке, подейкували, що він не сповна розуму. Звичайно, я не вірив у ці нісенітниці, проте ніколи не розпитував про його дивне і в чомусь загадкове життя. Може, тому він і ставився з симпатією до моєї скромної особи. Те, що ми разом літали на "ФР-ІІ", нічого не пояснювало, адже на цьому найшвидшому і найдосконалішому літаку нашого часу з нами літало ще дев'ятеро чоловік. Власне, ми обидва були егоїстами та невдахами і, схоже. такими й залишимося.
Ми сиділи під зеленим тентом у "Флорі" і смакували гіркувате вино з порцелянових келихів. Коннолі, обіпершись на спинку плетеного стільця, сидів, як завжди, мовчазний і похмурий, може, сумніший, ніж було звично для нього. Він був середнього зросту, сухорлявий Хоч важив понад вісімдесят кілограмів, наче кістки його були наповнені залізом. І зараз мені здавалось, що стілець тріщить під ним, хоча сидів він спокійно, розслаблено. М'яко пригрівало сонце, фонтан перед нами тихо переливався зеленкуватою сонною водою. Вулицею пройшли школярки у супроводі двох зів'ялих монахинь, схожих на воскові фігури. Дівчата були міцні, прищаві і страшненькі, як усі італійки. Вони йшли парами і крадькома розглядали вітрини. Я бачив, з яким інтересом простежив за ними Коннолі, а коли вони пройшли, обличчя його стало ще сумнішим.
— Схоже, вони тобі не до вподоби? — зауважив я.
Коннолі ледь чутно зітхнув:
— Мені їх жаль...
— Так, якщо вірити музеям, у давнину римлянки були набагато красивіші.
— Ні, не тому, — кинув він. — Вони ще такі чисті й невинні.
— Не будь таким наївним! — заперечив я. — Відколи на світі існує телебачення, відтоді людська невинність зникла.
— Ні, не зникла, — тихо відповів Коннолі, — і мені страшно, що вони рано підуть з життя.
Мені здалось, що я не розчув.
— Чому вони підуть з життя?
— І не тільки вони, — відповів Коннолі. — Всі, якщо не буде покладено край атомному безумству.
Я здивовано поглянув на Коннолі. Ніколи не чув від нього нічого подібного, та і взагалі такі думки ніяк не пасували військовому льотчику.
— Не говори дурниць, — незадоволено сказав я. — Ніхто й ніщо на землі, навіть курка, не загине від атомного вибуху. Весь цей шум зчиняється лише для того, щоб люди розщедрювалися і нам було звідки отримувати платню.
Він похитав головою.
— Ти чув що-небудь про Бредбері?
— Ні, — відповів я.
— Він десь років з десять тому загинув у автомобільній катастрофі, — незворушно продовжував Коннолі. — Прекрасний письменник. Його книги внесено до списку заборонених для читання військовими, але я встиг ознайомитись з деякими його творами. Наші бомби, які ми носимо над європейськими містами, він називає білою чумою всесвіту і вважає, що раніше чи пізніше всі людські цивілізації в космосі загинуть від атомної смерті.
Я не йняв віри. Насамперед тому, що ніколи не чув від Коннолі стільки слів. Але це ще півбіди.