Він ввічливо кивнув на привітання чергового міліціонера й піднявся сходами вгору. Перед кабінетом генерала невдоволено глянув на свої трохи запорошені черевики, поправив вузол краватки й зайшов усередину. Секретарка підвела голову, винувато дивлячись на нього.
— Товариш генерал на вас чекає, — сказала вона.
Інспектор зітхнув і ввійшов. Генерал сидів за столом і уважно читав папери. Це був рослий вродливий чоловік з рум'яним моложавим обличчям. Він підвів голову п усміхнувся.
— Сідай, Табаков! — привітно проказав він. — Хочу, щоб ти мене вислухав і сам вирішив... Знаю, що ти перевтомлений, знаю, що ти у відпустці... Але справа дуже серйозна.
— Я слухаю вас!
— Ти вже чув, що загубилася' дитина?
— Загубилася дитина? — звів брови інспектор. — Ні, про це я нічого не знаю...
Генерал враз помітив його розчароване, навіть обра жене обличчя.
— На перший погляд, — сказав генерал, — тут нема нічого незвичайного — діти губляться не так уже й рідко... Але якщо добре розібратися — це один з найнезвичайніших випадків, відколи я тут...
У погляді інспектора блиснула цікавість й відразу ні згасла.
— Що ж тут незвичайного? — запитав він.
— Уяви собі, Табаков: твій син виходить з дому щось купити в бакалійній крамниці... Виходить і зникає... І його немає ніде... Ніхто не може його знайти... Як у воду канув...
Генерал, завжди спокійний і стриманий, був схвильований. Інспектор ще ніколи не бачив його таким.
— Коли зник хлопчик? — діловито запитав інспектор.
— У середу — десь після одинадцятої ранку... А сьогодні вже п'ятниця...
— І ніяких слідів, кажете?
— На перший погляд — ніяких. Але ти ж знаєш — так не буває. Сліди залишаються завжди. Але їх треба вміти виявити. Саме тому я й хочу, щоб ти повів що справу. Можливо, хлопчика викрали...
— Чому ви гадаєте, що викрали? — зацікавлено спитав інспектор. — Імовірно, сталось якесь нещастя...
— Немає такого нещастя...
— Ми не можемо напевно знати! — похитав головою інспектор. — Іноді трапляються найдивовижніші випадки...
— Треба перевірити й таку версію... Треба все перевірити...
Генерал підвівся:
— Даю тобі п'ять днів строку, Табаков, — сказав він рішуче. — Попрацюй сповна... Більше я тебе не затримуватиму... Їдь потім собі на море, відпочинь хоч раз, як усі люди...
Генерал простяг інспекторові руку, той міцно потис її і з похмурим обличчям вийшов з кабінету.
Вдома Табаков уважно прочитав справу. Так, даних було дуже мало. Перегорнувши останню сторінку, інспектор глибоко замислився. Завжди в такі моменти він ставав якийсь сердитий і насуплений, і це бентежило його домашніх. Тоді вони ходили навшпиньках і не сміли ні про що його запитувати. Та й запитувати було марно — він їх не чув і не відповідав. Одного разу Паско скористався з такого його стану і дуже спритно підпалив сірниками фіранку. Тільки після того, як уся кімната наповнилася гірким димом, інспектор підскочив, мов опечений, і швидко загасив пожежу.
Папери і справді ні на що не наштовхували — не давали найменшого сліду. Хлопчик зник, як дим, — немов розчинився в повітрі. Чи вже не пізно? Якщо розкопувати глибше, — уважніше — чи не виявить він щось, чого інші не помітили? З цією непевною надією в серці через якийсь час Табаков ішов широким бульваром, знову й знову обмірковуючи справу.
По-перше, думав він, цього ж вечора треба зустрітися з дільничним міліціонером і поговорити з ним. Іноді розумні й спостережливі люди не можуть викласти на папері того, що бачили, несвідомо пропускають якусь деталь, що згодом виявиться конче важливою.
По-друге, треба добре обстежити місце події. Зі свого тривалого досвіду він знав: будь-який злочин завжди залишає після себе якісь — хоч найменші — сліди. Вся проблема в тому, щоб помітити ці сліди і збагнути їхню суть.
По-третє, треба знову поговорити з Піронковими. Доповідь дільничного з цього приводу була дуже коротка й лаконічна. Все вичерпувалось одним-єдиним словом: "Нічого". Хіба можливе це "нічого"?.. Навряд чи... Адже навіть характер хлопчика, його звички, його дитячі інтереси напевно повинні підказати якийсь бодай найменший слід.
Для початку, міркував Табаков, вистачить і цього. Тільки після того, як буде зроблено оці перевірки, він зорієнтується, що робити далі.
Уже вечоріло, коли він прийшов у районне відділення. На його щастя, дільничний був у канцелярії. Кілька молодих міліціонерів купили в складчину велику жовту диню, і дільничний начальник саме розрізав її. Це був невисокий, кремезний і навіть трохи смішний на вигляд молодий лейтенант, але очі мав жваві п розумні. Інспекторові подобалися такі люди. Високі, стрункі й надто вродливі працівники міліції завжди здавалися йому придатними тільки для регулювання вуличного руху.
— Хочу з вами поговорити! — сказав інспектор. — Але наодинці...
Лейтенант з жалем подивився на ще не почату диню, але завів гостя в сусідню порожню кімнату. Довідавшись, з ким має справу, він засоромився, обличчя в нього зашарілося. Йому, очевидно, було соромно, що досі його робота не дала ніяких наслідків. Все-таки він докладно виклав усе, що знав про цю справу. Розповідь його була жвава, навіть захоплююча — інспектор зацікавлено дивився на нього. Та коли той скінчив, одразу ж збагнув: і в усній розповіді було не більше за те, що інспектор уже прочитав у доповідних записках.
— А яка ваша особиста думка? — запитав він під кінець, уважно стежачи за лейтенантом. — Як ви пояснюєте цю дивну історію?
Дільничний знизав плечима.
— Я навіть не знаю, що й думати! — сказав він розгублено. — Найдивовижніше те, що ніхто не бачив дитини на вулиці... Останньою її бачила мати...
— А чи хоч бачила вона, в якому напрямку пішла дитина?
— Каже, що до молочарні...
— Каже... — процідив крізь зуби інспектор. — А звідки ви знаєте, що її ніхто не бачив?
— Я докладно розпитував... Перевернув усю вулицю догори ногами...
— А кого ви розпитували?.. Дітей?.. Дорослих?..
Лейтенант ніяково почухав носа.
— Здебільшого дорослих, — пробурмотів він.
Інспектор похитав головою.
— Отут ви зробили помилку! — тихо сказав він. — Доросла людина, навіть якщо й зустріне дитину, не завжди зверне на неї увагу...
— Можливо, — похмуро проказав лейтенант.
— Отже, я не чув вашої особистої думки...
Лейтенант дивився на нього, вагаючись.
— Не знаю! — промовив він без ентузіазму. — Але мені здається, що дитина не загубилась... Її просто викрали...
— Викрали? — підвів брови інспектор. — Чому ви так думаєте?
— Зрештою хоча б тому, що всі діти, які губляться, все ж таки знаходяться, — сказав лейтенант. — Хлоп'я не може й досі блукати вулицями... Воно має десь бути... з кимось... А та людина навмисне ховає дитину, хоч знає, що її всі розшукують...
— Логічно, — кивнув інспектор.
Лейтенант пожвавішав:
— Для мене найцікавіше знати: підстерігали дитину чи вона просто загубилася, і після того її хтось узяв до себе...
Інспектор ледь помітно всміхнувся:
— А ви як думаєте? — запитав він.
— Припускаю перше... Досі мені не раз доводилося мати справу з дітьми, які загубилися... Що характерно?.. Вони, як правило, губляться, коли за ними ніхто не доглядає... А тут випадок протилежний... Дитина вийшла з дому з певною метою, над нею тяжіла материна воля, звичка слухатись і підкорятись їй...
— Правильно! — кивнув інспектор. — Та чи була дитина справді слухняною?.. Чи не була вона норовливою?
Лейтенант збентежено замовк. Інспектор похитав головою, постукав по столу топкими пальцями.
— Перевіримо це! — спокійно проказав він.
— В усякім разі навіть і неслухняна дитина не зникла б без будь-якої причини, коли її послали у справі... Скоріше б вона десь зникла, якби залишилася сама, без контролю, і нудилася б ..
— А якщо її увагу привернуло щось особливе?
— Я перевіряв, — кивнув головою лейтенант. — Нічого особливого в той час у кварталі не сталося... Зовсім нічого... В дитинстві я теж губився — але в провінційному містечку... Рушив слідом за цирком — і загубився... Але цього ранку просто нічого не було...
— Отже, гадаєте, що викрали? — повільно проказав інспектор.
— Навіть віддаю цьому перевагу, — кивнув лейтенант.
— Уявіть собі, що дитина справді загубилася, — до того ж десь далеко, в якомусь іншому кварталі... І тільки після цього її хтось підібрав і не хоче віддавати... Як нам її знайти?.. Дуже важко...
— В іншому випадку теж не легко...
— Легше! Подумайте: хіба дитина пішла б з незнайомою людиною?.. Чи пішла б вона зі мною або з вами? Не вірю... А якщо дитина знає цю людину, то, можливо, й батьки її знають... Це вже якийсь слід...
Хоч інспектор був незворушний, в його погляді промайнуло задоволення.
— Ви одружені? — несподівано запитав він.
— Так, одружений...
— Маєте дитину?
— Ще ні...
— Непогано б мати, — серйозно мовив інспектор. — І взагалі раджу вам звернути більшу увагу на дітей вашого кварталу... Вони розуміються на деяких речах краще за дорослих... Але важко збагнути дітей, якщо ви їх не знаєте... Це означає, що ви найкраще їх пізнаєте, коли дбайливо доглядатимете власну дитину... В усіх випадках це чудова школа...
— Ви гадаєте, я помиляюсь? — ніяково запитав лейтенант.
— Ні... Але так само, як ви можете мати рацію, ви можете й помилятися... Ніколи не забувайте, що діти дуже довірливі... Вони поважають солідну дорослу людину... Звичайно, вони вірять їй... Уявіть собі, що якась така людина зустрічає на вулиці хлопчика й каже йому: "Твій татко послав мене привести тебе до нього". Чи повірить їй дитина?.. Звісно, повірить...
— Так! — сумовито відповів лейтенант. — Звичайно, ви маєте рацію...
— Дитяча душа — це щось безмежно цікаве! — вперше проказав інспектор трохи підвищеним тоном. — Цікаве й багате...
Лейтенант допитливо поглянув на інспектора й промимрив:
— Але є й щось інше... щось беззаперечніше...
— Що? — блимнув на нього інспектор.
— Я гадав — гаразд, дитину викрадено... Але хто її викрав?.. Мабуть, той, хто її знає... Ніхто б не став викрадати першу-ліпшу дитину, що потрапила на очі... Але чому він вибрав саме цю дитину, а не якусь іншу?.. Певно, тому, що знав її, і вона чимось особливо привертала його увагу... На мою думку, злочинець десь тут... десь поряд...
Інспектор якусь мить помовчав, потім мимоволі підвівся на ноги...
— А чи знаєте ви, що це чудова думка! — збуджено проказав він, — Справді, він знав дитину, він бачив її...