Меріон вважала, що це несправедливо,— ти, мовляв, і не працюєш, а багатієш, гроші самі пливуть до тебе.
— Вони зникли так само швидко, як і з'явилися,— сказав Чарлі.
— Так, але скільки їх осіло в кишенях офіціантів, саксофоністів, розсильних!.. Ну, та нехай. Усе те було й загуло. Свято скінчилось. А згадав я про це тільки для того, щоб ти знав, який осадок лишився у Меріон від тих шалених років. Приходь до нас о шостій, поки Меріон ще не буде надто втомлена, і ми обговоримо всі деталі на місці.
Повернувшись до готелю, Чарлі одержав разом із ключем листа, пересланого пневмопоштою з бару "Рітца", де він позавчора залишив свою адресу для одного знайомого.
"Любий Чарлі!
Вчора ти поводився так дивно, що я подумала, чи не образила тебе чимось. Якщо образила, то, повір, без наміру. Але, признаюсь, у Штатах я дуже часто згадувала про тебе і в глибині душі сподівалася, що ми зустрінемося у Франції. Хіба можна забути, як ми колобродили тієї шаленої весни, як ми вдвох украли в м'ясника триколісний велосипед і цілу ніч каталися на ньому, і як ми вимагали, щоб нас пустили до президента, і в тебе на голові були криси від старого котелка, а в руці замість стека — коцюбка! Тепер кого не зустрінеш — усі якісь старі, але я ще зовсім не почуваюся старою. Чи не могли б ми сьогодні побачитися, згадати давнину? Сьогодні у мене з похмілля тріщить голова, але це ненадовго. Шукатиму тебе о п'ятій у нашому колишньому кублі — в "Рітці".
Віддана тобі Лоррейн"
Першою його реакцією був жах — невже він справді в зрілому віці міг украсти триколісний велосипед і до світанку катати на ньому Лоррейн круг площі Зірки? Тепер це видавалось йому кошмаром. Не впустивши додому Гелен, він зробив щось немислиме, те, чого не робив ніколи, але історія з велосипедом — господи, таких історій на його рахунку було сотні! Скільки ж треба було пити й казитися, щоб докотитись до такого неподобства?
Він спробував пригадати, як ставився тоді до Лоррейн. Вона вабила його. Гелен помічала це, але мовчки терпіла. Вчора в ресторані Лоррейн видалась йому підтоптаною й вульгарною. Він зовсім не хотів зустрічатися з нею і подумки подякував Аліксові за те, що той сам переслав йому листа, не назвавши Лоррейн його готелю. Як приємно було після цього листа знов повернутися до думок про Онорію, про недільні прогулянки з нею, про те, як він весело вітатиме її вранці й лягатиме спати, знаючи, що вона поряд, за стіною, дихає одним з ним нічним повітрям...
О п'ятій він зупинив таксі й по дорозі накупив подарунків для всіх чотирьох Пітерсів — симпатичну ляльку й коробку з олов'яними солдатиками для дітей, квіти для Меріон, півдюжини великих льняних хустин для Лінкольна.
Вже з порога він зрозумів, що Меріон примирилася з тим, що має статися. Вона привіталася так, як вітаються з родичем — хай заблудлою вівцею, але все-таки родичем, а не зловорожим чужинцем. Онорії вже сказали, що вона поїде з батьком, і йому приємно було дивитись, як тактовно дитина поводиться, нічим не виказуючи радості, що переповнювала її. Аж коли він посадив її собі на коліна, вона прошепотіла йому на вухо кілька щасливих слів і спитала: "Коли?" — а тоді вислизнула з його рук і побігла гратися з дітьми.
На кілька хвилин вони з Меріон лишилися самі у вітальні, і, раптом зважившись, він сказав:
— Родинні свари — страшна річ. Вони не улягають ніяким правилам. І їх не порівняєш з раною чи болем — скоріше, вони — мов тріщини на шкірі, які не загоюються, бо просто бракує живої тканини. Я б дуже хотів, щоб ми забули про наші незлагоди.
— Деякі незлагоди важко забуваються,— відповіла Меріон.— Тут одне з двох: або ти довіряєш людині, або ні.
На це він відповіді не мав, і вона, помовчавши, спитала:
— Коли ти хочеш забрати її?
— Як тільки підшукаю гувернантку. Якщо вдасться, то післязавтра.
— Це неможливо. Я не встигну приготувати її речі. Раніш як у суботу не вийде.
Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.
— Що ж, чарку віскі можна,— відповів Чарлі.— Мою сьогоднішню порцію.
У вітальні було тепло — якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі.
У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.
Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів — як вони пронюхали адресу Пітерсів?
— Ай-ай-ай! — грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен.— Ай-ай-ай!
І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.
Поволі скипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив:
— Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.
Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.
— На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.
Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:
— Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.
Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:
— Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.
— Я не можу,— гостро відповів Чарлі.— Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.
І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:
— Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.
Обоє повільно підвелися — їхні запухлі обличчя почервоніли від злості — й, заточуючись, зникли в коридорі.
— До побачення,— сказав Чарлі, відчинивши їм двері.
— До собачення! — відказала Лоррейн.
Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.
— Яке свинство! — вибухнув Чарлі.— Яке дике свинство!
Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:
— Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...
Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: "Оххх", крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.
Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.
— Гайда обідати,— звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: — У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.
— Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...
— Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку…
Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону — хтось узяв трубку,— і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.
Незабаром Лінкольн повернувся.
— Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.
— Вона сердиться на мене?
— А як ти гадаєш? — жорстко відповів Лінкольн.— З її здоров'ям...
— Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?
— Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.
— Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.
— Зараз я нічого пояснювати не можу.
Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:
— До побачення, діти.
Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.
— До побачення, золотко,— мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: — До побачення, любі діти!
5
Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до "Рітца". Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.
— Ну й часи настали,— сумно поскаржився він.— Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?
— Ні, я тепер працюю в Празі.
— Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.
— Мені вийшов боком бум, а не криза.
— Надто ризикували?
— Можна й так сказати.
Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросив її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки й наркоманки, яких силоміць виставляли за двері...
... І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг, бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній.