— Я таки давненько її не бачив. Коли ж це вона була тут востаннє? Щось не пригадую.
— Вона дуже хвора, — сказав Жілон.
— М-м!.. Що ж з нею?
— Серце... Та й взагалі всього потроху.
Маркіз кахикнув.
— Вона вмерла? — спитав він.
— Ні, дорогий друже, ні, я б вам про це сказав, можете не хвилюватись! — відповів Жілон і, помовчавши трохи, додав:—поки що ні.
Він з тривогою чекав реакції старого. Та її не було.
— ...Можливо, залишились якісь години. Я гадаю, вам слід до неї поїхати, — сказав Жілон.
"А взагалі, це жорстокість — вимагати від
старого таких зусиль, — подумав він. — Де того ж зараз він зовсім не хвилюється, а там..."
Доля знову примушувала Жілона встрявати в чужі справи й бути посередником у делікатному питанні, де йому аж ніяк не могла зарадити його примітивна дипломатія.
— Так, так... ви маєте рацію: я мушу поїхати, — сказав маркіз. — Я зараз скажу запрягати.
— Ну що ви, я одвезу вас своєю машиною. Так вам буде зручніше, і ми швидше доїдемо.
— Авжеж, звичайно! Адже ви маєте автомобіль!
Старий подзвонив — бронзовий дзвіночок на дерев'яному держальці стояв поруч нього на траві. Дзвін цей поплив униз, на дахи сільських сараїв та будинків, і селяни зауважили:
— Диви-но! Пан маркіз сьогодні чогось рано кличе Флорана. Занедужав, чи що? А може, це через майора, що оце приїхав до них?
Флоран з'явився на терасі, важко дихаючи і ледве тягнучи ноги.
— Флоране, одягатися!.. — сказав маркіз. — Я їду до Жуенврі.
Старий дворецький квапливо пішов назад у дім.
"Що ж робити, що робити: сказати зараз, чи почекати, поки ми вирушимо, •— думав Жілон, виконавши тільки частину — і найменш делікатну частину — своєї місії. — Коли я скажу йому зараз, він може упертись або схоче подумати. А коли я скажу йому в машині, це буде схоже на пастку... І навіщо я встряв у цю історію? Адже богові це, либонь, зовсім байдуже. Треба було хоч узяти з собою кюре, а я й цього не зробив. Чомусь вдалі думки у мене завжди запізнюються... Ні, так не можна: я мушу сказати йому зараз".
І, щоб підбадьорити себе, він намацав язиком те місце, де не було зуба, і голосно цмокнув.
— Ваша знайома, — сказав Жілон, —має намір соборуватися.
— Ну, звичайно, інакше й бути не може, — зауважив маркіз.
— І вона хотіла б... тільки, будь ласка, не гнівайтеся на мене: я лише переказую її волю, — трохи затинаючись, вів Жілон. — Можна говорити відверто, правда ж? Бачте, наскільки я розумію, між вами існували...
— Що таке? Що ви маєте на увазі? Що вона була моєю коханкою? — нетерпляче спитав маркіз. — Так, звичайно, і ви це добре знаєте. Таке рано чи пізно стає відомо. І не так важливо зуміти це приховати, як зробити так, щоб про це якнайменше теревенили.
— Ну, так от: ваша знайома хоче одночасно виконати й інший обряд, і для цього потрібна ваша присутність. Вона хоче постати перед Господом чистою від гріха. Точніше кажучи, їй хотілося б умерти вашою дружиною. От!
— Угу!.. — тільки й мовив маркіз.
Тут повернувся Флоран із цілою купою одягу. Він допоміг своєму панові надіти пальто, закутав йому шию білим шерстяним шарфом, натягнув на руки плетені рукавички — так, наче, виходячи за огорожу Моглева, людина зразу потрапляла з весни в грудень.
Сліпого довели до автомобіля і обережно умостили на сидінні, поставивши йому між коліньми ціпок.
"А найгірше те, — думав Жілон, від'їжджаючи, — що все це сталося, коли Жакліна з Габріелем у Парижі... Можна б, звісно, спробувати подзвонити їм, але це забере кілька годин. Та їх, мабуть, і вдома немає. А, крім того, це нічого й не дасть. Я знаю Жакліну. Адже вона трохи ханжа і вважатиме бажання старої цілком природним. Коли б тільки ми встигли приїхати".
Дорога до Жуенврі була вибоїста. Жілон вів машину швидко, уникаючи, проте, сильної тряски і раз у раз поглядаючи на вісімдесятисемирічного жениха, наречену якого вони, можливо, застануть уже мертвою.
Ця несподівана подорож, нічне повітря і шум мотора немовби підбадьорили маркіза. Він згадав, як Жілон якось уже возив його своєю машиною на похорон його брата, генерала, до церкви Палацу Інвалідів.
— От не думав, що мені доведеться ще виїздити з Моглева, — зауважив раптом маркіз.
Світ для старої людини замикається спершу парком або садом, потім куточком саду, потім порогом дому, потім стінами кімнати, вийти з якої неможливо, бо вже не стане сил зійти сходами, потім штанами з піджаком, що висять на спинці стільця, — їх ніколи вже не доведеться надівати... Смерть невблаганно виштовхує людину з життя, лишаючи їй кінець кінцем стільки місця, скільки потребують розміри тіла, — біля розкритої могили.
Урбен де ла Моннері втішався цією прогулянкою, яка порушувала одноманітність його поступового, повсякденного відходу від життя.
Він розумів, навіщо його везуть. Він їхав до Оділлії, щоб якось "узаконити" їхні відносини. Він не сказав Жілонові "так" або "ні" не з обережності, а з нерішучості, воля його теж атрофувалася. Думка про шлюб на порозі смерті, про цей крок — серйозний і водночас суто зовнішній, про цей обов'язок до того, що вже відійшло в минуле, лише ледве зачіпала в ньому давно відбринілі струни спогадів.
І Урбен, не замислюючись, їхав туди, куди вела його сила обставин і чужа воля.
Він мав дружину — Матільду; він часто бачив, ніби наяву, її прекрасне чорне волосся й бліде обличчя. На його думку, то була найвродливіша жінка у Франції — після імператриці. На лихо, вона мала надто вузький таз. Дитина теж померла. Але Урбен уже не пам'ятав, де саме висить портрет Матільди у Моглеві.
Чому він не одружився з Оділлією, коли та теж овдовіла, а було це більш як двадцять років тому? По-перше, боявся видатись смішним: адже вони обоє були вже в таких літах, коли люди звичайно справляють золоте весілля; до того ж існували правила пристойності, принципи, звички. Оділлія походила з буржуазної родини, як і Бондюмони. Тільки раз вона заговорила з Урбеном про шлюб, але він тоді різко обірвав її:
— Законно чи незаконно, — сказав він, — моя коханка ніколи не житиме у Моглеві. Тут є надто багато причин.
І Оділлія двадцять років ніколи більше не згадувала про це...
Жілон враз загальмував, і маркізові здалося, неначе в пітьмі ночі, що огортала його, замерехтіло тьмяне жовте світло. "А я зараз щось бачив!" — подумав він.
— От негідники, мчать просто на тебе з увімкненими фарами! — вигукнув Жілон.
Повз них прогуркотіла машина.
Маркіз був задоволений своєю прогулянкою. Давно вже його почуття і мозок не були такі гострі, як сьогодні.
V
Приїхавши до Жуенврі, Урбен де ла Моннері спробував уявити собі великий низький довгий будинок з мансардами. Стояла осінь, і дім був повитий суцільною сіткою червонястого листя винограду.
Три сходинки вгору, до дверей у дім; одна сходинка, вища, веде в кімнату ліворуч...
— Я — абат Проше, — сказав хтось; старий паркет рипів під його важкими кроками.
— А, добривечір, пане кюре, — відгукнувся сліпий, простягаючи священикові два пальці над рукояткою ціпка.
Священик підбіг до старого й обережно потиснув простягнуті два пальці, схилившись так низько, неначе перед ним був єпископ і він намірявся цілувати йому перстень.
— Дозвольте, пане маркіз, служителеві
церкви, — сказав він, — з усією повагою похвалити вас за ваш вчинок. Ви так багато робите... А для спокою її душі й навіть для вашого власного, пане маркіз.
Підлога зарипіла ще під чиїмись кроками.
— Аж ось і пан мер, — сказав священик.
— О, я бачу, все заздалегідь підготовлено, — промовив маркіз.
Сходинка вгору, до внутрішніх покоїв. "Ох, ці вже мені одноповерхові будинки: скрізь оті сходинки", — подумав Урбен де ла Моннері, згадавши фразу, яку він вимовляв принаймні разів з двадцять.
— Добривечір, Оділліє, — твердо сказав він. — Що, погані справи? В чім річ? — спитав він голосніше, вже з нетерпінням. — Чому ви мовчите?
І знову мовчання — лише рука ледь помітно ворухнулась на ковдрі.
Маркіз не міг бачити, скільки надії, вдячності, захвату і любові було у зверненому до нього погляді старої дами. Вертикальні зморшки на її обличчі стали ще численніші й глибші.
Жілон нишком узяв маркіза за рукав і потяг до сусідньої кімнати.
— Ми зараз повернемося, — сказав Жілон у відповідь на тривожний погляд умираючої. — Вона вже не може говорити, — звернувся він до сліпого, коли вони вийшли за двері. — З'єднатися з вами узами шлюбу — це було останнє висловлене нею бажання. Невідомо навіть, чи вона ще чує.
До них підбіг священик.
— Майор буде у нас за свідка, чи не так? — сказав він. — І ще, я гадаю, можна попросити служницю пані де Бондюмон поставити свій підпис...
— Е, ні! — заперечив Урбен де ла Моннері. — Якби мені сказали про це заздалегідь, я привіз би свого дворецького або доїжджачого. Я зовсім не хочу, щоб у цій справі фігурувала якась покоївка — та я її й не знаю зовсім!
Було ясно, що тут старий не поступиться.
— В такому разі, — запропонував священик, — пан мер розпишеться у парафіяльній книзі, а я — у книзі мерії.
— Не знаю, чи буде це законно, — зауважив мер, чухаючи лоба. — А втім... чому, власне, ні?
— Треба все зробити так, щоб нам потім нічого не могли закинути, — сказав священик.
Всі спантеличено дивились одне на одного.
— Нехай хто-небудь піде до Дуе. Адже він живе тут поруч! — згадав маркіз.
— Чорт забирай, чудова ідея, — схвалив Жілон. — Я біжу. А ви побудьте поки що з нею — я зараз повернусь.
Він допоміг маркізові подолати сходинку. Священик підсунув до ліжка крісло. Коли старий сів і з нього зняли шерстяний шарф, пов'язаний Флораном (той шарф викликав у нього припливи крові до голови), Жілон узяв його руку і поклав на ковдру. І суха зморшкувата рука сліпого взяла стиснуту в кулачок руку старої дами, — руку, яка нагадувала пташку з шовковистим пір'ячком.
Довго сиділи так двоє старих коханців, одному з яких смерть затуманила очі, а другу вже тримала за горло.
Священик і мер, сидячи поруч за столом, — обоє гладкі, з чорнотою під нігтями — ретельно писали кожен у своїй книзі, схожі на школярів-переростків, які сиділи по два роки в кожному класі.
"Сього 29 травня 1930 року, о 22 годині, до нас офіційно звернулися..."
— Вибачте, пане маркіз, як буде повністю ваше ім'я? — спитав мер.
— Урбен-Антуан-Жак... Стривайте, адже було ще якесь...
— Ну, це нічого: досить і того, що ви назвали.