Світло в залі ще було ввімкнуте, але крізь вікна вже лилося ясне денне світло.
– Дівчина не знає, як це було, Чунго, – вів далі арфіст, попиваючи маленькими ковтками молоко. – Хосефіно їй не розповів.
– Коли я його запитую, то він ухиляється, – промовила Дикунка. – Облиш, каже, чого це тебе так цікавить, облиш, бо я починаю ревнувати.
– Мало, що безсоромник, то він ще й лицемір і цинік, – зауважила Чунга.
– Коли вони увійшли, тут сиділо лише два клієнти, – сказав Болас. – За тим столом. Одним з них був Семінаріо.
Брати Леон і Хосефіно вмостилися за стойкою бару; вони галасували й клеїли дурня: ми тебе кохаємо, Чунго, Чунгіто, ти наша королева, наша мамуся, Чунго, Чунгіто.
– Припиніть дуріти і замовляйте що-небудь або забирайтесь геть, – крикнула Чунга. І звернулася до оркестру: – Чому ви не граєте?
– А ми не могли, – сказав Болас. – Непереможні здійняли галас. Одразу було видно, що вони дуже збуджені.
– Бо тієї ночі в них була купа грошей, – мовила Чунга.
– Дивись, дивись. – Мавпа показував їй паку банкнотів і облизувався. – Як ти думаєш, скільки тут?
– Але ж ти ласа до грошей, Чунго, он які очі стали, – вколов її Хосефіно.
– Певно, крадені, – відрізала Чунга. – Що вам подати?
– Вони вже були напідпитку, – сказала Дикунка. – Бо тоді завжди починають жартувати і співати.
Приваблені галасом, на сходах з'явилися три дівиці: Сандра, Ріта, Марібель. Однак, побачивши непереможних, вони розчаровано скривилися, перестали красуватись, і раптом розлігся гучний сміх Сандри, – це ви, і треба ж таке, – але Мавпа простягнув до них руки, – ідіть сюди, замовляйте що хочете, – і показав їм банкноти.
– Подай щось і музикантам, Чунго, – попросив Хосефіно.
– Чудові хлопці, – всміхнувся арфіст. – Завжди нас пригощають. Я знав, дівчино, батька Хосефіно. Він був човнярем, перевозив отари, які приганяли з Катакаоси. Карлос Рохас, дуже симпатичний чоловік.
Дикунка знову наповнила чашку арфістові й насипала цукру. Непереможні сіли за один стіл з Сандрою, Рітою та Марібель і згадували партію в покер, яку вони щойно зіграли в "Королеві". Молодий Алехандро з замисленим виразом обличчя попивав каву: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.
– Ми їх чесно виграли, Сандро, клянуся тобі. Нам щастило.
– Усі козирі тричі підряд, чи хтось бачив що-небудь подібне?
– Спочатку вони наспівували слова, – сказав арфіст зичливим веселим голосом. – А потім підійшли до нас, щоб ми їм заграли гімн. Стосовно мене, то я не був проти, але сказав, що спершу вони мусять попросити дозволу в Чунги.
– А ти, Чунго, кивнула їм головою, мовляв, можна, – нагадав Болас.
– Вони смітили грошима як ніколи, – пояснила Чунга Дикунці. – Чому б мені було не догодити їм?
– Ось так іноді й починаються лиха, – сказав Молодий, зробивши рукою, сповнений меланхолії. – Через якусь пісеньку.
– Співайте так, щоб ми вловили мелодію й підхопили її, – розпорядився арфіст. – Ну, Молодий, Боласе, наставте добре вуха.
Поки непереможні хором співали гімн, Чунга гойдалася в своєму кріслі-гойдалці немов добросерда господиня, а музиканти відбивали ногами ритм і крізь зуби повторювали слова. Потім усі на повен голос заспівали під акомпанемент гітари, арфи і тарілок.
– Годі вже, – крикнув Семінаріо. – Досить вже цих хамських співів.
– Доти він не звертав уваги на галас, був дуже спокійний, розмовляв зі своїм приятелем, – сказав Болас.
– Я побачив, як він схопився, – докинув Молодий. – Мов навіжений, я думав, що кинеться на нас.
– Судячи з голосу, він не був п'яний, – пригадував арфіст. – Ми послухались його й перестали грати, але він не вгамувався. О котрій це було, Чунго?
– Рано. Він прийшов просто зі своєї гасієнди, у чоботях і штанях для верхової їзди, з револьвером.
– Той Семінаріо був справжнісіньким биком, – вигукнув Молодий. – І дивився зловісно. Чим дужча людина, тим лютіша.
– Дякую, брате, – мовив Болас.
– Ти виняток, Боласе, – всміхнувся Молодий. – Тіло в тебе боксера, а душа ягнятка, як каже маестро.
– Ну гаразд, сеньйоре Семінаріо, – заспокоїв його Мавпа. – Ми лише співаємо гімн. Дозвольте запросити вас на пиво.
– Але він уже розлютився, – сказав Болас. – Щось його вкусило, і він шукав бійки.
– Отже, ви і є ті півники, які задираються на площах і вулицях? – спитав Семінаріо. – Але б'юся об заклад, що мене ви не зачепите.
Ріта, Сандра й Марібель навшпиньках пішли до бару, а Молодий і Болас затулили собою арфіста, який, сидячи на ослінчику, почав зі спокійним виразом обличчя настроювати арфу. І тоді Семінаріо: я також ще не старий, вмію розважитись і побавитись, – б'є себе в груди, – але працюю, спину гну на власній землі, не люблю волоцюг, голоти, – хитається з боку в бік у світлі фіолетової лампочки, – дрантя всякого, тих, що дурників із себе вдають.
– Ми молоді, сеньйоре, не робимо нічого поганого.
– Ми знаємо, що ви дуже сильні, але це не підстава нас ображати.
– Чи це правда, що якось ви схопили одного хлопця з Катакаоса і закинули його на дах? Це правда, сеньйоре Семінаріо?
– Невже вони так принижувалися перед ним? – спитала Дикунка. – Не сподівалася цього від них.
– Боїтеся мене, ага! – сміявся Семінаріо, вже заспокоєний. – Хочете підлеститись?
– Коли доходить до справи, чоловіки завжди скисають, – мовила Чунга.
– Не всі, Чунго, – заперечив Болас. – Коли б він зчепився зі мною, я б йому показав.
– Він був озброєний, і непереможні злякалися, – тихо озвався Молодий. – Страх, як і кохання, притаманний людині.
– Ти ба, який філософ! – пирхнула Чунга. – Але мені твоя філософія до одного місця, кажу це так, про всяк випадок, якщо ти про це ще не знав.
– Шкода, що хлопці відразу ж не пішли геть, – зітхнув арфіст.
Семінаріо повернувся за свій столик, непереможні – за свій, але на їхніх обличчях не було й сліду недавніх веселощів: нехай лише вп'ється, то тоді ми покажемо йому, хоча ні, він ходить озброєний, краще це відкласти як-небудь на потім, а може, спалити йому ваговозик? Він там стоїть біля клубу Грау.
– Краще вийдемо, залишимо його тут і підпалимо Зелений Дім, – запропонував Хосефіно. Пари бляшанок гасу й сірника вистачить. Так як це зробив отець Гарсія.
– Загорівся б, немов суха солома, – сказав Хосе. – І селище, і навіть стадіон.
– Краще спалімо всю П'юру! – вигукнув Мавпа. – Таку величезну пожежу було б видно навіть з Чіклайо. Уся б пустеля багряніла.
– А попіл опадав би аж у Лімі, – докинув Хосе. – Проте слід зберегти Мангачерію.
– Звичайно, ясна річ, – погодився Мавпа. – Ми вже б знайшли якийсь засіб.
– Мені було п'ять років, коли спалахнула пожежа, – промовив Хосефіно. – Ви що-небудь пам'ятаєте?
– Не з самого початку, – відповів Мавпа. – Ми пішли туди наступного дня, зі всіма хлопчаками селища, але нас прогнали поліцейські. Кажуть, що ті, які прибігли першими, понакрадали купу речей.
– Пам'ятаю лише, як смерділо паленим, – сказав Хосефіно. – І що було видно дим, і що обвуглилося багато ріжкових дерев.
– Попросимо старого, щоб розповів нам, – сказав Мавпа. – Пригостимо його пивом.
– Хіба вони не вигадали цього? – спитала Дикунка. – Чи говорили про іншу пожежу?
– Це так жартують п'юранці, дівчино, – відповів арфіст, – Нема чого їм вірити, коли вони говоритимуть про це. Справжня вигадка.
– Ви не втомилися, маестро? – затурбувався Молодий. – Вже близько сьомої, можна йти додому.
– Мені ще не хочеться спати, – відказав дон Ансельмо. – Нехай перевариться сніданок.
Спершись ліктями на стойку бару, непереможні намагалися переконати Чунгу: дозволь йому трохи посидіти з нами. Хіба тобі шкода, ми хочемо лише порозмовляти. Чунго, Чунгіто, не будь такою лихою.
– Вас усі дуже люблять, доне Ансельмо, – мовила Дикунка. – Я також, бо ви мені нагадуєте одного дідуся з моїх країв, якого звали Акіліно.
– Такі щедрі, такі симпатичні, – сказав арфіст. – Підвели мене до свого столу й поставили пиво.
Старий спітнів. Хосефіно тицьнув йому-в руку склянку, він випив її одним духом і хекнув. Потім витер собі кольоровою хустинкою чоло, густі сиві брови й висякався.
– Просимо вас по-приятельському, дідусю, – наполягав Мавпа, – розкажіть нам про пожежу.
Арфіст почав шукати на столі склянку, замість своєї схопив склянку Мавпи і вмить спорожнив її. Про що мова, яка пожежа? – і знову висякався.
– Я був тоді ще хлопчаком і з бульвару Малекон бачив полум'я, а також людей, які бігли з ряднами та відрами води, – сказав Хосефіно. – Арфісте, чому ви не хочете нам цього розповісти? Що вам може зашкодити після стількох років?
– Не було ні пожежі, ні Зеленого Дому, – стверджував арфіст. – Людські вигадки, хлопці.
– Чому ви глузуєте з нас? – правив своєї Мавпа. – Будьте відважні, арфісте, розкажіть нам хоч трішечки.
Дон Ансельмо підніс до рота два пальці, немовби затягувався. Молодий подав йому цигарку, а Болас – сірника. Чунга загасила світло в залі, і сонячне світло потоками ринуло до помешкання. Непереможні напосідали: чи то правда, що згорів дехто з дівиць, чи правда, що будинок підпалили гальїнасерки, чи ви були всередині, чи отець Гарсія зробив оте зі злості, чи з релігійних мотивів, чи правда, що донья Анхеліка врятувала Чунгіту, а то б вона згоріла живцем?
– Байки, – запевнив арфіст, – люди вигадують, щоб подражнити отця Гарсію. Належало б уже дати спокій бідолашному старому. А зараз, хлопці, вибачте, мені треба працювати.
Він підвівся й, простягнувши руки, подріботів до оркестрового кутка.
– Бачите? Удає з себе дурня, як завжди, – сказав Хосефіно. – Так я і думав.
– У такому віці вже й мозок м'якне, – докинув Мавпа. – Може, він про все забув. Слід було б запитати отця Гарсію, але хто ж відважиться.
І саме тоді відчинилися двері й увійшов патруль.
– Бісові діти, – пробурмотіла Чунга. – Прийшли випити надурняк.
– Патруль – це мається на увазі Літума й ще двоє поліцейських, Дикунко, – пояснив Болас. – Вони зазирали сюди щовечора.
II
У затінку під банановими деревами Боніфація випросталася й подивилась у бік селища: через площу Санта-Марія де Ньєви в напрямку пристані бігли чоловіки та жінки, збуджено махаючи руками. Боніфація знову схилилася над рівними грядками, але за хвилину підвела голову: збуджені люди безперервно бігли через площу.