І, навпаки, ту якість мови, без якої, на суд теоретиків, їм можна обійтися, шанувальники теоретиків ладні вважати за доказ невеликої інтелектуальної вартости, — високу інтелектуальну вартість у їхніх очах здатний засвідчити лише лобовий її вираз, вони сліпі до краси образу. Ось чому письменники відчувають примітивну спокусу писати інтелектуальні твори. А це негоже. Твір, підшитий теоріями, — що той презент із начепленою ціною. Воци мудрують, тобто марять, щоразу, як їм бракує снаги, аби в поті чола провести враження через усі чергові фази, тим самим закріпивши його і обернувши в рупор.
Реальність, яку належало передати, жила, як я зрозумів тепер, не у вигляді предмета, а в глибині, де цей вигляд не мав великого значення, як це засвідчили стук ложки об таріль чи крохмальна цупкість серветки, куди цінніші для моєї духовної обнови за безліч гуманітарних, патріотичних, інтернаціональних і метафізичних балачок. "Геть стиль, — казали мені тоді, — геть літературу, дайте життя!" Можна собі уявити, скільки немудрящих теорій, подібних до теорії маркіза де Норпуа з виплигами на "флейтистів", розквітло заново з початком війни. Бо всі, хто сліпий до художньої краси, себто не охочий шапкувати перед внутрішньою дійсністю, мають хист без кінця роздебендювати про мистецтво. А як вони ще й дипломати чи фінансисти, причетні до "реалій" нашого часу, то охоче вірять, що письменство — це іграшка розуму і що його переведуть на пшик у майбутньому. Дехто хотів би, щоб роман став своєрідним кінематографічним оглядом поточних справ. Концепція геть безглузда. Ніщо так не розминається з нашим баченням дійсности, як згадані кінематографічні обрії.
Входячи до бібліотеки, я здумав розповідь Ґонкурів про її чудові першодруки і постановив їх оглянути, поки мене випустять. Отож, не уриваючи своїх розважань, я витягував один по одному, не затримуючи, одначе, на них погляду, цінні томи, поки неуважно розгорнув котрийсь із них — в очі мені впало: "Франсуа Найдух", і тут мене огорнула досада, немовби враження від побаченої книжки Жорж Санд розходилося з моїми теперішніми думками; аж ось очі мені защеміли від зворушення, і я зрозумів, наскільки це враження їм близьке. Так, коли смолоскипники готуються з дому жалоби винести тіло, а син заслуженої у своїй країні людини, ручкаючись із останніми друзями, зібраними коло труни, почує раптом під вікнами фанфари, він обуриться, гадаючи, ніби це якісь жартуни зневажають його скорботу. І якщо він досі ще панував над собою, то за хвилю не може утриматися від сліз; нараз він збагнув, що це полкова оркестра поділяє його жалобу і віддає честь-хвалу останкам його батька. Отак і до мене врешті дійшло, як гармоніювало з моїми думками болісне враження, викликане в мене назвою книжки в бібліотеці принца Германського. Цей титул навіяв мені думку, що красне письменство справді здатне відкривати той таємничий світ, якого я в ньому вже не знаходив. Тим часом цей "Франсуа Найдух" доволі простенька книжка. Але її назва, як і назва Ґермантів, відрізнялася від решти назв, із якими я стикався згодом. Вона пробудила спогад про те, що видавалося мені незбагненним у сюжеті, коли мама читала мені цю книжку Жорж Санд (якщо ім'я Ґермантів, коли я довго їх не бачив, відгонило чимось феодальним, то "Франсуа Найдух" — романістикою), і на мить він витіснив собою загальну опінію про беррійські романи Жорж Санд. На якомусь обіді, де думка завжди залишається на поверхні, я міг би, мабуть, говорити про "Франсуа Най духа" і про Ґермантів так, щоб ні в тому, ні в тому не було нічого комбрейського. Та що я був тепер сам, то поринув у глибші води.
У цю власне мить думка про те, що та чи інша особа, з якою я познайомився в салонах, доводилася кузиною дукині Германської, тобто кузиною героя чарівного ліхтаря, видавалася мені так само неможливою, як видалося б те, що прочитані мною найпрекрасніші книжки — і не назвав би їх кращими, та не можу, — здатні зрівнятись із подиву гідним "Франсуа Найдухом". Згадане враження було дуже давнє, до нього долучалися мої ніжні дитячі й родинні спогади, але я розпізнав їх не одразу. В першу хвилину я запитував себе з серцем, що воно за влазень завдав мені такої прикрости. Цим влазнем був я сам, ним було дитятко, яким я був тоді і якого книжка щойно збудила в мені, вона знала в мені лише це дитятко і зразу його покликала, бажаючи, щоб на неї споглядали тільки дитячі очі, щоб її кохало тільки дитяче серце і щоб до неї озивалося тільки дитятко. Ось чому ця книга, яку колись у Комбре мама читала мені вголос майже до ранку, зберегла для мене всі чари тієї ночі. Запевне "перо" Жорж Санд, сказати б за Брішо, який любив висловлюватися, що якась книга написана "спритним пером", нині не видавалось мені, — як довший час моїй матері, перш ніж вона звільна пристосувала свої літературні смаки до моїх, — чорнокнижницьким пером. Але я несамохіть наелектризував це перо, як часто роблять учні для забави, і ось уже тисячі комбрейських марничок, які я давно стратив з очей, вискочили легко, стихійно і причепились "у колосок" до намагніченого кінчика безконечною і трепетною низкою спогадів.
Деякі уми, залюблені в таємницях, раді були б вірити, що предмети зберігають у собі щось від постійно спрямованих на них очей, що монументи і полотна завше сповиті чуттєвим серпанком, зітканим упродовж сторіч замилованими поглядами багатьох адораторів. І ця злуда була б правдою, якби її перенести у сферу єдиної для кожного реальности, у царину його власних відчувань. Так, у цьому сенсі, і тільки в цьому (хоча він і набагато ширший) предмет, оглянутий нами колись, вертає нам знову, на новому побаченні, разом із нашим поглядом, спочилим на ньому, всі образи, які наповнювали наші очі. Бо предмети — книжка в червоній обкладинці, як і решта книжок, — щойно ми їх побачили, стають у нас чимось нема-теріяльним, тієї самої природи, що й наші тодішні заняття чи враження, і вже неподільно проникають у них. Назва, вичитана у старій книжці, криє між рядками і буйний вітер, і іскристе, коли ми читали, сонце. Отож література, яка обмежується "описом речей", подає лише жалюгідну копію ліній і поверхні, становить літературу, хоч і звану реалістичною, але геть-то далеку від реальности, літературу, що неймовірно зу-божує нас і засмучує, обриваючи всяку сув'язь між нашим теперішнім я і минувшиною, де світ заховав свою сутність, а також прийдешністю, де світ заохочує нас знову смакувати цією сутністю. Штука, гідна свого імени, зобов'язана передавати її, а як зазнає вона поразки, то навіть із її немочі можна здобути науку (на противагу реалізмові, який і в вершинних своїх виявах нічого путнього нас не навчить), зазначаючи, що ця сутність почасти суб'єктивна і не комунікативна.
Ба більше: якась річ, бачена нами в певний період життя, якась прочитана книжка залишається назавжди пов'язаною не лише з тим, що нас оточувало; вона залишається пов'язаною так само непохибно з тим усім, чим ми були тоді, отож її можна знов відчути, знов обміркувати тільки чуттями, тільки думкою, тільки особистістю, якою ми були тоді; якщо я повертаюся, хай тільки подумки, у бібліотеці, до "Фран-суа Найдуха", одразу в мені будиться дитятко, посідаючи моє місце, бо єдино це дитятко має право прочитати цей титул: "Франсуа Найдух", і воно прочитає його так, як прочитало колись, із тим самим враженням аури того дня в саду, з тими самими мріями, плодом його фантазій про різні краї та про життя, із тією самою тривогою про завтра. Скоро тільки я побачу предмет іншої доби, у мені прокидається юнак. І моя сьогоднішня особа— це вже тільки занедбана каменярня; здавалося б, усе, що в ній є, однаке і сіре, але з кожного спогаду теперішнє моє "я" добуває тут, ніби грецький різьбар, незліченні статуї. Кажу, кожен предмет, який ми бачимо знову — бо в цьому разі книжки поводяться як предмети: брошурування, гатунок паперу можуть зберегти в собі не менш живий спогад про те, як я уявляв тоді Венецію та про моє прагнення податися туди, ніж сам книжковий текст. Ба навіть живіший, бо текст іноді заважає, ніби чиясь світлина, перед якою спортретований нам згадується гірше, ніж тоді, коли ми про нього просто думаємо. Звичайно, якщо вже увечері, на-томленому, мені трапиться взяти до рук котрусь із книжок свого дитинства, — а це стосується багатьох із них, і, на жаль, деяких Берґоттових творінь, — то з метою не іншою, ніж тоді, коли б я сів до потяга в надії спочити душею, споглядаючи нові краєвиди і вдихаючи давню атмосферу. Але трапляється і так, що, навпаки, затяжне читання гамує цей омріяний плин спогадів. У Берґотта є одна книжка (у принцовій бібліотеці вона має підлабузницьку і вульгарну присвяту) — я колись її читав, узимку, бувши не в змозі побачитися з Жільбертою, і, на жаль, не напав у ній на жодну зі своїх улюблених фраз. Деякі слова начебто свідчили, що я знайшов те, чого шукав, але щось тут було не так. Колись я чудувався їхній красі — де вона? Але з самого тому не опав сніг, який устеляв Єлисейські Поля того дня, коли я його читав, і той сніг іще й досі стоїть мені в очу.
Ось чому, якби мені заманулося стати бібліофілом, як принц Ґермантський, я був би ним по-своєму. Краса книги, незалежна від вартости, властивої книжкам, краса, невід'ємна в очах книголюбів, од відомостей про те, в яких бібліотеках побувала книжка, від кого і з нагоди якої події її одержано в подарунок, — скажімо, якийсь монарх вручив її якомусь світилу, — а також як складалася її доля після чергових аукціонів тощо, — ця краса книги, якоюсь мірою історична, не була б для мене утрачена. Та ще охочіше я черпав би її красу з історії свого життя, тобто роблячи інакше, ніж простий аматор; я часто пов'язував би її не з самим примірником книжки, а з її квінтесенцією, як це було з "Франсуа Найдухом", — уперше я замислився над цим романом у своєму комбрейському покоїку, в найсумнішу і, може, найніжнішу ніч свого життя, коли я, на жаль (таємничі Ґерманти на ту пору видавалися мені геть неприступними), вибив у батьків першу поступку, час, яким можна датувати занепад мого здоров'я та волі, мою що не день, то рішучішу відмову від будь-якої важкої роботи, — а сьогодні віднайшов його саме в бібліотеці Ґермантів, і це став найпрекрасніший день мого життя, він як стій прояснив не тільки давні, сліпі блукання моєї думки, а й саму мету мого життя, а то й штуки.