Ні. Скажу одразу (хоча випадок стався куди пізніше): мою призру породили Коттарові слова. Того дня Альбертина та її приятельки змовилися затягти мене до енкарвіль-ського казино, але я не здибався б там з ними (і це було б щастя!), бо збирався врешті податися до пані Вердюрен, яка вже кілька разів запрошувала мене, якби мене не затримала саме в Енкарвілі трамвайна аварія, що вимагала часу на ремонт. Походжаючи на зупинці в очікуванні, коли усунуть несправність, я раптом наткнувся на доктора. Коттара, прибулого до Енкарвіля на консультацію. Мені не хотілося з ним вітатися, бо він не відповів на жодного мого листа. Але кожна людина буває ґречна по-своєму. Коттар не здобув світського виховання, зате був сповнений добрих намірів, про які ніхто не здогадувався і в які ніхто не вірив доти, доки йому не випадала нагода їх справдити. Він перепросив, листи мої він, звісно, отримав; про те, що я тут, він повідомив Вердюренам, — їм дуже кортить зі мною зустрітися, і він радив мені до них завітати. Зараз він має сісти до приміського потяга і їхати до них на обід, — добра нагода прихопити з собою й мене. У нього залишався час до відходу потяга, з ремонтом трамваю мороки було чимало, і я, ще не знаючи, їхати мені до Вердюренів чи ні, повів Коттара до маленького казино — одного з тих, що здавалися мені такими сумними у вечір першого мого приїзду; сьогодні воно повнилося щебетом дівчат, які, за браком кавалерів, танцювали одна з одною. Андре, ковзаючи по паркету, підбігла до мене, а я, готовий уже їхати з Коттаром до Вердюренів, нараз рішуче зрікся його пропозиції, охоплений палким бажанням зостатися з Альбертиною. А все тому, бо почув її сміх. І той її сміх був якийсь трояндовий, духмяний, ніби пройнятий ароматом пахучих серпанків, об які він немовби черкався, і той сміх, терпкий, чуттєвий, збудливий, як пах жура-вельника, немов розносив скрізь якісь майже вагомі, дразнючі й таємні часточки.
Одна дівчина, не знайома мені, сіла до роялю, й Андре запросила Альбертину на вальс. Щасливий від думки, що зостануся в казино з цими дівчатами, я звернув увагу Коттара на те, як добре вони танцюють. Але він насамперед дивився на все очима лікаря, до того ж через свою невихованість не зважав на те, що це мої знайомі, хоча й бачив, як я з ними вітався, тож відповів мені так: "Так, але куди дивляться їхні батьки? Ці дівулі набираються поганих звичок. Я б своїх доньок сюди нізащо не пустив. Чи ж вони бодай гарні на вроду? Я не можу розглянути, які у них риси. О, погляньте, — додав він, показуючи на Альбертину й Андре, які повільно вальсували, сплівшись ув обіймах. — Я забув пенсне і погано бачу, але навіть мені ясно, що вони просто раюють. Мало кому відомо, що жінки особливо відчувають насолоду персами. О, дивіться: їхні перса щільно притискаються". Справді, перса Андре й Альбертини ні на мить не відривалися одні від одних. Не знаю, почули вони чи вгадали, що сказав Коттар, у кожному разі, не припиняючи кружляти, вони ледь відхилилися одна від одної. Андре щось шепнула Альбертині, й Альбертина засміялася тим самим проникливим і грудним сміхом, який я щойно чув. Але хвилювання, яке він викликав у мене зараз, відгукнулося щемом у моїй душі; цим сміхом Альбертина ніби хотіла відкрити, передати Андре якийсь сласний і таємний трепет. Він лунав, як перші або останні акорди якоїсь невідомої забави. Я вийшов із Котта-ром, і хоч відповідав йому досить неуважно, майже не думав про щойно побачену сцену. Не те щоб Коттар був цікавий співрозмовник. У цю хвилину його мова стала навіть колюча, бо ми якраз угледіли доктора дю Бульбона, самі лишаючись для нього непоміченими. Дю Бульбон хотів пожити якийсь час у Забальбеччі, де хворих не відженешся. А Коттар, хоча й заявляв, що не практикує у відпустці, але сподівався завести тут постійну практику, в чому, на його думку, заважав йому дю Бульбон. Звісно, місцевий лікар навряд чи міг би з ним змагатися. То був дуже сумлінний практик, та й годі, практик-усезнайко: поскаржишся йому на легкий свербіж, і він миттю випише тобі складний рецепт мазі або примочки. Як висловлювалася своєю прегарною мовою Марі Жінест, він умів "замовляти" виразки та рани. Але світилом не був. І все ж якось підклав Коттарові свиню. Надумавши посісти кафедру терапії, Коттар обрав собі спеціальність — інтоксикацію. Інтоксикація — небезпечне відкриття в медицині: воно дає змогу аптекарям оновлювати старі етикетки, засвідчуючи, що все їхнє старе надіб'я, на відміну від надіб'я новішого, аж ніяк не токсичне, а навпаки, антитоксичне. Це модний нині рекламний засіб; нині рідко коли на якійсь наличці знайдеш блідий слід попередньої моди, нерозбірні карлючки — письмовий доказ того, що препарат старанно дезінфікований. А що інтоксикація допомагає заспокоювати хворого: хворий радіє, що його родимець — то лише нездужання, викликане отруєнням організму. Так ось, коли до Бальбека завітав на кілька днів великий князь, йому страшенно опухло око, і гість викликав Коттара — той, узявши кілька сто-франкових кредиток (за меншу платню професор би не рипнув-ся), пояснив запалення інтоксикацією і приписав відповідний режим. Опух, проте, не стухав, великий князь звернувся до пересічного бальбецького лікаря, і лікар через п'ять хвилин витягнув з ока запороху. Назавтра все як рукою зняло. А проте куди небезпечнішим конкурентом був для Коттара один славетний психіатр. Був то рум'яний, життєрадісний чолов'яга — життєрадісний не лише тим, що маючи справу з душевними хворобами, сам був здоровий нівроку, а й тим, що для покріплення хворих він вважав за потрібне сміятися гучним сміхом як при зустрічі, так і при прощанні з ними, хоча б йому й довелося потім руками, як у атлета, накидати на них гамівну сорочку. Коли ви з ним заводили мову про щось у товаристві — про політику чи про письменство — він вислуховував вас із доброзичливою увагою, ніби ставлячи собі питання: "Яким же це ми випадком зіткнулися?" — і зразу своєї думки не висловлював, буцім його було запрошено на консиліум. Але зрештою, як не оцінюй його хист, а він знавець свого діла. Ось чому всю свою злість Коттар зганяв на дю Бульбоні. Зрештою я розпрощався з приятелем Вердюренів, пообіцявши професорові якось нагрянути до них.
Те, що він сказав про Альбертину й Андре, завдало мені глибокої рани, але страждати я почав не зразу, як це буває за отруєння, що діє повільно.
Того вечора, коли я посилав ліфтера по Альбертину, вона не прийшла — попри всі його запевнення. Усі чари жінки не розжеврюють кохання так сильно, як деякі слова цієї жінки на зразок: "Ні, ввечері я не вільна". Якщо ми з приятелями, то такі слова пропускаємо повз вуха; цілий вечір ми веселі, жіночий образ не витає перед нами; він занурений ув особливий розчин; а повернувшись додому, ми зразу знаходимо відбиток, проявлений і дуже виразний. Ми помічаємо, що з життям тепер ми б уже не розлучилися так легко, як напередодні; ми й тепер не боїмося смерти, але сама думка про розлуку уявляється нестерпною.
Зрештою, щоправда, не по першій годині ночі (цю найпізнішу пору заповідав ліфтер), а лише по третій, я вже не мучився, як раніше, на гадку, що Альбертина навряд чи прийде. Коли я остаточно переконався, що вона не з'явиться, то заспокоївся і навіть збадьорився; зночована мною ніч була для мене просто однією з багатьох ночей, коли ми з Альбертиною не зустрічалися, — з цього я й виходив. А потім уже думка, що я побачу Альбертину завтра або ще колись, робилася для мене солодкою, леліючи над цією пусткою, з якою я примирився. Вряди-годи, в вечори чекання, туги завдають ліки, яких ми зажили. Журливець бачить причину своєї нудьги не там, де слід, він гадає, ніби сохне за тією, яка все Не приходить. Любовний вогонь розпалюється в цьому разі, як деякі нервові недуги, неправильним поясненням джерела гризоти. Проте ліпше не пробувати давати правильне пояснення, принаймні в царині кохання, бо це почуття (хай би там чим викликалося) завжди оманливе.
Назавтра я дістав від Альбертини листа, де вона писала мені, що тільки зараз вернулася, що моя цидулка її вже не застала, але ввечері вона, з мого дозволу, прийде зі мною зустрітися, і в словах її листа, як і в тих, що вона сказала мені колись по телефону, я ніби відчув зажиті нею розкоші, відчув присутність тих людей, яким вона віддала перевагу наді мною. Ще раз усього мене охопила болісна цікавість узнати те, чим вона жила, потаємне почуття кохання, яке завжди з нами, і на хвильку мені здалося, ніби воно прихилить мене до Альбертини, але воно тільки стрепенулося — не скресло, і останні його відголоски завмерли, перш ніж воно рушило з місця.
Під час мого першого перебування в Бальбеку я, — може, так само, як і Андре, — не розкусив Альбертининої вдачі. Я гадав, ніби вона вітрогонка, і не знав, чи зможуть усі наші благання втримати її і не пустити на garden-party, змусити її відмовитися від прогулянки на віслюках чи від пікніку. Під час другого мого приїзду в мене заронилася підозра, що її вітрогонство — личина, garden-party — ширма, а може, й просто вигадка. В різних формах виявлялося одне й те саме (я мовлю лише про те, що було мені видно крізь шкло, шкло не таке вже й прозоре, а що відбувалося за шклом насправді — Бог його знає). Альбертина освідчується мені, клянучись найпалкішими любовними клятвами. Потім зиркає на годинника — їй треба їхати в Енфревіль до однієї дами, яка нібито приймає гостей о п'ятій щодня. Мене катує підозра, та ще й нездужається, і я прошу, благаю Альбертину побути зі мною. Ні, це неможливо (де там, вона має лише п'ять хвилин часу), бо ця не дуже гостинна, образлива і, як запевняє сама Альбертина, пренудна дама розсердиться. "Але ж можна й пропустити візиту". — "Ні, тітка вчила мене, що гречність над усе". — "Але ж ви при мені так часто бували неґречні". — "Тут зовсім не те: дама на мене образиться і накрутить тітку. А в нас із тіткою і так нещирі стосунки. Тітці залежить на тому, щоб я бодай раз її одвідала". — "Але ж вона приймає щодня". Відчуваючи, що "замололася", Альбертина висуває інший довід. "Авжеж, щодня. Але сьогодні я вмовилася зустрітися там із моїми подругами. Мені буде не так нудно".