Я узяв ці банкноти з захватом: цілісінький рік можна буде засипати Жільберту трояндами і безом! Вийшовши з крамниці, я знову сів до повоза, і погонич, — цілком природно, оскільки Сванни мешкали поблизу Булонського лісу, — поїхав не звичною путею, а через Єлисейські Поля. Уже за рогом вулиці Беррі, коли ми були зовсім близесенько від Сваннів, мені раптом привиділося в сутінках, що я бачу Жільберту: вона йшла з дому, у протилежному напрямку повільною, але твердою ходою і розмовляла з якимсь молодиком, чийого обличчя я так і не побачив. Я підвівся з сидіння, щоб звеліти візникові спинитися, але передумав. Перехожа пара була вже далеко від мене, і дві м'які рівнобіжні лінії, прокреслені їхнім повільним просуванням, поступово розчинилися серед Єлисейських тіней. Небавом я під'їхав до Жільбертиного дому. Зустріла мене пані Сванн. "Ох, як шкодуватиме Жільберта! — сказала вона. — Не знаю, як це так, що її тут нема. Вона вчила уроки, їй стало гаряче, і вона сказала, що хоче трохи пройтися з приятелькою". — "Здається, я спіткав її на Єлисейських Полях". — "Навряд. У кожному разі не кажіть батькові, він не любить, щоб Жільберта виходила в таку пору." Good evening! Я сказав погоничеві їхати тією самою дорогою, але їх уже не спіткав. Де вони були? І про що була поночі їхня довірча розмова?
Я повернувся до себе, розпачливо стискаючи в руках ці несподівані десять тисяч франків. На ці гроші я міг справити стільки маленьких радощів тій Жільберті, з якою я оце вирішив більше не зустрічатися. Звичайно, заїзд до продавця китайщини утішив мене, в мені воскресла сподіванка, що тепер моя кохана буде задоволена мною і вдячна. Та якби я не заїхав до крамниці і якби фіакр не їхав через Єлисейські Поля, я не спіткав би Жільберти з молодиком. Так одна й та сама подія розкидає гілля в протилежні боки, і породжене нею зло знищує спричинену нею ж таки радість. Зі мною скоїлося щось протилежне тому, що діється так часто. Людина змагається до щастя, але, щоб бути щасливою, їй бракує коштів. "Марудна річ кохати[117], — сказав Лабрюєр, — коли ти без великих грошей". Хоч-не-хоч, а зі змаганням до щастя доведеться помалу розлучитися. У мене вийшло навпаки: гроші я роздобув, але зараз же (хай це не логічні скутки, а випадковий збіг) у мене украли радість. А втім, радість, мабуть, завжди від нас тікає. Щоправда, зазвичай не того вечора, коли нам випала нагода стати щасливими. Найчастіше ми ще шамотаємось якийсь час і сподіваємося. Але місця для щастя ніколи не залишається. Якщо нам пощастить перебороти силу обставин, природа переносить змагання ззовні всередину і потроху так змінює наше серце, що воно вже не вдовольнятиметься тим, що матиме, а прагнутиме чогось іншого. Якщо перипетії розгорталися надто прудко, щоб серце встигло змінитися, природи це не знеохотить і вона однак нас здолає, правда, у повільніший, складніший і водночас дійовіший спосіб. Тоді щастя у нас крадуть в останню хвилину, або — краще сказати — природа (тут вона підступна, як лукавий) влаштовує все так, що саме посідання щастя те щастя й нівечить. Зазнавши поразки на ниві житейській, природа створює ще одну, останню неспроможність бути щасливим — психологічну неспроможність. Феномен щастя або не спостерігається зовсім, або викликає протилежну реакцію в її найболіснішій формі.
У мене на руках було десять тисяч франків. Проте вони були мені не потрібні. Зрештою я розтратив їх швидше, ніж коли б щодня посилав квіти Жільберті: тільки-но вечоріло, я почувався таким нещасним, що не міг усидіти вдома і йшов плакатися в обіймах нелюбих жінок. Про те, щоб завдати якоїсь утіхи Жільберті, я вже й не думав. Піти до Жільберти було б для мене пекучою згризотою; просто побачити Жільберту, про що я так марив ще вчора, було вже для мене мало. Я був би спокійний, тільки поки вона лишалася б зі мною. Як би знов і знов не кривдила нас жінка, вона часто-густо тільки посилює, сама того не відаючи, свою владу над нами, але водночас і наші вимоги до неї самої. Катуючи нас, жінка дедалі міцніше приковує нас до себе, і водночас ми здвоюємо той достатній досі ланцюг, яким раніше задля власного спокою опутували її ми. Ще вчора, аби я побачив, що Жільберта зі мною не нудиться, я задовольнився б тільки принагідними зустрічами, але тепер вони мене б не влаштовували, і мої умови були б зовсім інакші. У коханні не так, як на війні, тут що більше ти битий, то безжальніші з тобою, і якщо тільки це під силу переможцеві, він припре тебе до стіни ще дужче. З Жільбертою справа у мене стояла інакше. Ось чому я й поклав собі насамперед припинити одвідувати її матір. Я весь час переконував себе, що Жільберта мене розлюбила, що я знаю про це давно, що я можу, при бажанні, побачити її, або, при небажанні, з часом забути її. Але такі заклинання, подібно до ліків не завжди помічних, не мали ніякої сили проти двох рівнобіжних ліній, які вряди-годи знов увижалися мені, ліній Жільберти й молодика, які віддалялися Єлисейськими алеями. Ця нова згризота мала теж ущухнути, цей образ, якби він колись і спав мені на думку знову, постав би відціджений від усього, що в ньому було шкідливе, — так цілком безпечно для себе можна брати в руки слоїк зі смертельними трутизнами, так, не боячись вибуху, можна припалити від окрушини динаміту. Наразі у мені буяла інша сила, зчепившись запеклим боєм із тією шкодючою силою, яка незмінно підсовувала мені на очі Жільбертину прогулянку смерком; відбиваючи безперервні атаки моєї пам'яти, моя уява вельми успішно працювала у зворотному напрямку. Звичайно, одна з цих двох сил усе показувала й показувала мені, як парочка чвалає Єлисейськими Полями, а крім того, нагадувала мені й інші прикрі сцени, видерті з минулого: наприклад, як Жільберта знизує плечима, коли її матір просить побути зі мною. Але друга сила гаптувала по канві моїх надій, малювала будущину куди відраднішу для мене, ніж моє убоге минуле, по суті таке сіре! На віддяку за ту мить, коли я знову бачив набурмосену Жільберту, скільки було таких, коли я вигадував, як вона діятиме для примирення зі мною, а може, й для наших зустрічей! Правда, кидаючи цю силу в майбуття, уява все-таки черпала її в минулому. В міру того як стиралася моя ураза від того, що Жільберта знизала плечима, блякнув і спогад про її чар, спогад, який живив моє бажання, щоб вона вернулася до мене. Але до смерти мого минулого було ще так далеко! Я все ще кохав Жільберту, хоча сам вірив, що ненавиджу її. Коли хтось хвалив мою зачіску або мій свіжий вигляд, мені хотілося, щоб це чула Жільберта. Мене дратувало, що всі знайомі кличуть навперебій мене в гості, і я не потикався нікуди ані ногою. Мені перепало удома за те, що я відмовився їхати з батьком на проханий обід, де мали бути Бонтани зі своєю небогою Альбертиною, не дівчиною, а ще піддівком. Так переплітаються різні пори нашого життя. Ви погордливо зрікаєтеся, — бо кохаєте іншу, до якої ви зовсім збайдужієте потім, — зустрічі з тією, до якої ви байдужий нині, але яку ви покохаєте завтра і яку, либонь, могли б кохати раніше, якби мали охоту її бачити, що скоротило б ваші страждання, заступивши їх, зрештою, іншими. Мої страждання переіначувалися поступово. Я з подивом примічав у собі сьогодні одне почуття, завтра інше, звичайно породжуване якоюсь надією чи страхом, дотичними до Жільберти. Тієї Жільберти, яку я носив у собі. Я мав собі довести, що інша, правдива Жільберта, мабуть, зовсім різниться від цієї, що її не обходять покаянні жалі, які я їй приписую, що вона, певне, думає про мене не лише набагато менше, ніж я про неї, але й менше, ніж я їй самій даю про мене думати, коли опиняюся сам на сам із лже-Жільбертою, коли загадуюся, чого вона від мене домагається, коли уявляю, що вся її увага звернена до мене.
Поки гризота, хай і слабнучи, все ж уперто триває, слід розрізняти гризоту з невідчепної думки про саму особу і ту, яку воскрешають певні спогади, якась злослива репліка, якесь слівце, ужите в отриманому листі. Приберігаючи до пізніших любощів опис розмаїтих видів гризот, ми одразу ж скажемо, що з цих двох форм друга незмірно тяжча, ніж перша. А все тому, що образ тієї особи, яка живе у нас, оточений ореолом, і цим ореолом пориваємося ми оточити і саму особу, бо наш образ обарвлений як і не частою втіхою надії, то бодай супокоєм тривалого смутку. (Треба, зрештою, зауважити, що подоба того, хто завдає нам муки, посідає мало місця серед тих ускладнень, які посилюють любовну досаду, розтягують її і перешкоджають її зціленню, — так причина деяких недуг неспівмірна з гостротою викликаної гарячки й затяжним одужуванням.) Але якщо уявлення про кохану особу відбиває загалом оптимістичний настрій, то цього не скажеш про окремі спогади, оті гризькі слова, отой зловорожий лист (мені надійшов від Жільберти лише один такий лист); у нас створюється враження, що вся особа — саме в цих уриваних споминах; у них вона набирає моці, до якої їй далеко в тому звичному уявленні, яке ми створюємо про неї загалом. Лист цей уже не образ коханої істоти, який ми оглядаємо в тихій задумі жалю; ми прочитали, ми поглинули листа в лютому щемі, який здавив нас несподіваною напастю. Такі гризоти виникають інакше: вони приходять іззовні й дорогою страхітливих мук добираються до нашого серця. Образ коханої нам уявляється устійненим давно, достеменним, а насправді ми його не раз переробляли. Болючий спогад — не сучасник цього відреставрованого образу; він походить з іншого часу, є один з небагатьох свідків потворної минувшини. Але минувшина живе й далі, проте не в нас, бо нам заманулося заступити її чудовним золотим віком, раєм, де всі доходять згоди, а тому спогади, листи повертають нас до дійсности, і ґвалтівний біль, якого вони нам завдають, мав би підказати нам, як далеко відірвалися ми від дійсности в наших шалених надіях щоденного чекання. Це зовсім не означає, що дійсність лишається однією й тією самою, хоча таке іноді й стається. У нашому житті траплялися жінки, з якими нам більше не хотілося бачитися і які на нашу цілком природну, на нашу незумисну мовчанку відповідали такою самою мовчанкою. Але цих жінок ми не кохали, а тому й не рахували, скільки років ми провели далеко від них, і цей зворотний приклад нам не впам'ятку, коли ми міркуємо про добру силу відособлення, — так ті з нас, хто вірить у передчуття, махають рукою на всі випадки, коли їхні передчуття не справдилися.
Але, зрештою, розлука може бути милостивою.