Либонь, це пообіддя залишило в мені ще й інші осади, може, ще глибші, але до моєї тями вони дійшли куди пізніше. Щодо перших двох викликів, які я міг зважити на долоні, то вони були нетривалі, бо того є таки вечора штука відзискала для мене вищий сенс, тимчасом як спокій, а отже й вольниця, яка давала мені змогу присвяти себе мистецтву, навпаки, покинули мене знов.
Коли моє авто, проїхавши набережжям, підкотило до Вердюренів, я звелів зупинитися. Я побачив, як на розі вулиці Бонапарта вийшов із трамвая Брішо, як він протер старою газетою черевики і нап'яв перлово-сірі рукавички. Я підійшов до нього. Його зір дедалі погіршувався, і він запасся новими окулярами – розкіш, гідна якоїсь обсерваторії, – сильними і мудрованими, на кшталт астрономічних приладів, нібито пришрубованими до його очей; він націлив на мене їхні потужні вогні і впізнав мене. Шкельця були в чудовому стані. Але за ними я побачив мізерний, блідий, конвульсійний, пригаслий, далекий погляд, вміщений під цим потужним апаратом, як у лабораторіях, надто щедро фінансованих з огляду на виконувані в них роботи, кладуть під світло найдосконалішого обладнання жалюгідну замордовану кузьку. Я подав напівсліпцеві руку, аби професор ступав твердіше. "Цього разу ми з вами здибаємося не коло великого Шербура, а коло маленького Дюнкерка". Ця його репліка здавалася мені вкрай недотепною, бо я не знав, як її розуміти; але я не посмів з'ясувати це у Брішо, не так з остраху перед його погордою, як з остраху перед його поясненнями. Я відповів, що мені цікаво було б побачити салон, де Сванн колись щовечора зустрічався з Одеттою. "Як, вам відомі всі ці давні історії?" – спитав він.
Сваннова смерть свого часу вразила мене. Сваннова смерть! У цій фразі Сванн не виступав у ролі простого генітиву. Я чую в ній відлуння смерти особливої, смерти посланої долею на службу Сваннові. Бо ми кажемо "смерть" задля простоти, але смертей майже стільки само, скільки душ. Ми не посідаємо такого органу чуття, який дозволив би нам бачити, як женуть на різних швидкостях у всіх напрямках смерті, смерті діяльні, скеровані долею до того-то й того-то. Часто це смерті, які цілковито впораються зі своїм завданням аж за два чи за три роки. Вони швидко біжать, щоб заронити в нутро Сваннові рак, потім поспішають до іншої роботи і вертають аж тоді, коли після хірургічного втручання треба заронити рак ізнов. Потім настає час, коли ми читаємо в "Ґолуа", що Сваннове здоров'я викликало побоювання, але нині стан хворого з кожним днем поліпшується. Нарешті, за кілька хвилин перед останнім зітханням, смерть, ніби та чернушечка, покликана не губити, а доглядати, замість його знищити, приходить чувати в послідню його годину і смертельним ореолом увінчує навік захололе тіло, чиє серце перестало битися. І все це розмаїття смертей, таємниця їхнього кругообігу і барва їхньої зловорожої бинди разять нас наповал, коли ми читаємо газетні рядки: "Зі щирим жалем повідомляємо, що вчора після тривалої і тяжкої хвороби пан Шарль Сванн згас у своїм паризькім домі. Цього парижанина всі цінували за розум і відданість хай нечисленним, але вірним друзям; за ним шкодуватимуть як у колах митців і письменників, де його знання і витончений смак робили його милим і бажаним гостем, так і в Жокей-клубі, чи не найдавнішим і найавторитетнішим членом якого він був. Він належав ще й до Товариства юніоністів та до Товариства аграріїв. Недавно він покинув лави Товариства на Королівській вулиці. Його духовний образ, як і його надійна репутація, не могли не будити цікавости публіки в усьомуgreat event[44] музики й малярства, а надто на вернісажах, яких пан Сванн був постійним учасником аж до останніх літ, коли він рідко виходив із дому. Винесення тіла відбудеться там-то" – і так далі.
Якщо йдеться про когось, хто не є "чимось", брак почесного титулу ще прискорює згубну роботу смерти. Певна річ, вельможний небіжчик залишається, наприклад, дуком д'Юзесом анонімно, без ознак індивідуальности. Проте герцогська корона утримує якийсь час укупі всі складники, як в отому старанно сформованому морозиві, що так смакувало Альбертині, тоді як імення ультрасвітовців із "нових людей", як тільки вони вмирають, розкладаються і розпливаються безформною масою. Ми пам'ятаємо, що дукиня Ґермантська говорила про Картьє як про найкращого приятеля дука де ла Тремуя, як про людину вельми шановану в аристократичних колах. Для наступного покоління Картьє став чимось таким безформним, що його майже возвеличили б, сплутавши з ювеліром Картьє, з яким він сам посміявся б колись із такої помилки невігласів! Навпаки, Сванн був видатною особою, наділеною великим розумом і розумінням краси й досконалосте форм, і, хоча нічого не "створив", мав багато шансів протривати трохи більше. А проте, любий Шарлю Сванне, якого я знав, коли ще був молодесенький, а ви стояли вже одною ногою в могилі, якщо про вас знову починають говорити і якщо ви ще житимете, як на те скидається, то це тому, що той, кого ви мабуть, вважали за дурника, зробив вас героєм свого роману. Якщо, милуючись картиною Тіссо, що зображує балкон Товариства на Королівській вулиці, де ви стоїте між Ґаліфе, Едмоном де Поліньяком і Сен-Морісом, про вас так багато балакають, то це тому, що в постаті Сванна бачать якісь ваші риси.
А тепер спустімося на землю. Про свою завбачену, а проте наглу смерть сам Сванн говорив при мені у дукині Ґермантської того дня, коли вона збиралася на раут до кузини. Це була та сама смерть, яка вразила мене якоюсь особливою і карколомною химерністю того вечора, коли я проглядав газету і нараз остовпів, наткнувшись на таємничі і якісь ніби приблудні рядки повідомлення, здатні перетворити живу людину на когось, хто вже не озветься, як до нього звернутися, на ім'я, саме ім'я, нараз перенесене з реального світу в царство тиші. То вони ще й досі будили в мене бажання краще пізнати оселю, де колись мешкали Вердюрени і де Сванн, який ще тоді не був лише кількома газетними літерами, так часто обідав з Одеттою. Треба ще додати (від цього Сваннова смерть ще довго боліла мені дужче, ніж будь-яка інша, хоча ці обставини не були пов'язані з екстраординарністю йогосмерти), що я не зайшов до Жільберти, як обіцяв Сваннові у дукині Ґермантської; що він сам так і не відкрив мені "іншої причини", на яку натякав того вечора і ради якої зробив мене повірником у перемовах із принцом; що в мене з'явилися тисячі питань (так бульбашки дмуться на воді), які я хотів би поставити йому про всяку всячину: про Вермеера, про пана де Муші, про нього самого, про гобелен Буше, про Комбре... Питання ці були, мабуть, не дуже нагальні, якщо я відкладав їх із дня на день, але вони здавалися мені дуже важливі відтоді, як його вуста заціпила печать, унеможлививши відповідь. Про смерть інших може дати уявлення приклад нашої власної подорожі, коли, вже відмахавши сто кілометрів від Парижа, раптом згадуємо, що забули прихопити з собою дві тузіні носовичків, не віддали ключа куховарці, не попрощалися з вуйком, так і не спитали назви міста, де зберігся старовинний водограй, який треба оглянути. Всі ці недогляди облягають нас звідусіль, а коли ми, для годиться, говоримо про це своєму другові-подорожанину, то чуємо замість відповіді, що в купе вільних місць нема, або назву станції, вигукнуту провідником, і тоді ми махаємо на все рукою, мовляв, що впало з воза, те пропало, вив'язуємо свій сидір і пускаємо по руках газети й журнали.
"Ба ні, – відповів Брішо, – Сванн не тут зустрічався зі своєю майбутньою дружиною, а як і тут, то хіба останнім часом, коли катастрофа частково знищила перше помешкання пані Вердюрен".
На жаль, щоб не колоти очей Брішо своїми панськими звичками, у цю мить недоречними, оскільки професор університету не поділяв їх зі мною, я надто прудко вискочив з авта, і водій не зрозумів моїх слів, кинутих скоромовкою, а отже, й не устиг від'їхати, перш ніж Брішо мене помітить. Тому шофер під'їхав до нас і поцікавився, чи заїжджати йому по мене. Я хапливо кивнув головою, подвоюючи знаки уваги до вченого, прибулого омнібусом. "А, то ви приїхали автом!" – заявив із суворою міною Брішо. – "Господи Боже, чисто випадково! Я ніколи його не беру. Завжди їжджу омнібусом або ходжу пішки. Але є тут і свій плюс: мені випадає велика честь відвезти вас увечері додому, якщо ви згодитеся сісти до цієї тачанки. Буде трохи тіснувато, але ви такі ласкаві зі мною!" Овва, роблячи професорові цю пропозицію, я нічого не втрачав, подумав я, так чи так доведеться вертатися додому через Альбертину. Її перебування в мене о цій порі, коли ніхто не міг її відвідати, дозволяло мені порядкувати своїм часом так само вільно, як і вдень, коли, сидячи за роялем, я знав, що Альбертина повернеться з Трокадеро, і коли я не нудився чеканням. Але, кінець кінцем, так само, як удень, я відчував, що маю жінку і що, повернувшись додому, не зачерпну живлющої наснаги самоти. "Охоче приймаю ваше запрошення, – відповів Брішо. – У ту добу, що ви згадуєте, наші приятелі мешкали на вулиці Монталіве, в чудовому одноповерховому палацику, з антресолями з боку саду, скромнішому, звичайно, але, як на мене, гарнішому від осторонця на Венецьких Послах". Брішо сказав мені, що сьогодні ввечері на Набережжі Конті (так вірні охрестили салон Вердюренів відтоді, як його перенесено туди) велике музичне "тра-ля-ля", організоване бароном де Шарлюсом. Він додав, що за давніх часів, про які я згадував, ядерце було інше і стиль сповідувало інший, і не лише тому що вірні були тоді молодші. Він розповів мені про Ельстірові вибрики (які він узивав "чистою кумедіянтщиною"). Одного дня, наприклад, маляр, ніби пилип із конопель, явився в останню мить, перебраний за метрдотеля з шиковного ресторану і, обносячи гостей стравами, шепнув на вухо якісь фривольності бришкливій баронесі Пютбюс, аж та спаленіла з жаху і гніву; потім, пропавши наприкінці обіду, він звелів унести до салону ванну, по вінця повну води, звідки, коли гості повставали з-за столу, він виліз голяка, лаючись найпослідущими словами. А ще професор згадав про вечері, на які всі приходили, прибрані в паперові костюми, змодельовані, повитинані й розфарбовані Ельстіром – справжні шедеври мистецтва.