В цьому світі повно божевільних!
Шудлер потягнувся був до газети.
— А втім, ні, — сказав він. — Я ще матиму час прочитати її, коли ви підете.
Проте Лартуа відчув, що думки Шудлера вже звернені до тих таємничих коротеньких рядків, з яких він намагався почерпнути надію. І ця нав'язлива ідея видалася лікареві дивнішим за все інше.
Він одсунув чашку ріденької кави.
— Ви б якось приїхали до мене: я вас як слід огляну, — сказав він, підводячись. — Ви побачите: у мене чудові апарати, я виміряю ваш тиск, зроблю рентген.
— У мене часом болить і нога, — ніяково признався Шудлер.
— Подивимось... подивимось, чим тут можна допомогти. О, я певен, що серце у вас, як у молодого! — зауважив Лартуа.
Вже виходячи, він знову глянув на потерту орденську стрічку барона, і аж здригнувся.
Квапливо відчепивши од піджака свою власну стрічку і вклавши її в руку своєму другові, Лартуа сказав:
— У мене їх багато в Парижі. А в тутешніх крамницях навряд... Відзнаки цього рангу не так просто знайти.
III
Професор Лартуа мав чи не всі вади, які, мов той лишай, прилипають до щедро наділеної від народження людини, що добилася великих успіхів замолоду і великої шани в зрілі роки. Однак, дружбу він підносив до культу.
Другого дня після одвідин Віль-д'Аврей він пішов до Сімона Лашома. Той дістав пост товариша міністра з красних мистецтв у кабінеті Стена — єдиному досить стійкому за багато років. Крім того, після краху Шудлера партія Сімона купила "Еко дю матен", і тепер Сімон був співвласником цієї великої щоденної газети і посідав у ній чільне місце. .
— Дорогий Лашом, — проголосив Лартуа своїм свистячим голосом, відхиляючи голову назад, — мій дорогий Лашом, ви не маєте права прирікати людину на такі злидні! Адже він змушений вишукувати оголошення в газеті, яка належала колись йому. Це жахливо! Я згоден: Шудлер наробив дуже багато дурниць, і все-таки якби він свого часу не створив це підприємство, ви б не сиділи тут зараз... І ви і всі інші. Тож я вважаю, що це підприємство мусить в тій або іншій формі, — я не кажу обсипати його золотом, — дати йому можливість більш-менш пристойно дожити свої дні, щоб він мав чисту сорочку для переміни й міг, коли схоче, взяти таксі. Шудлер протягом якогось часу — і досить-таки тривалого, до речі, — був невід'ємною частиною життя Парижа. Як подумаю, які прийоми він влаштовував, згадаю той вир справ та ідей, що завжди кипів круг нього, всіх цих людей, котрих він безпосередньо чи посередньо вивів у світ...
Він перевів подих.
— Можливо, даремно я все це кажу, — додав він, — але я не можу не пам'ятати, мій дорогий Лашом, що ваша перша стаття була надрукована саме тут і, коли не помиляюсь, саме я замовляв її вам.
Сімон був завершеним мерзотником, а з недавнього часу — мерзотником, впевненим у собі, і тому він нічим не виказав, що це нагадування його збентежило. Навпаки, простягнувши до Лартуа руки, він вигукнув:
— Невже ви гадаєте, що я цього не пам'ятаю! Смерть Жана де ла Моннері... Його слова про те, щоб вас обрали на його місце в Академії... Та я й досі зберігаю того листа, якого ви написали мені на другий день, повідомляючи, що саме ви рекомендували замовити статтю мені... Саме вам, любий друже, я завдячую всім тим, що зі мною потім сталося. Так, так!.. Але запевняю вас, — вів Сімон далі, — я зовсім не знав про становище Шудлера. Добре, що ви сказали мені все: я негайно візьмуся за це і подумаю, що тут можна зробити... До речі, мій любий і славний друже, — додав Сімон, проводжаючи академіка до дверей, — мені казали, що ви незабаром дістанете орден старшого кавалера Почесного легіону... Правда, точно ще нічого не вирішено, але, як мені відомо, вас включать до списку на чотирнадцяте липня...
І Лартуа, який думав, ідучи сюди: "Цей Лашом справжній мерзотник — ось я йому зараз покажу!", виходячи, казав собі: "А взагалі він не такий вже й поганий хлопець!"
А Сімон Лашом на черговому засіданні ради директорів "Еко" змалював становище Шудлера і, наче це була його власна ідея, висловив побажання, щоб старому допомогли. Така великодушність усіх зворушила.
Кінець кінцем було написано листа, де "Еко дю матен" пропонувала Ноелеві Шудлерові місячну винагороду в розмірі дев'яти тисяч франків (приблизно таку ж суму одержував головний редактор) за виконання обов'язків технічного радника для сторінки біржових новин. Звичайно, було зазначено, що редакція з великим інтересом знайомитиметься з його пропозиціями та критичними зауваженнями, але зовсім не вимагає, щоб він регулярно ходив на роботу.
Делікатний Сімон навіть не став сам підписувати листа.
Важко було придумати більш чемний спосіб подати милостиню і дати зрозуміти Шудлерові, що його присутність в редакції небажана.
Цей лист став для Шудлера початком Ста днів. Він зразу спакував свої речі, взяв машину, звелів швейцарові готелю "Крійон" розплатитися з шофером і, показавши язика головному адміністраторові, зажадав номер на найдорожчому поверсі.
"Хлопчаки! Хлопчаки! — повторював він. — Я знав, що так буде. Без мене нічого у них з газетою не вийде. За якихось півтора місяця я знову все приберу до рук!"
І почалися сніданки та обіди, які він влаштовував, щоб "відновити контакти". Він запрошував впереміш старих друзів, старих ворогів, провалених на виборах парламентаріїв, міністрів, які вже добрий десяток років не мали портфелів, абсолютно нікому не потрібних людей, пройдисвітів, зустрінутих напередодні, шукачів дрібної поживи. Почує про якусь справу чи діловий проект, і одразу запрошує: "Заходьте до мене, заходьте. Ми це обговоримо. Скоро я матиму в своєму розпорядженні чималі кошти". Якийсь час він був патріархом химерного збіговиська невдах, озлоблених, одурених життям людей, які знали колись кращі часи, або таких, які не знали їх ніколи, але все ще вважали — хоч їм перейшло за шістдесят, — що стоять на вірному шляху.
Тепер Шудлер ходив в театральній накидці, злегка кульгав і лякав своїм виглядом мешканців готелю під час зустрічей в холлі.
В "Бко" він приходив щодня, тикався своєю бородою бретонського моряка в папери на редакційних столах, перекидав, не помічаючи того, чорнильниці й пера художників і, спустившись униз, заважав працювати поліграфістам.
Спершу він заходив до свого кабінету, кажучи, що йому потрібен якийсь папір, згодом почав моститися на краєчок стола, нарешті міцно сів у крісло, і Сімон, прийшовши на роботу, не знав, як його витурити.
На кінець місяця рахунки витрат Ноеля Шудлера перевищили сто тисяч франків. Тоді його рішуче попросили повернутися на Віль-д'Аврей, сказавши тільки, що газета щомісяця сплачуватиме вартість його проживання в пансіоні.
— Отже, відправляєте мене на поселення, на заслання? — вигукнув Шудлер.
Сімон опустив очі і безпорадно знизав плечима.
IV
У лісах пахло фіалками. Довгоносі дворянчики, які втішалися життям лише в погані пори року, неохоче відступили перед теплим повітрям і ароматом квітів. Собаки сиділи у псарні, мисливці — в замках. Зникли жовті куртки з лісу, і він на кілька місяців знову поринув у первозданну тишу — було лише чути, як струмує по деревах сік і ростуть молоді пагони.
Маркіз де ла Моннері, дивуючись, що він все ще живий, — "смерть хоче, щоб я постояв у передпокої", відповідав він тим, хто питав про його здоров'я, — не сидів більше, як узимку, годинами біля каміна з грифонами, дрімаючи або очікуючи повернення мисливців, а перейшов на літній спосіб життя.
Щовечора, коли було не дуже холодно, сліпий, — він обідав рано і їв тільки молочне, — наказував винести йому крісло і поставити перед похмурим фасадом Моглева — тут була своєрідна природна тераса, що нависала над селом.
Загорнувши ноги пледом і поклавши голову в німбі сивого волосся на спинку крісла, маркіз години дві сидів там, прислухаючись до звуків, що долинали з села і ланів. Повертались останні вози; збруя бряжчала на розпряжених конях. Потім коваль починав сваритися з дружиною, плакали діти, чути було, як стукають ложки по мисках, плюскотить вода, вихлюпнута надвір після миття посуду. Повітря ставало свіжіше, прозоріше, голоси звучали виразніше у цьому світі, що поринав у спокій. Під високим схилом Моглева, схожим на кар'єр під Сіракузами, старий поміщик, сидячи на вершині пагорба біля воріт своєї фортеці, чув притишені голоси, розмови. З цих вечірніх розмов, що долинали до нього, Урбен де ла Моннері знав майже все про життя села — про весілля, хвороби, зради й народження; він знав, що саме сказав священик дружині Гранжома, і чи налилося колосся пшениці, і почім продаватимуть сіно; він чув також, що кажуть селяни про нього, про Жакліну, про Габріеля, про челядь. А втім, він не надавав усьому цьому ніякого значення — для нього це була лише розвага, і він міг слухати без кінця, бо вранці забував те, що чув напередодні. Але ці звуки, ці голоси дедалі частіше зливалися у монотонний невиразний гомін, він не міг розрізнити ні окремих слів, ні звуків, і маркіз подумав, чи не втрачає він уже й слух. Він умирав неначе частинами — в міру втрати тих чи інших почуттів і здатностей. Втрата пам'яті, часткова втрата розумових здібностей, сліпота, завтра, можливо, глухота, одного чудового дня — параліч рук і ніг...
"Коли так, — думав він, — то що ж нам буде залишено, як саме там, на небі, розрізнятимуть нас... Господь бог мусив би дати нам щось інше, якусь заміну..."
В такі дні він тільки дихав і, з насолодою втягаючи в себе повітря, наповнюючи ним свої старі легені, свої звужені, задерев'янілі судини, втішався тим, що живий. Єдиною радістю маркіза була тепер свідомість, що він існує. А оскільки від природи він був людина розумна, то замість того, щоб озлобитися, навпаки, прагнув якнайповніше використати крихти життя, що лишились йому.
Якось увечері, коли він дрімав, прислухаючись до звуків і своїх неясних думок, на терасі почулися чиїсь кроки. То був майор Жілон. Він захекався від швидкої ходи, і маркіз подумав з досадою, що цей гладкий шершень тепер весь вечір дзижчатиме коло нього.
— Дорогий друже, я приніс вам не дуже веселу новину, — зразу почав відставний драгун.
— Он як?.. Що ж сталося? — спитав маркіз.
— Бачте... наша спільна знайома, мадам де Бондюмон...
Жілон делікатно сказав "наша спільна знайома", не бажаючи ставити крапки над "і".
— Ах, Оділлія, — промовив маркіз.