І Фусія: коли вогонь ущухне, залишиться велика галявина, Лаліто, тільки б не пішов дощ, – а вона: тільки б не повіяв вітер, бо вогонь перекинеться сюди. Дощу не було, пожежа тривала біля двох днів, а вони й далі сиділи на тому місці біля гирла протоки, оточені важким, смердючим димом палаючих лупун і катауа[29], попелом, що кружляв у повітрі; сиділи й дивилися на сині язики полум'я, на снопи іскор, які з гучним сичанням падали в озеро, слухали, як тріщить острів, охоплений пожежею. І Фусія: вже готово, дияволи згоріли, – а Лаліта: не дратуй їх, вони в це вірять, – а він: та вони ж не розуміють мене і, крім того, бачиш, сміються, бо я раз і назавжди вилікував їх від страху перед лупунами. Вогонь розчищав острів, розганяючи тварин; з хмар диму вилітали зграї птахів, а на берег вибігали мавпи, які з вереском стрибали на гілля та стовбури дерев, що плавали у воді. Уамбіси заходили в воду, хапали одразу кількох і розбивали їм голови мачете, а Фусія: бачиш, Лаліто, який вони бенкет собі влаштовують, от і минула в них злість, – а Лаліта: я теж хочу їсти, хоча б і мавп'ячого м'яса, так зголодніла. Коли вони повернулися на острів, то побачили випалену галявину, однак над урвищем у багатьох місцях залишилася щільна стіна лісу. Почали розчищати місцину, цілий день кидали в озеро обгорілі стовбури, обвуглених птахів, змій, – і Фусія: скажи, що ти задоволена, – а вона: так, Фусіє, – і він: віриш у мене, – а вона: так. Утворився великий рівний майданчик, уамбіси звалили дерева, нарубали гілок, зв'язали їх ліанами, і Фусія: поглянь, Лаліто, це вже справжній дім, – а вона: не зовсім, проте ліпше, ніж ночувати в лісі. Наступного ранку, прокинувшись, вони побачили, як чорно-жовтий пакуар звивав гніздо навпроти хижки, його пера іскрилися між листям. І Фусія: маємо щастя, Лаліто, то добрий знак, це товариський птах, він прилетів, бо знає, що ми тут лишаємось.
І тієї ж суботи сусіди забрали тіло з Зеленого Дому, загорнули його в простирадло й віднесли на ранчо пралі Хуани Бауро. Багато чоловіків та жінок з Гальїнасери прийшли туди, щоб віддати покійній останню шану, а Хуана Бауро плакала цілу ніч, іноді поривалася цілувати руки, очі й ноги померлої. Вдосвіта жінки випровадили Хуану з кімнати, і отець Гарсія допоміг покласти тіло в труну, придбану на зібрані гроші. Тієї неділі отець Гарсія відправив святу месу в каплиці на ринку і йшов на чолі жалобного походу, а з цвинтаря вернувся до Гальїнасери разом з Хуаною Бауро: жителі бачили, як він прямував по Пласа де Армас, оточений жінками, блідий, з палаючими очима й стиснутими кулаками. До походу пристали жебраки, волоцюги, чистильники взуття; коли всі дійшли до ринку, натовп займав уже всю ширину вулиці. Там, ставши на лаву, отець Гарсія почав кричати. Довкола відкривалися двері, перекупки, бажаючи його послухати, виходили зі своїх яток, двох жандармів, які хотіли розігнати збіговисько, облаяли і закидали камінням. Крики отця Гарсії чутно було навіть на різниці, а приїжджі, що сиділи в "Північній зірці", застигнуті зненацька, замовкли й дивувалися: хто це галасує, куди йдуть ці жінки? Таємничий, невпинний жіночий гамір розносився цілим містом, а тим часом, під небом, в якому ширяли стривожені шуліки, не вгавав отець Гарсія. Ледве він замовк, почувся лемент укляклої біля його ніг Хуани Бауро, і тоді жінки починали приглушено гомоніти, перешіптуватись. А коли надійшли жандарми зі своїми жезлами, збурене море людей на чолі з розгніваним отцем Гарсією, який люто потрясав розп'яттям, рушило їм назустріч, і коли жандарми хотіли перепинити жінкам дорогу, посипалася злива каміння та грізних окликів; жандарми задкували, ховалися по будинках, деякі падали, і море поглинало їх. Так збурений галасливий натовп дістався до Пласа де Армас, озброєний палицями й камінням; коли він проходив, у дверях засувалися засуви і замикалися віконниці, імениті громадяни ховалися в костьолі, а новоприбулі, тиснучись у під'їздах, спантеличено дивилися на цей потік, що розливався далі й далі. Отець Гарсія бився з жандармами? І вони побили його? Подерта сутана оголила його молочно-білий торс, довгі кістляві руки. Він, як і раніше, високо здіймав розп'яття й хрипко кричав. Потік проплив повз "Північну зірку", обкидав будинок камінням, і шибки кафе розлетілися вщент. Потім жінки заполонили Старий міст, його столітній кістяк затріщав, захитався, як п'яний, і коли вони, проминувши "Ріо бар", увійшли до Кастілії, багато з них вже мали в руках смолоскипи, а з шинків бігли люди, завивання все зростало, смолоскипів усе більшало. Потік докотився до пустелі, і здійнялася хмара пилюки, велетенський, легкий, золотистий смерч, в якому можна було розрізнити обличчя жінок, кулаки, вогні.
Під сліпучою ясністю полуденної пори Зелений Дім із своїми зачиненими дверима й вікнами здавався безлюдним. Його рослинні стіни злегка поблискували в сонячному світлі, сором'язливо тьмяніючи по кутках; у спокої цієї будівлі було щось таке, як у пораненому олені, – прихована беззахисність і покора, страх перед натовпом, що наближався. Отець Гарсія та жінки дісталися до дверей, крик ущух, і на мить усе знерухоміло в величезному напруженні. Але потім залунав вереск, і подібно до мурах, які покидають свої лабіринти, коли їх затоплює річка, почали вискакувати розмальовані й напівроздягнуті повії – вони штовхалися та вили. Голос отця Гарсії знову загримів над натовпом, що хвилювався, наче море, і до повій простягнулися незліченні руки, схожі на щупальця, які хапали їх, кидали на землю і лупцювали. А отець Гарсія та жінки увірвалися в Зелений Дім, миттю заполонили його, і всередині розлігся гук нищення: розбивали склянки й пляшки, ламали столи, дерли простирадла й завіси. З першого поверху, з другого і з вежі ринула злива хатнього начиння. Крізь розпечене повітря летіли квіткові горшки, нічники, побиті умивальники, миски, тарілки, розпороті матраци, косметика, а салюти схвальних криків вітали кожен предмет, який, викресливши параболу, вгрузав у пісок. Дехто з-поміж спостерігачів, передусім жінки, вже сперечалися з-за речей і лахів, лаялися та сварились. Посеред того хаосу перелякані й притихлі, ще тремтячи, повії підводилися з землі, падали одна одній в обійми, плакали, заспокоювали одна одну. Зелений Дім палав: пурпурові язики полум'я звивалися посеред попелястого диму, який обважніло клубочачись, здіймався у п'юранське небо. Натовп почав задкувати, крики вщухли: нападниці й отець Гарсія бігцем покинули будівлю, душачись, кашляючи і плачучи від диму.
Біля балюстради Старого мосту, на бульварі Малекон, з дзвіниць, дахів і балконів сотні людей споглядали пожежу: гідру з червоними і блакитними головами, яка звивалася під чорним склепінням диму. Лише коли завалилася струнка вежа і, гнані легеньким вітерцем, полетіли до річки жарини, тріски та попіл, з'явилися жандарми. Змішавшись з натовпом жінок, вони були приголомшені й зачаровані, як і всі інші, тим вогненним видовиськом. І раптом натовп пожвавлено загудів, люди почали штовхатися ліктями, розлягся шепіт жінок та жебраків: "Він іде, онде він".
Він ішов з боку Старого мосту: гальїнасерки і роззяви озиралися, щоб подивитись на нього, розступалися перед ним, ніхто його не затримував. Волосся він мав скуйовджене, обличчя брудне, у погляді застиг несамовитий переляк, губи тремтіли. Його бачили вчора п'яного в одному з шинків Мангачерії, де він з'явився надвечір з арфою під пахвою, заплаканий, аж посинілий. Провів там цілу ніч, співаючи у проміжках між п'яною гикавкою. Мангачі підходили до нього: "Як то було, доне Ансельмо? Що трапилося? Чи правда, що ви жили з Антонією, що тримали її в Зеленому Домі, що вона померла?" А він стогнав, плакав, урешті впав на підлогу, п'яний ущент. Заснув, а коли прокинувся, знову зажадав горілки і пив далі, шарпав арфу, поки в шинок не забіг хлопчак і не крикнув: "Зелений Дім горить, доне Ансельмо! Підпалили його! Гальїнасерки і отець Гарсія, доне Ансельмо!"
На бульварі Малекон кілька чоловіків і жінок заступили йому дорогу, – ти викрав Антонію, ти вбив її, – подерли на ньому одяг, а коли він кинувся тікати, закидали його камінням. Лише на Старому мості дон Ансельмо почав кричати і благати, а люди: брехня, він просто боїться, що його лінчують. Однак він не вгавав, і перелякані повії: так, це правда, вона всередині. Дон Ансельмо, впавши на коліна, благав, закликаючи небо у свідки, і тоді люди знітилися, відчули себе незручно, жандарми почали розпитувати гальїнасерок, почулися суперечливі відповіді, – а якщо це правда, треба подивитися, нехай покличуть доктора Севальйоса. Кілька мангачів, загорнувшись у мокрі рядна, пірнули в дим і за хвилину вибігли назад, задихані й знеможені, – туди неможливо ввійти, суцільне пекло. Чоловіки та жінки діймали отця Гарсію: якщо це правда, отче, бог вас покарає. Він дивився то на одних, то на інших, заглиблений у свої думки. Дон Ансельмо виривався з рук жандармів, – дайте мені рядно, я ввійду, змилуйтеся наді мною. І коли з'явилася Анхеліка Мерседес, коли всі пересвідчились, що дівчинка тут, ціла й неушкоджена, в обіймах куховарки, коли побачили, як зворушений арфіст дякував небу, цілуючи руки Анхеліки Мерседес, то багато жінок розчулилися. Вони голосно співчували дівчинці, втішали арфіста і обурювались, навіть кляли отця Гарсію, засипали його докорами. Приголомшений, заспокоєний натовп оточив дона Ансельмо, і ніхто, ані повії, ані гальїнасерки, ані мангачі, не дивився вже на Зелений Дім, охоплений полум'ям, яке починав гасити незмінний дощ піску, повертаючи пустелі те, що їй, власне, належало.
Непереможні увійшли як завжди, – ударом ноги розчахнувши двері й співаючи гімн: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.
– Можу тобі, дівчино, розповісти тільки те, що я чув тієї ночі, – сказав арфіст. – Ти ж знаєш, я майже сліпий. Це мене й врятувало від поліції, дали мені спокій.
– Молоко вже гаряче, – озвалася з-за стойки Чунга. – Дикунко, допоможи мені.
Дикунка встала з-за столика музикантів, підійшла до бару і разом з Чунгою принесла глечик молока, хліб, змолоту каву та цукор.