Видно, забула, що сердиться.
— Це, мабуть, через те, що скоро Різдво,— кажу. Вона нічого не відповіла. Згадала, видно, що сердиться на мене!
— Хочеш покататися? — питаю. Я ж бачив, що вона хоче. Коли Фібі ще була зовсім маленька і ми з Аллі та Д. Б. брали її до парку, вона просто не тямила себе від каруселі. Просто за вуха, бувало, не відтягнеш її від тієї чортової каруселі.
— Я вже завелика,— каже.
Я думав, вона не відповість. Таж ні, відповіла.
— Чого там завелика! — кажу.— Йди. Я тебе почекаю. Йди!
Ми вже були біля самої каруселі. Там каталося кілька дітей, здебільшого малеча, а осторонь сиділи на лавках і ждали батьки й матері. Я підійшов до віконця, де продавали квитки, й купив один каналії Фібі. Купив і даю їй. Вона стояла поруч. [169]
— На ось,-кажу.— 0, стривай хвилинку, візьми заразом і свої гроші.— І я простяг їй усі гроші, які в мене залишились.
— Нехай будуть у тебе,— каже вона.— Поки що нехай побудуть у тебе.— Й відразу додала: — Будь ласка!
Знаєте, незручно якось, коли тебе просять: "Будь ласка!" Особливо коли це Фібі чи хтось такий. Страшенно важко на серці стає. Але гроші я все ж таки сховав знову до кишені.
— А ти хіба не хочеш покататися? — питає Фібі і якось дивно так поглядає на мене. Видно було, що вона вже майже не сердиться.
— Може, іншим разом,— кажу.— Я подивлюсь на тебе. Квиток при тобі?
— Ага.
— Тоді йди, а я посиджу отут на лавці. Подивлюся на тебе.
Я сів на лавку, а Фібі рушила до каруселі. Спершу обійшла довкола. Обійшла всю карусель. Потім вилізла на такого великого і облупленого гнідого коня. Нарешті карусель закрутилася, і я побачив, як Фібі поїхала, поїхала... З нею каталося всього п'ятеро чи шестеро дітей, а музика грала "Дим застилав тобі очі". Темп був дуже джазовий, і слухати було смішно. Кожне з дітей намагалося схопити "золоте кільце", каналія Фібі також, і я часом навіть боявся, що вона впаде зі свого чортового коня, але жодного разу до неї не гукнув, навіть не поворухнувся. З дітьми завжди так: коли вже вони заповзялися зловити золоте кільце, то нехай ловлять, краще не заважати. Впадуть, то й упадуть, але краще їм не заважати.
Нарешті карусель зупинилася, Фібі злізла з коня й підійшла до мене.
— А тепер ти прокатайся! — каже.
— Та ні, я просто подивлюся на тебе,— відповідаю.— Краще я посиджу й подивлюся на тебе.— І дав їй ще трохи з її грошей.— На ось. Купи ще кілька квиточків.
Вона взяла гроші.
— Я на тебе вже не лиха,— каже.
— Я знаю. Ну, біжи — зараз рушатиме!
І раптом вона поцілувала мене! А тоді простягла долоню й вигукнула:
— Дощ! Накрапає дощ!
— Я бачу. [170]
А тоді — слухайте, я мало не вмер! — Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол!
— А тобі хіба шапка не подобається? — питаю.
— Поноси трохи.
— Гаразд. А тепер біжи, а то не встигнеш на цей круг. Ще й коня твого займуть!
А вона стоїть, не поспішає.
— Ти мені не збрехав? Ти справді нікуди не поїдеш? Справді потім прийдеш додому? — допитувалась вона.
— Прийду,— кажу. І це була правда. Я їй не збрехав. Я таки вернувся потім додому.— Та біжи ж — кажу.— Рушає вже!
Вона підбігла до каси, купила квиток і в останню мить устигла на карусель. А вгорі знов оббігла весь круг, поки знайшла свого коня. Сіла на нього, помахала мені, і я теж їй помахав.
Слухайте, і раптом линув, мов скажений, дощ! Точнісінько як із відра, їй-богу. Батьки, матері й усі, хто там був, кинулись до каруселі й сховалися під дашком, щоб не змокнути до рубчика. Тільки я залишився сидіти на лавці. Промок до нитки, особливо плечі й коліна. Мисливська шапка мене, звичайно, трохи захищала, і все ж я сидів як хлющ. Та мені було байдуже. Раптом я "відчув себе таким щасливим від того, що каналія Фібі все каталась і каталась на каруселі! Сказати по щирості, я мало не заплакав, такий був збіса щасливий. Сам не знаю чому. Мабуть, просто тому, що на Фібі було так приємно дивитись, коли вона все пропливала й пропливала в мене перед очима у своєму синьому пальтечку... Господи, якби ви тільки побачили її в ту хвилину!
26
Оце й усе, про що я збирався розповісти. Звісно, я міг би розповісти й про те, як повернувся додому й т. ін., як захворів, і в яку школу мене хочуть віддати восени — після того, як випишуся звідси... Але неохота про це розводитись. Слово честі. Тепер мені до цього якось байдуже.
Багато хто, особливо цей їхній психоаналітик, питає мене, чи я старатимусь, коли у вересні знов піду до школи. Досить ідіотське запитання, як на мене. Бо звідки можна знати, як ти щось робитимеш, поки не почнеш його робити? [171] Ніхто не знає нічого наперед. Мені здається, що я старатимусь, але напевно не знаю. їй-богу, ідіотське запитання. Д. Б. трохи кращий від решти, але й він ставить мені надто багато запитань. Минулої суботи приїздив до мене з своєю англієчкою — вона гратиме в новому фільмі, сценарій написав Д. Б. Маніритись вона, звісно, любить, але що гарна, то гарна. Одне слово, коли вона вийшла на хвилинку до жіночої кімнати в другому кінці коридора, Д. Б. запитав мене, що ж я сам думаю про всю оцю муру, про яку я щойно розповів вам. І я не знав, що в біса йому відповісти. Якщо по правді, то я просто не знав, що й думати. Шкода, що я розказав про це стільком людям. Я знаю тільки одне: мені бракує всіх тих, про Кого я розповів. Навіть тих-таки Стредлейтера й Еклі. Здається, навіть отого паскуди Моріса бракує. Сміх, та й годі. Краще нікому нічого не розповідати. А то розкажеш про кого-небудь — і тобі відразу почне його бракувати.