Цього Шудлер не забуде, коли знову буде на коні.
Тією ж лівою рукою він пошукав монокль, що висів у нього на муаровій стрічці, — спеціальний монокль у золотій оправі, який можна встромити у товсту повіку.
— Мені дуже приємно вас бачити, — додав він.
— В такому разі, любий друже, поїдьмо куди-небудь снідати, — запропонував Лартуа, силкуючись усмішкою приховати ніяковість.
Жаль і занепокоєння відбились на обличчі Ноеля Шудлера.
— Бачте, — сказав він, — я нікого не попередив, а люди тут такі хороші... Навпаки, я сказав, що сьогодні у мене буде гість... І мені б не хотілося...
— Але я зовсім не заперечую, анітрохи, — квапливо запевнив його Лартуа, відчуваючи дедалі більше замішання.
Колишній керівник Французького банку повів академіка до темної їдальні, де стояли столи, накриті несвіжими скатертями, а серветки були пов'язані на шийки недопитих пляшок.
Підійшовши до старої жінки з дуже худим обличчям і величезними вибалушеними очима, Ноель Шудлер вклонився і сказав:
— Добридень, графине.
Стара із страшним обличчям кокетливо усміхнулась — мабуть, вона вважала свою усмішку чарівною.
— Це російська аристократка... Всю її родину знищили більшовики, — прошепотів Ноель Шудлер до Лартуа. — А я не хочу, щоб мене тут величали... Я гадаю, це ні до чого.
І змарнілий, занепалий старий велетень сів, обвів поглядом стіни, обклеєні шпалерами з маленькими бузковими й жовтими рисками.
— Загалом, — сказав він, — мені тут зовсім непогано. Ви бачили — тут є гарненький садок, де можна подихати свіжим повітрям... Скоро мають виїхати кілька пансіонерів, і тоді я зможу зайняти отой столик, біля вікна. Та дарма — адже все це тимчасово...
Навіть коли він мовчав, рот його лишався роззявлений.
До них підійшов служник.
— А ось і Тедді! — удавано весело вигукнув Шудлер. — Тедді зі мною дуже милий, еге ж... Він служив барменом на пакетботі.
Лартуа помічав щораз нові ознаки занепаду Шудлера, і це дуже гнітило його.
— Точніше, я був другим барменом, — нервовою рубаною скоромовкою уточнив служник. — На "Шампольйоні". І потім, моє ім'я зовсім не Тедді. Так кликав мене перший бармен... Хм-м, Марсель — Александрія... Александрія — Марсель. І так весь час...
— Та невже, — люб'язно зауважив Лартуа. — Я плавав якось на "Шампольйоні". Хороший корабель.
На обличчі служника з синцями під очима, з випнутими, наче у трупа, вилицями і зіпсованими зубами майнув вираз жаху.
— В якому році, месьє?
— Здається, у двадцять четвертому, — сказав Лартуа.
— А, ну звичайно, звичайно, я тоді ще не служив там, — квапливо мовив Тедді.
Руки його тремтіли, коли він ставив тарілки, і він мало не скинув на підлогу графин. Лартуа було ніяково дивитись на цього брехуна, якого ніколи не кликали Тедді, який ніколи не був барменом на "Шампольйоні", а коли й був, то де-небудь на стоянці, десь не більш як добу — цього цілком досить, щоб виявити його непридатність, — і тепер він жив, страхаючись власної брехні, такої дрібної, що нікому й на думку не спадало перевірити його. Отже, для Тедді "Шипшина" була єдиним свого роду притулком. І Лартуа перевів погляд на Шудлера, який з відкритим ротом слухав їхню розмову.
— Ну, а як ся має Руссо? — заговорив нарешті Шудлер.
Лартуа не наважився сказати йому, що колишній голова кабінету міністрів весь час сидить, скулившись у кріслі, відмовляється чистити зуби та їсти, боячись, щоб його не отруїли, і тільки іноді, схлипуючи, благає: "Я хочу компоту, хочу компоту, хочу компоту..."
— Йому краще, видужує потроху, — сказав Лартуа.
— Ну от, ми разом і поправимося, — сказав Шудлер. — Ви не можете навіть уявити собі, любий друже, як з мене знущалися! Мене потягли до суду... А втім, ви все це знаєте: адже тільки завдяки вам мене залишили на волі — за станом здоров'я. Мене ж хотіли запроторити до в'язниці!.. Судити кримінальним судом... Але Розенберг молодець. (То був адвокат Шудлера). Він довів, що з юридичної точки зору кошти, виділені для товариства, не є справжнім вкладом, і я мусив відшкодувати лише ту суму, яку одержав, а тому мене й не можна обвинуватити в порушенні довір'я. А потім він розкрив усі політичні маневри... Якби мені дали хоч трохи часу, я б усе владнав. Коли б ви знали, скільки люті, скільки ненависті було навколо мене! Одного разу я помітив, що в онука підбите око. Я спитав його, що сталося. "Хлопці на ліцейському дворі, — відповів він, — сказали, що мій дідусь шахрай. Ну, я їм показав..."
Від хвилювання права його рука почала сіпатись ще дужче.
Велетень замовк, зосередивши всю увагу на салаті з сочевиці. Завдання виявилося для нього надто складним. Шудлер, очевидно, хотів покласти собі салату тільки сам. Лартуа не насмілився допомогти йому і, щоб уникнути мовчання, сипав банальностями. Шудлерові пощастило покласти ложку салату собі на тарілку, та коли він спробував зробити це вдруге, ложка вислизнула йому з пальців і сочевиця розсипалася на скатерті, полетіла навіть у чарки.
Тоді, зітхнувши, він вирішив одмовитися від свого задуму, поклав ложку в салатницю і, стиснувши праву руку лівою, затримав її конвульсійне сіпання, потроху вгамував його, ніби то була не рука, а якесь стороннє тіло, що існувало самостійно, — скажімо, курча, яке він вирішив заспокоїти. Потім ліва рука поклала праву на стіл і придержала, поки дрож майже припинився — тільки великий палець легенько шкрябав по скатерті. Отже, перемога! Але щоб здобути її, колишньому банкірові довелося так напружити увагу й волю, що у нього аж щелепа одвисла. З його широко роззявленого, скривленого рота поволі, поштовхами, вилазив язик, трохи загнутий догори, і Ноель Шудлер, із своєю борідкою морського вовка та моноклем в оці скидався зараз на старовинну дитячу іграшку — дерев'яного чоловічка з роззявленим ротом, куди діти кидають кульки.
Зненацька відчувши, яке видовище він собою являє, старий квапливо втягнув язика в рот, і від різкого руху монокль впав йому з ока. Зразу ж рука знову засіпалась у скаженому танці, і все почалося спочатку, а на обличчі старого проступили розпач і роздратовання.
"Типова стареча хорея, — подумав професор Лартуа. — Але ж яка сильна і глибока ураженість! Найгірше те, що в нього затримуються мозкові явища: певно, лобові частки ще не зачеплені, а склероз охопив тільки мозочок. Мозок його працює зараз анітрохи не гірше, ніж до катастрофи... Власне, анатомо-клінічна картина взагалі ніколи не буває повна..."
— У мене все забрали, мені все довелося продати, — вів далі Ноель Шудлер, — все, навіть персні моєї дружини, навіть перлові ґудзики мого сина, чуєте, Лартуа: навіть перлини, що їх мій син носив на своїй фрачній маніжці... Мені так хотілося, щоб Жан-Ноель одержав згодом хоча б чотири портрети з великого кабінету й ордени, і Жакліна таки купила їх через підставну особу і сховала в комірчині. А їй теж, сердешній, обскубли пір'ячко: вона втратила три чверті свого майна. ! треба вам знати, тільки вона й поставилася до мене добре. Навіть прислала мені трохи грошей — либонь, потай від чоловіка. Але я, певна річ, скоро поверну їх Жакліні...
Між столиками ходив Тедді з тацею, звиваючись і нагинаючись так низько, неначе він пересувався з кают-компанії корабля під час сильного шторму. Часом він відповідав комусь з гостей:
— Так, сер!
— Ви уявляєте собі, Лартуа, — вів далі Шудлер, — моє самопочуття того останнього ранку на авеню Мессін? У всьому домі — жодного стільця, жодної завіски, не було навіть килима на сходах, і жодного служника — я не кажу вже про... Я сам поскладав речі у валізу, а потім обійшов усі кімнати, весь величезний дім, збудований моїм батьком, куди я вперше приїхав семирічним хлопчиком... Ви не знаєте, як відлунюють кроки самотньої старої людини в порожньому будинку... Потім я спустився в кухню, щоб нагріти собі чаю. Я подумав — за десять років, либонь, і разів чотири не був у кухні... І тільки тут я враз усвідомив — це ж я розорив своїх онуків!
Обличчя старого конвульсійно скривилося, рука сіпнулася, зачепила стрічку монокля і висмикнула її.
На щастя, скельце не розбилось, але трагедія почалася в ту хвилину, коли Шудлер спробував просунути стрічку в вушко монокля.
— Дозвольте, я це зроблю, — запропонував, нарешті, Лартуа.
— З мене вимагали сто двадцять сім мільйонів, набрали сто двадцять три, —сказав Шудлер. — Чотири мільйони я ще винен. Невже ви вважаєте, що через чотири мільйони треба було заподіяти мені стільки зла? Та хіба ж я б не знайшов оті чотири мільйони?.. Хоч це мені залишили, — додав він, вказуючи на стрічку командора Почесного легіону, вицвілу й таку стару, що з-під потертого шовку проглядало залізо.
Стара з величезними очима —— "у неї базедова хвороба... і, певно, тахікардія", подумав Лартуа, — кінчивши з сніданком, підійшла до їхнього стола і звернулася до Шудлера.
— Хочете газету?
— Дякую, графине, — відповів той, трохи підвівшись. — Може, бажаєте сигарету?
Старі щодня робили такий обмін з метою економії.
— Я вас не відрекомендував, — сказав Ноель, коли російська графиня вийшла, — бо тоді розмовам не було б краю... А в газеті я читаю насамперед оголошення. Раніше я ніколи не звертав на них уваги. А тим часом, знаєте, дуже цікаво! Перед тобою все економічне життя країни... Ну, я скоро випливу на поверхню... Тут ще є деякі ідеї...
І він злегка постукав себе по лобі вказівним пальцем лівої руки.
— А оце кілька днів тому зі мною стався дуже цікавий випадок, — вів далі Шудлер. — Читаю в газеті: "Молоде подружжя шукає приємного співтрапезника на сніданок". Дзвоню: я до вас приїду. Все-таки сніданок, та й нові знайомства не завадять. Рекомендуюсь: "Барон Шудлер". Вони анітрохи не здивовані — до речі, дуже приємна молода пара. Непоганий сніданок. І, здається, я був досить приємним співтрапезником. Аж раптом дружина перекидає чарку. Ну що ж тут такого — може трапитися з кожним. Але чоловік люто дивиться на неї, свариться пальцем і каже: "Ти знов перекинула чарку? А ти знаєш, що за це буде?" — "Авжеж, я це заслужила", — відповідає, схлипуючи, дружина. Вони виходять з-за столу, потім він бере Її за руку, задирає їй спідницю і починає бити. Затим обоє знов сідають до столу, ніби нічого не сталося. Ось, мій любий, ось навіщо мене туди запросили! Той чоловік хотів, щоб хтось сторонній дивився, як він лупцюватиме свою дружину.