Сеньйора Лаліта добре знала, що я потраплю в розставлену нею пастку, – а Лаліта: я з самого початку впевнилася, що ви, сержанте, порядна людина, можна, я вас обійму? Справимо бучне весілля, побачите, як вас буде вшановано. Боніфація, втративши голову, обіймала то сержанта, то Лаліту, цілувала руки лоцману, підкидала в повітря дітей. Ми з великою приємністю будемо свідками, сержанте, залишайтеся на вечерю. Зелені очі Боніфації блищали, а Лаліта: збудуєте собі дім, ось тут, близенько, – смутнішали, – ми вам допоможемо, – веселішали, – і сержант: вона повинна як слід шануватися, сеньйоро, я не хочу, щоб вона зустрічалася будь з ким, доки я подорожуватиму, – а Лаліта: звичайно, я не дозволю їй підійти навіть до дверей, ми прив'яжемо її.
– А куди ми тепер попливемо? – поцікавився лоцман. – Знову з черницями?
– Це ще було б добре, – сказав сержант. – Тепер з нас бебехи витрусять, доне Адріан. Уявіть собі, надійшов наказ. Пливемо на Сантьяго шукати тих бандитів.
– На Сантьяго? – вигукнула Лаліта й замовкла, заніміла, напіввідкривши рота, а лоцман Ньєвес, обіпершись об поручні, дивився на річку, на туман, на дерева. Хлопчаки стрибали довкола Боніфації.
– З солдатами з гарнізону Борха, – вів далі сержант. – Але чому ви засмутилися? Немає жодної небезпеки, нас буде багато. А може, ті бандити вже від старості повмирали?
– Зверніться до Пінтадо, він живе там, нижче, – вказав рукою в туман Адріан Ньєвес. – Він дуже добре знає ці місця й один з найкращих лоцманів. Треба його якнайшвидше повідомити, бо іноді він у цей час іде рибалити.
– Тобто як це? – спитав сержант. – Ви не хочете пливти з нами, доне Адріан? Це ж усього на три тижні, і ви заробите добрі гроші.
– Я хворий, у мене лихоманка, – мовив лоцман. – Нудить мене, голова йде обертом.
– Але ж, доне Адріан, – наполягав сержант, – який ви хворий. Чому ви не хочете пливти з нами?
– У нього лихоманка, він повинен лягти в ліжко, – сказала Лаліта. – Йдіть швидше до Пінтадо, доки він удома.
І коли смеркло, вона втекла, як він їй звелів, спустилась униз по яру, – а Фусія: чого ти так спізнилася, швидше в човен. Вони віддалилися від Учамали, не вмикаючи двигуна, майже в темряві, і Фусія весь час: тебе не бачили, Лаліто? Погано було б, якщо бачили, я головою ризикую, не знаю, навіщо це роблю, – а вона, лежачи на носі човна: обережно, водоверть, каміння ліворуч. Урешті вони пристали до якогось похилого берега, сховали човен і полягали на піску. А він: я ревнивий, Лаліто, не кажи мені про того пса Реатегі, я з ним би не зв'язувався, але мені був потрібен човен та харчі, нас чекають важкі дні, ось побачиш, усе буде гаразд, – і вона: я тобі допоможу, Фусіє. А він: усі казатимуть, що я утік в Бразілію, їм набридне шукати мене, Лаліто, кому спаде на думку, що я подався в ці краї? Коли ми дістанемося до Еквадору, то не буде жодних клопотів, – і раптом: роздягайся, Лаліто, – а Лаліта: мене мурахи покусають, Фусіє, – але він: однаково роздягайся. Пізніше лило цілу ніч, і вітер розвівав плащ, яким вони вкрилися, доводилось повсякчас відганяти москітів та кажанів. Вдосвіта сіли в човен, і доки не почалися стрімнини, подорож можна було витримувати: з'являвся човник – вони ховались, з'являлося селище, казарма, літак – вони знову ховались. Минав тиждень без дощів: вони пливли від хвилини, коли з'являлося сонце, до хвилини, коли воно зникало, і, щоб заощадити консерви, ловили рибу. Після полудня шукали якийсь острів, піщану косу чи мілину і спали під охороною багаття. Повз селища пропливали поночі, не вмикаючи двигуна, а Фусія: греби дужче, Лаліто, – і вона: руки в мене болять, течія надто сильна, – а він: дужче, чорт забирай, вже небагато лишилося. Поблизу Барранки вони зустріли рибалку, поїли разом з ним. Вони йому: втікаємо, – а він: може, допомогти вам чимось? І Фусія: хочемо купити бензину, в нас закінчується, – а він: дайте гроші, я попливу до селища й привезу вам. Пливли два тижні крізь тіснини, пізніше ховалися біля струмків й озерець, заблукали, човен двічі перекидався, закінчилося пальне, і одного ранку: Лаліто, не плач, вже допливаємо, дивися, це уамбіси. Вони впізнали мене, думають, що я знову приплив купувати каучук. Уамбіси дали їм хижку, їжу й дві мати, так вони прожили багато днів. А Фусія: бачиш, як зв'язуватись зі мною, краще б тобі було залишитися в Ікітосі з матір'ю. І вона: що, як одного дня тебе вб'ють, Фусіє? – а він: одружишся з якимось уамбісом, ходитимеш з голими цицьками, розмалюєш себе рупією, індиго й ачоте, жуватимеш їм маніоку для масато, бачиш, що на тебе чекає. Вона плакала, уамбіси сміялись, а він: дурна, я пожартував, ти, може, перша біла жінка, яку вони бачать, колись давно я приплив сюди з одним приятелем з Майобамби, і вони показали нам голову християнина, що заплив на Сантьяго у пошуках золота. Тобі страшно? І вона: так, Фусіє. Уамбіси приносили їм м'ясо махаса[26]й чоски[27], рибу, маніоку, одного разу – зелених гусениць, від яких їх занудило, а іноді – оленину. Фусія розмовляв з ними з ранку до вечора, і вона: скажи мені, про що ти їх розпитуєш, що вони тобі кажуть? – а він: так, нічого особливого. Коли ми з Акіліно припливли сюди вперше, то привернули їх до себе горілкою й жили в них шість місяців. Потім ми привозили їм ножі, різний крам, карабіни, анісівку, а вони давали нам каучук, шкури, тепер я теж не можу на них поскаржитися, вони були моїми клієнтами, а стали моїми друзями, без них я давно землю гриз би, – і вона: так, гаразд, але пливімо вже, Фусіє, адже кордон близько. А він: ці люди куди ліпші від скупників каучуку, починаючи з того сучого сина Реатегі, подумай, як він повівся зі мною, завдяки мені він заробив стільки грошей, але не захотів мені допомогти, це вже другий раз уамбіси мене рятують. І вона: коли ж ми попливемо до Еквадору, Фусіє, ось-ось почнуться дощі, і ми не виберемося звідси. Він уже перестав балакати про кордон і проводив безсонні ночі – сидів на маті, прогулювався, балакав сам до себе, а вона: що з тобою, Фусіє, може, я тобі чимось допоможу, бо я ж твоя дружина? – і він: тихо, я думаю. Одного ранку Фусія встав, узяв мачете і збіг униз по схилу, а вона згори: не роби цього, Христа ради, благаю тебе, боже мій, боже мій – однак він почав розбивати човен, доки не висадив дно і човен не затонув. Коли Фусія піднявся нагору, то мав задоволений вираз обличчя. Пливти до Еквадору без одягу, без грошей і документів? Це божевілля, Лаліто, тутешня поліція зв'язана з еквадорською, давай побудемо трохи в Перу, тут я можу розбагатіти, все залежить від уамбісів і від зустрічі з Акіліно, ось людина, яка нам потрібна, ходімо, я тобі все поясню, – і вона: що ти наробив, Фусіє, боже милосердний. А він: сюди ніхто не припливе, коли виїдемо звідси, про мене вже забудуть, та й зрештою в нас будуть гроші й у разі потреби ми кожному заткнемо пельку. І вона: Фусіє! – а він: мушу знайти Акіліно, – і вона: навіщо ти її затопив, я не хочу вмирати в сельві, – а він: не кажи дурниць, треба ж замести сліди. І одного дня вони випливли з двома уамбісами в бік Сантьяго. Їх супроводжували хмари москітів, хриплі голоси птахів-сурмачів, а вночі, не зважаючи на багаття і ковдри, в які вони загорталися, кажани ширяли над ними, кусаючи їх за пальці ніг, у ніс, у шию. І Фусія: ні в якому разі не слід підходити до річки, там можна наштовхнутися на солдатів. Вони пропливли по вузеньких протоках, під склепіннями волохатого листя, по смердючих багниськах, по лагунах, наїжачених гілками дерев, йшли стежками, які уамбіси прорубували своїми мачете, несучи човен на спинах. Харчувалися, чим доведеться – корінням, кислими пагонами, відварами з трав; якось вони забили тапіра й на тиждень запаслися м'ясом. Лаліта: не можу більше, Фусіє, ноги мене не тримають, обличчя все подряпала, – а він: вже недовго лишилося. Нарешті дістались до Сантьяго, там вони з'їли рибку чітарі, яку спіймали між річковим камінням і підкоптили, та броненосця, якого вполювали уамбіси. І Фусія: бачиш, Лаліто, майже дійшли, це добрий край, є їжа, все обертається на краще, – а вона: обличчя, в мене горить, Фусіє, клянусь тобі, що більше не можу. На день вони зробили привал, потім попливли далі, вгору по Сантьяго, спиняючись, щоб поспати й поїсти в селищах уамбісів, де жили дві-три родини. Через тиждень вони полишили річку й кілька годин пливли вузькою протокою, куди не сягало сонце, – вона так заросла, що їхні голови дотикалися до гілок. Нарешті вони випливли, і Фусія: поглянь, Лаліто, це острів, найкраще місце, яке може існувати серед лісів і боліт. Перш ніж висадитися, він наказав уамбісам пропливти довкола, і вона: ми що, будемо тут жити? А він: острів захований з усіх боків, на берегах високий ліс, онде – зручне місце для причалу. Коли вони висадились, уамбіси почали верещати, закочуючи очі й показуючи кулаки. І Лаліта: що сталося, Фусіє, чому вони сердяться? – а він: тхори, чорт забирай, боягузи, хочуть вертатися, злякалися лупун. Над урвищем і вздовж усього острова високою стіною здіймалися величезні лупуни з жорсткими, кривими стовбурами і потворними наростами, на яких можна було сидіти. А вона: не кричи так на них, Фусіє, вони образяться. Фусія й уамбіси довго сперечалися, горлаючи та жестикулюючи, врешті він їх переконав, й уамбіси пішли за ним у зарості, що вкривали острів. І Фусія: чуєш, Лаліто? Тут повно птахів, чуєш, як тріскочуть папуги? Коли вони побачили уакауї[28], що пожирав червону змію, уамбіси заверещали, а Фусія: полохливі смердючі тхори, – і Лаліта: ти здурів, навколо суцільний ліс, як ми зможемо в ньому жити! – а він: думаєш, я ні про що заздалегідь не потурбувався? Я жив тут з Акіліно й знову тут буду жити, і розбагатію тут, побачиш, що все збудеться. Вони повернулись до урвища, Лаліта спустилася в човен, а Фусія й уамбіси знову подалися до лісу, і раптом над лупунами здійнявся стовп свинцевого диму, запахло паленим. Фусія й уамбіси вискочили з хащів, пострибали в човен: перепливши озеро, вони розбили табір на іншому березі, біля гирла протоки.