Але яскраві барви матеріалів, з якими вони працювали, створювали у випадкових відвідувачів короткочасне враження, що тут усе гаразд, як у дитячому садку. Ці пацієнти зустрічали доктора Дайвера радісними усмішками. Взагалі вони любили його більше, ніж доктора Грегоровіуса. Ті, хто встиг спізнати інше життя, інший світ, віддавали перевагу Дікові. Але були й такі, що звинувачували його в недостатній уважливості, в нещирості й хизуванні. Власне, це мало відрізнялося від того, як ставилися до Діка нормальні люди, тільки тут усі почуття були загострені й викривлені.
Одна англійка заговорила з ним на тему, яку вважала своєю монополією.
— Чи буде в нас сьогодні музика?
— Не знаю,— відповів він.— Я ще не бачив доктора Ладіслау. А як вам сподобався вчорашній концерт місіс Закс і містера Лонгстріта?
— Так собі.
— По-моєму, вони грали чудово — особливо Шопена.
— А по-моєму, так собі.
— Коли ж, нарешті, ми почуємо вашу гру?
Вона знизала плечима, потішена, як завжди, цим запитанням.
— Колись почуєте. Але я граю так собі.
Всі знали, що вона зовсім не вміє грати,— дві її сестри були талановитими музикантами, а вона не здолала навіть вивчити ноти.
З майстерні Дік пішов до "Шипшини" й "Буків". Зовні ці будиночки виглядали так само затишно, як і інші. Ніколь сама проектувала опорядження приміщень, шукала найкращого способу замаскувати грати, засуви й болти, якими були міцно пригвинчені меблі. Вона вкладала в це чимало якщо не винахідливості, то вигадки — ідеї підказувала їй сама проблема,— і невтаємниченому ніколи б не спало на думку, що філігранні металеві візерунки на вікнах надійно замінюють кайдани, що модні на вигляд крісла з гнутих металевих трубок міцніші від їхніх масивних прототипів з минулих епох: навіть вази для квітів кріпилися в залізних затискачах, і будь-яка оздоба, будь-який пристрій були так само необхідні на своєму місці, як опори в каркасі хмарочоса. В кожній кімнаті Ніколь зуміла використати все, що можна. А коли її хвалили, вона, відмахуючись, називала себе майстром-слюсарем.
Тим, у кого стрілка в компасі не була розмагнічена, багато що видалося б тут незрозумілим. У чоловічому відділенні "Шипшини" був хворий-ексгібіціоніст, розмови з яким часом потішали Діка. Цей дивний миршавий чоловічок вважав, що якби йому дозволили безборонно пройти голим від Тріумфальної арки до площі Згоди, багато проблем зникло б — і Дік схилявся до думки, що він, можливо, має слушність.
Найцікавіша його пацієнтка перебувала в головному корпусі. Це була тридцятирічна американка, художниця, яка тривалий час жила в Парижі, а до клініки прибула півроку тому. В її історії хвороби було багато неясного. Якийсь кузен, приїхавши до Парижа, застав її в стані тяжкого нервового розладу, і після марних спроб лікування в одному із заміських закладів, що спеціалізувався головним чином на туристах-алкоголіках та наркоманах, привіз її до Швейцарії. Коли її приймали до клініки, це була напрочуд гарненька жінка, але за шість місяців вона перетворилася на суцільну гнійну болячку. Аналізи крові нічого не прояснили, і врешті-решт був поставлений досить-таки невиразний діагноз: нервова екзема. Останні два місяці вона лежала заструплена, немов ув’язнена в "залізній діві". [41] Але в проміжках між частими галюцинаціями думка її працювала чітко, навіть блискуче.
Найбільше нею опікувався Дік. Під час гострого нападу тільки він і міг уплинути на неї. Кілька тижнів тому, після однієї з її багатьох безсонних ночей, Францові вдалося гіпнозом приспати її на кілька годин, але то був лише один єдиний раз. Дік не вірив у лікувальні властивості гіпнозу й рідко ним послугувався, знаючи, що далеко не завжди може настроїтися на відповідний стан,— якось він спробував загіпнотизувати Ніколь, але та тільки зневажливо висміяла його.
Коли він увійшов до палати номер двадцять, жінка, що лежала там, його не побачила — в неї зовсім запухли очі. Вона заговорила гучним, глибоким, приємним голосом:
— Скільки ще це триватиме? Невже вічно?
— Потерпіть іще трохи. Доктор Ладіслау сказав мені, що великі ділянки шкіри вже очистилися.
— Якби я знала, за що мені ця кара, то, може б, упокорилася.
— Нащо вдаватися в містику; ми вважаємо, що це просто нервове захворювання. Воно пов’язане з тим самим механізмом, від дії якого людина червоніє. Ви легко червоніли замолоду?
Вона лежала обличчям догори.
— Відколи в мене прорізалися зуби мудрості, мені не було чого червоніти.
— Так-таки жодного грішка, жодної помилки?
— Мені нема чим собі дорікнути.
— Я вам заздрю.
Вона замислилася на хвилину; її голос долинув крізь бинти глухо, немов з-під землі:
— Я поділяю долю всіх тих сучасних жінок, які наважилися стати на битву з чоловіками.
— І на ваш превеликий подив виявилося, що правила тут такі самі, як і в будь-якій війні, що це битва як битва,— підхопив він.
— Битва як битва,— вона вдумалася в значення цих слів.— Або перемагаєш слабшого, або здобуваєш піррову перемогу, або ж виходиш зламаний і скалічений — і від тебе лишається тільки примарне відлуння між зруйнованих стін.
— Ви не зламані й не скалічені,— сказав він.— Невже ви гадаєте, що побували в справжній битві?
— Подивіться на мене! — люто крикнула вона.
— Так, ви страждаєте, та хіба мало жінок страждало й до того, як вони вирішили зрівнятися з чоловіками? — Це вже скидалося на суперечку, і Дік поспішив змінити тон: — У всякому разі, не треба сприймати окрему невдачу як цілковиту поразку.
— Гарна фраза,— гірко всміхнулася вона, і від цих слів, що прорвалися крізь струпи болю, у Діка стислося серце.
— Нам дуже хотілося б докопатися причин, що привели вас сюди,— почав він, але вона його перебила:
— Моє перебування тут символічне. Я гадала, ви зрозумієте, що саме воно символізує.
— Ви хворі,— вихопилось у нього.
— Я була близька до відкриття. Що мало відкритися мені?
— Ще тяжча недуга.
— І тільки?
— І тільки.— Йому гидко було брехати, але в даному разі цю величезну проблему можна було звузити лише до брехні.— Вам відкрився б тільки ще більший морок і безлад. Я не читатиму вам лекцій, ми надто добре знаємо, які тяжкі муки ви терпите. Але тільки повернувшись думкою до буденних речей, до буденних справ, хоч би якими дріб’язковими й нікчемними вони здавалися, ви можете відновити рівновагу. А тоді — будь ласка, міркуйте собі знову про...
Він затнувся, не бажаючи говорити того, чим мав би закінчити: "... про межі свідомості". Ці межі, дослідником яких є кожен справжній митець, назавжди стали для неї забороненою зоною. Надто тендітна і вразлива, позначена печаттю виродження, вона, можливо, кінець кінцем зуміє знайти заспокоєння в якому-небудь тихому містицизмі. А пізнання меж — для тих, хто має домішку здорової селянської крові, хто має широкі стегна й великі ступні, хто будь-які випробування тіла й духу може прийняти так, як приймає хліб і сіль.
"... не для вас,— мало не промовив він уголос.— Ви надто слабкі для такої ризикованої гри".
І все-таки вона, в страхітливій величі свого болю, викликала в Діка нездоланний, майже фізичний потяг, йому хотілося взяти її на руки й пригорнути до себе, як він не раз пригортав Ніколь, він з ніжністю думав навіть про її помилки, бо вони були невід’ємною частиною її єства. Помаранчеве світло, що соталося крізь опущені штори, нерухоме, як мумія, тіло на ліжку, пляма обличчя, голос, що волав з безодні страждань, не знаходячи живого відгуку...
Коли він підвівся, сльози, мов потік лави, ринули в її пов’язку.
— В цьому має бути якийсь сенс,— прошепотіла вона.— Таке не може спіткати людину безпричинно.
Дік нахилився й поцілував її в чоло.
— Нам усім треба бути розважливими,— сказав він.
Вийшовши, він послав до неї доглядальницю. Він мав відвідати ще кількох хворих, і на черзі була тепер п’ятнадцятирічна американка, вихована за принципом, що дитині все дозволено; його щойно повідомили, що вона обстригла собі волосся манікюрними ножницями. Випадок був майже безнадійний — спадковий невроз, обтяжений неправильним вихованням. Її батько, людина цілком нормальна й сумлінна, намагався всіляко боронити своє нервове потомство від життєвих знегод, а домігся тільки того, що діти виросли зовсім непристосованими до будь-яких несподіванок, що їх на кожному кроці підкидає нам життя. Наперед знаючи, що його слова будуть для неї пустим звуком, Дік сказав їй тільки:
— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?
Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?
Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португальського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.
Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого санітара,— а там надійшов час другого сніданку.
XV
Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Певна річ, мешканці "Шипшини" та "Буків" участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за столом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не меланхолійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку,— так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.
Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.
— Прочитай це.
Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписалася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка перебувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, говорилося на закінчення, буде цікаво про це довідатися й зрозуміти, "що являє собою її чоловік".
Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіткою й лаконічною мовою, ясно було, що авторка його — ненормальна.