Я кляв пусті балачки, що їх люди часто ведуть навіть без хоті нашкодити чи прислужитися, а просто знічев'я, для підтримання розмови, іноді тому, бо ми самі не утрималися і щось їм ляпнули, даючи їм змогу, нестриманим (як і ми), завдавати нам потім зла. Щоправда, в чорному ділі нищення нашого кохання їм далеко до двох осіб, звиклих, одна з надміру добра, а друга з надміру зла, все нівечити, якраз коли все налагоджується. Але на цю парочку ми не злимося, як злимося на недотеп Коттарів, бо друга особа — це та, кого ми кохаємо, а перша — то ми самі.
А проте, оскільки майже щодня, коли я її навідував, пані Сванн запрошувала мене на підвечірки до своєї доньки й просила про те, щоб я давав відповідь безпосередньо її доньці, я часто писав до Жільберти і в листах не добирав слів, які могли б, як я гадав, переконати Жільберту, — а шукав лише найспокійнішого річища для потоку моїх сліз. Бо жаль, як і бажання, треба не аналізувати, а тамувати; покохавши, ми живемо не тим, що розважаємо, чим є наше кохання,* а тим, що думаємо, як улаштувати завтрашнє побачення. Коли ж ми зрікаємося любови, ми прагнемо не того, щоб зглибити наше горе, а щоб висловити його тій, через кого ми горюємо, у найлагідніших речах. Ви говорите те, що вам хочеться передати і що неприступне для розуміння іншого, ви мовите тільки для себе. Я писав: "Я гадав, що це неможливо. Овва! Я бачу, що це зовсім не важко". Я казав також: "Десь-найпевніш ми вже побачимося", — казав, остерігаючись холодности, того, щоб вона не видалася їй удаваною, а коли писав ці ж таки слова, то плакав: я відчував, що передають вони не те, в що мені хотілося б вірити, а те, що справді станеться згодом. Адже якщо вона заговорить зі мною про зустріч, у мене, як і досі, стане твердости сказати "ні", і так, від одмови до одмови, я дійду до того, що, не бачачи її, відвикну її бачити. Я плакав, але не звомпив, я пізнав солодкість зречення, зречення блаженства бути з нею — для того, щоб сподобатися їй потім, коли — гай-гай! — мене вже не обходитиме, подобаюся я їй чи не подобаюся. І саме припущення, хоча й малоправдоподібне, ніби вона мене в цю мить любила (в чому Жільберта намагалася переконати мене під час останньої нашої зустрічі) і ніби те, що я вважав за нудьгу в товаристві людини, що тобі увірилася, походило в ній, мовляв, тільки з її ревнивої образливости, з удаваного, як і в мене, збайдужіння — це припущення робило мою постанову не такою болісною. Мені здавалося тоді, що через кілька років, коли ми вже позабуваємо одне одного і я признаюся Жільберті, що лист, якого я оце якраз пишу, лист нещирий, то почую у відповідь: "Так що, виходить, ви мене кохали? Аби ви знали, як я цього листа чекала, як я марила про побачення з вами, скільки сліз пролила над цим листом!" Коли я, повернувшись від її матері, сідав писати листи до Жільберти, я думав, що, може, саме тепер я й довершую це непорозуміння, і так собі журячись та радіючи, що Жільберта мене кохає, я мережив далі.
Коли чаювання у пані Сванн завершувалося, я, прощаючись, думав про те, що я напишу її доньці, а в пані Коттар при прощанні з'являлися зовсім інші думки. Роблячи свій "побіжний огляд", вона не забувала повіншувати пані Сванн з новими меблями, з новими "набутками", які вона помічала у вітальні. Утім, могла там виявити й деякі речі, їх було негурт, які Одетта перевезла з вілли на вулиці Лаперузо, Одеттині фетиші, звірят із коштовного металу.
Але згодом пані Сванн почула від одного приятеля, чиїм смаком дорожилася, слово "тандита", і це слово відкрило перед нею нові обрії, бо означувало саме ті речі, які кілька років тому уявлялися їй "шиком", і всі вони одна по одній помандрували на спочинок, слідом за позолоченим трельяжем, що правив за підпору хризантемам, слідом за силою-силенною бонбоньєрок від Жіру і поштовим папером з короною (не кажучи вже про картонні луїдори, розсипані на коминкові, які задовго ще перед тим, як вона зійшлася зі Сванном, їй порадив прибрати якийсь рафінований добродій). Зрештою в художньому неладі, у строкатості робітні та покоїв, де стіни були помальовані начорно, чим вони будуть так різко протиставлятися згодом білим салонам пані Сванн, Далекий Схід дедалі відступав перед натиском XVIII сторіччя; і подушки, які пані Сванн "для більшої вигоди" громадила й розпушувала за моєю хребтиною, були всіяні букетами доби Людовіка XV, а не як колись — китайськими крилатими зміями. У покоях, де господиня сиділа найчастіше і про які мовила: "Так, я їх дуже люблю, тут такий затишок! Жити серед речей ворожих мені й банальних я не змогла б, а тут мені добре працюється" (пояснювати, малює вона картину чи пише книгу, пані Сванн не стала: хіть до писання і малювання ширилась тоді серед жінок, які воліли не сидіти згорнувши руки, а якось про себе заявити), в цих покоях її оточувала саксонська порцеляна (в ній вона особливо кохалася й вимовляла її назву з англійським акцентом, приказуючи при кожній нагоді: "Яка краса, це так нагадує саксонські квіточки"), і за порцеляну вона потерпала ще більше, ніж колись за китайські фігурки та японські вази, потерпала при варварських дотиках до них челяді, і за те, що вони змушували її так хвилюватися, їм перепадало від неї, тоді як Сванн, увічливий і лагідний господар, зоставався незворушним. За людиною можна помічати деякі хиби і від того любити її не менше; ба більше, любов ще й якось особливо прикрашає ці хиби. Тепер Одетта приймала своїх близьких уже рідше в японському халаті, ніж у ясних і пінявих шовках пеньюарів Ватто, квітуче шумовиння яких вона пестила, проводячи долонею по персах, у яких вона купалася, ніжилася, хлюпалася з таким райським відчуттям свіжкої для шкіри прохолоди і з такими глибокими зітханнями, аж здавалося, ніби вони для неї не оздоба, не якась лямівка, а такий самий предмет необхідносте, як tub або footing,[113] на догоду вимогам своєї вроди і на дотримання витребеньок гігієни. Вона охоче говорила, що їй легше обійтися без хліба, ніж без мистецтва і чистоти, що хай краще згорить "тьма-тьменна" її знайомих, ніж Джоконда. Такі помисли, дарма що здавалися Одеттиним подругам парадоксальними, змушували їх дивитися на неї знизу вгору, і цим таки помислам вона завдячувала тижневу візиту бельгійського посла, отож, у малому світі, де Одетта була сонцем, великим дивом здивувались би, коли б дізналися, що десь інде, наприклад у Вердюренів, її вважали за дуркуватеньку. Через свою дотепність пані Сванн воліла радше чоловіче товариство, ніж жіноче. Коли вона критикувала жінок, то в ній озивалася кокотка; вона підкреслювала їхні вади, які могли їм зашкодити в очах чоловіків: грубі зап'ястки, бридку церу, безграмотність, волосся на ногах, прикрий запах, підмальовані брови. Зате до тих, які поставилися колись до неї добріше й поблажливіше, вона виявляла більше милосердя, надто якщо цих жінок спіткало нещастя. Мудро боронячи таку жінку, Одетта казала: "Світ до неї несправедливий, жіночка ця дуже славна, ручаюся за неї".
Не лише умеблювання Одеттиного салону, а й саму Одетту на превелику силу впізнали б і пані Коттар, і всі, хто одвідував пані де Кресі, усі, хто не бачив її довший час. Настільки вона, якщо порівнювати з тими літами, помолодшала! А молодявою вона здавалася, мабуть, почасти тому, що погладшала, поздоровшала, виглядала тепер спокійнішою, свіжішою, спочилішою, до того ж модна гладенька зачіска якось округлила її личко, відживлене рожевою пудрою, скрадаючи витрішкуваті очі й різкий профіль. А ще одна причина зміни в тім, що, доживши до полудня життя, Одетта нарешті відкрила — чи винайшла — свій образ, незмінний "тип", "взірець вроди", і своїм неправильним рисам, — які довго були здобиччю випадкових і хворобливих тілесних вередів, від найменшої втоми наче старіли одразу ж на кілька років і абияк, залежно від її гумору та її вигляду, ліпили до купи незграйне, буденне, недотворене і все-таки гоже личко, — надала типової завершености, скріпила їх печаттю неув'ядної молодости.
Замість останніх гарних світлин дружини, де з усе того самого загадкового і звитяжного виразу можна було, хоч би в якій сукні та капелюшку вона фотографувалася, впізнати її тріумфальний силует і тріумфальне обличчя, Сванн тримав у своїх покоях маленький, старий дагеротип, дуже простий, заведений ще до появи цього нового типу лиця. Юність і краса Одетти, ще не знайдені нею, здавалося, там були відсутні. Одначе Сванн, дотримуючи вірности колишньому лику або знов навернувшись до нього, звісно, більше любив Боттічеллієву гожість у молодій і тендітній жінці з задуманим і змарнілим личком, схопленій у такій позі, ніби вона йде і воднораз не рухається. У своїй дружині він і справді й досі бачив Боттічеллієву жінку[114], і це його тішило. Одетта, навпаки, намагалася не виставляти, а замазувати чи ховати те, що їй у собі самій не подобалося, те, що для митця було "своєрідністю", а вона по-жіночому вважала за ваду, і вона чути не хотіла про згаданого маляра. Сванн мав чудову східну шаль, блакитну з рожевим, яку він купив, бо вона була точнісінько така сама, як покрова Богоматері на Маґніфікаті. Але пані Сванн носити її не хотіла, лише раз вона дозволила мужеві замовити для неї одіння, заткане стокротками, блаватками, незабудками і дзвіночками, як у весняної Прімавери[115]. У ті вечори, коли Одетта виглядала змарнілою, Сванн підказував мені пошепки, що вона несамохіть надає своїм задуманим рукам схожости з немічними, якимись страдницькими руками Пречистої Божої Матері, яка умочає перо в каламар, поданий їй янголом, аби писати у святій книзі, де вже виведено слово "Магніфікат". При цьому він додавав: "Тільки не кажіть їй, якщо вона довідається, то одразу прибере іншої пози".
Попри такі хвилини якоїсь мимовільної млости, коли Сванн силкувався віднайти скорботу Боттічеллієвого ритму, Одеттине тіло різьбилося тепер суцільним силуетом, одною "лінією" обведеним, і ця лінія, описуючи жіночий контур, зрікалася манівців, штучних виступів і западин, закарлючок, ускладненого розкиду давньої моди, а там, де анатомія хибила і чомусь виносилася за бездоганно накреслені обриси, вміла одною сміливою рисою розпростати всі природні збочення, виправити на всьому протязі ґанджі як постаті, так і тканин.