Тепер Сімон знав, що він володіє усіма зборами.
— Смерть Стрінберга, — вів Сімон далі, — спричинилася до розорення тисяч людей. Позики на відбудову зруйнованих районів, якої обіцяв добитися пан голова кабінету і яка допомогла йому здобути довір'я парламенту, не одержано. Більше того: кошти, відпущені для потерпілих, поглинув крах Шудлерового банку, державному кредитові задано серйозної шкоди, а в спустошених районах жертви війни, як і досі, сплять у сараях.
Робер Стен сидів похмурий, відчуваючи якусь невиразну тривогу. Старанно розробивши план дій, він пустив Сімона в атаку, щоб той не тільки обілив себе, а й закинув дещо Руссо, викрив його — це дало б змогу скинути голову кабінету міністрів з його поста^ Стен мав прийти на допомогу Сімонові, якщо той опиниться у скрутному становищі, а ще краще — виступити слідом за Сімоном і, використавши його аргументи, добити Руссо. І раптом Сімон усе зробив сам, причому зробив зовсім непогано. І тепер це тільки його заслуга. "Кінець кінцем, —подумав Стен, покусуючи суглоби пальців, — головне — це повалити Руссо. А Сімонів успіх тільки зміцнить нашу фракцію".
Марта Бонфуа слухала промову свого молодого коханця, спочатку хвилюючись за нього, а потім з гордістю. Вона раптом подумала:
"Тепер він остаточно виплутався з цієї історії. Він усе зрозумів. Правда, — думала вона, — він не з тих, хто кидається у воду, щоб врятувати потопаючого... Він, безперечно, піде далеко, і це мене радує... Здається, я йому більше вже не потрібна".
І, якось одразу майже втративши інтерес до його промови, вона дістала з сумочки дзеркальце, подивилася в нього і почала оглядати лави, що амфітеатром піднімалися за спиною Робера; вона шукала очима молодих, негарних, але чимось привабливих депутатів, — то було для неї життєдайне джерело, куди вона могла ще востаннє занурити руку.
— А щодо мого керування справами "Еко дю матен", — сказав Сімон, — то я охоче подам усі бухгалтерські книги комісії, яку, безперечно, найближчим часом буде створено.
Цього ще ніхто не говорив, і Анатоль Руссо сприйняв ці слова, як удар ножем в живіт. Бідолаха аж зіщулився на своїй лаві; в його очах застигли біль і подив дитини, немовби він хотів сказати: "Навіщо ви нагадали про цю комісію? Навіщо ця страшна жорстокість? І чому саме ти завдаєш мені цього удару?"
Сімон пальцем змахнув з верхньої губи краплинки поту.
— Палата, звичайно, розуміє, що з огляду на ці причини я не можу підтримувати далі дії уряду, оскільки це суперечило б інтересам республіки і, мабуть, не помилюсь, гадаючи, що фракція, до якої я належу, додержуватиметься тієї ж позиції.
І, зробивши свою підлу справу, Сімон Лашом, тріумфуючи, зійшов з трибуни, супроводжуваний вітальними вигуками зборів.
Руссо підвів очі на голову палати, немовби питаючи, що ж далі робити; старий велетень кожні два тижні бачив з свого капітанського містка, як розпадається, мов карткова хатка, черговий уряд, і зараз він
усім своїм виглядом немовби промовляв: "Ну, ви це знаєте не гірше за мене".
Анатоль Руссо підвівся і, спершись на пюпітр, сказав:
— Панове, становище таке, що я ставлю питання про довір'я.
Кілька міністрів підійшли до нього, щось йому казали, але він, здавалося, майже не чув їх; він судорожно ковтав слину, в його очах проступили червонясті жилки.
— Вам погано, пане голово? — спитав хтось із міністрів.
— Ні, ні, все гаразд, — відповів Руссо.
О чверть на восьму ранку кабінет Анатоля Руссо було скинуто 316 голосами проти 138, сто чоловік утримались; пропозицію про призначення комісії для розслідування було прийнято такою ж кількістю голосів.
У залі Чотирьох колон Сімона, який вже став для декого об'єктом заздрості або ненависті, оточили, вітали, а він гордо стояв, свідомий своєї значущості: ще б пак — адже він скинув прем'єр-міністра!
Раптом він побачив Руссо. Старенький голова кабінету був без капелюха і марно намагався просунути руку в рукав пальта. Він ткнув кулаком у підкладку і, хвилюючись, трохи недоладний, зворушливий і жалюгідний, уперто намагався натягти пальто.
Сімонові стало ніяково. Якусь мить він вагався, не знаючи, що робити. Потім рішуче попрямував до людини, яку щойно знищив.
— Послухайте, пане голово, — сказав Сімон, — я в розпачі, але, справді-бо, по совісті...
І він машинально простяг руку, бажаючи допомогти Руссо.
— Яка там совість! — крикнув Руссо. — І ти добре знаєш, що совісті не існує, як не існує більше й пана голови, залишилася тільки мерзота і такі мерзотники, як ти... І оце ти, ти, Лашом, таке вчинив зі мною!.. Ти зняв шкуру з Шудлера, а тепер і з мене! Але зажди... зажди: настане день, і ти побачиш...
Він зробив різкий рух — у рукаві пальта затріщав шовк, потім Руссо якось дивно покрутився на місці, підніс свої ручки до лоба і вийшов із залу.
Фракція, до якої належав Сімон, одразу ж зібралась у відведеному для неї приміщенні, щоб домовитися про те, які перші кроки слід зробити цього нового, відповідального для неї політичного дня. Всі розуміли, що Роберові Стену доручать сформувати новий кабінет, розуміли також, що Сімон Лашом увійде в цей кабінет принаймні як товариш міністра.
Засідання фракції вже тривало кілька хвилин, коли хтось зайшов до кімнати і сказав:
— У Руссо удар. Він піднявся до себе в кабінет взяти портфель і впав на стіл...
Усі мимоволі подивилися на Сімона. Той підійшов до вікна, відкинув подвійну портьєру. У кімнату влився день, і зразу поморхло світло ламп, чіткіше вирізнилися сірі від утоми обличчя, недокурки в попільничках і хвилі диму в повітрі. Політична ніч закінчилась.
Сімон побачив унизу невеличку групу, яка, жестикулюючи, обережно і водночас незграбно посувалася брукованим двором Бурбонського палацу, тягнучи під руки маленького старого чоловічка з густою гривою сивого волосся, у черевиках із надто високими підборами, до відкритих дверцят машини; чоловічок був непритомний, голова його хилиталась, тіло обм'якло.
У пам'яті Сімона мимоволі виникла інша машина, де, скулившись, сиділа стара жінка. І зараз, як і того разу, він пробурмотів: "Вибору не було: або вій, або я". Така вже, мабуть, його доля: щоб зійти вгору щаблями людського суспільства, він мусив наступати на голови старим людям, які викохали його.
[1] Ля Балю (1421 — 1491) — кардинал і міністр Людовіка XI, якого король протримав у залізній клітці одинадцять років.
[2] "Так проходить земна слава..." (лат.).
[3] "Банк, цукор і преса — в цьому майбутнє" (нім.).
Розділ четвертий. Однією ногою в могилі
І
Щойно минув тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий рік, який почався смертю Фоша і закінчився смертю Клемансо.
На каштанах столиці ще не було перших бруньок, коли гарматний лафет, попереду якого бряжчали багнети, а позаду сунули черевики аристократів, чорні брюки міністрів, трикутні капелюхи послів і академіків, мантії суддів та університетської професури, — поволі провіз крізь величезні юрби засмучених людей останки того, з ким було пов'язане уявлення про війну.
Державний муж, згідно з його волею, був похований у Вандеї, у своєму саду, разом з останнім опалим листям.
Ніколи ще слова "національна жалоба" не вимовлялися з більшою підставою, ніж у цих двох випадках.
Французька нація ховала свою велич, свій примат в коаліціях, якоюсь мірою — славу, втрачену назавжди.
Скульпторові Ландовському було доручено відлити з бронзи вісім солдатів для одного з найкрасивіших пам'ятників світу. Солдати мали тримати на плечах в одній з каплиць палацу Інвалідів труну маршала. А президентові на головній магістралі, що з'єднує площу Згоди з Тріумфальною аркою, поставлять бронзову плиту, відкриту з усіх боків вітрам.
В період, що минув від смерті першого до переходу у вічність другого — цих двох каріатид, навколо яких, здавалось, концентрувався плин часу, — в 1929 році був засуджений за карний злочин один з міністрів, які підписали Версальський договір, зробила свої перші кроки звукова кінематографія, і 24 жовтня почалася світова економічна криза, коли полетіли вниз акції на нью-йоркській біржі, і один тільки банкір Фабер у цей найважливіший в історії століття день втратив чотириста двадцять п'ять мільйонів.
То був рік, що скінчився так само, як і почався, — врівноважений і розмірений у своїй хаотичності, де майбутні покоління виразно побачать лінію розмежування часів.
Перетворившись із плоті у бронзові статуї, обидва переможці не тільки символічно, а й насправді поклали край повоєнній добі.
Нове покоління з тих, хто залишив сто п'ятдесят тисяч своїх братів на полях битв, у свою чергу приходило до влади в умовах розладу світової економіки, коли своїм управлінням воно не могло принести нічого, крім нового лиха.
II
Якось вранці, весною наступного року, професор Еміль Лартуа зупинив свою машину на вузенькій вуличці Віль-д'Аврей, що збігала вгору. На пофарбованій суриком огорожі висіла залізна табличка з вицвілим написом; "Сімейний пансіон "Шипшина". .
Знаменитий лікар перейшов непоказний садок, подивився на три ряди бруслини, що утворювали живопліт, на чавунну лаву, маленьку гіпсову статую, посічену дощем, піднявся східцями і штовхнув двері з різноколірними шибками.
— Чи можу я бачити месьє Шудлера? — спитав він у гладкої жінки в чорній спідниці — вона зустріла його у вестибюлі,
Професор Лартуа, аби не бачити того убозтва, що було навколо нього, почав вивчати своє зображення у дзеркалі біля вішалки. Вигляд власної ретельно зачісаної сивої шевелюри, чистого чола, гладенько виголених щік, ще не порізаних зморшками, своїх гарних пещених рук завжди допомагав йому переключати думки на щось приємне, позбутися нудьги.
Чоловік, що з'явився за кілька хвилин на сходах, мав такий вигляд, неначе над ним щойно попрацював театральний гример.
Велично блідий, з обвислими щоками та неймовірно худою шиєю, яка стриміла з надто широкого крохмального комірця, Ноель Шудлер до всього ще й відмовився від цапиної борідки, а вона ж бо становила невід'ємну частину його образу. Тепер він носив круглу бороду, наче бретонський рибалка. Він накинув наопашки стару театральну накидку і досить урочисто спускався вузенькими дерев'яними сходами, але від хвилювання мускули його обличчя конвульсійно сіпались і сльози, здавалось, от-от поллються з очей.
Він простягнув лікареві ліву руку, бо права — її він ховав за спиною — вибивала дроб по складках накидки..
— Тільки ви, — сказав він, — чуєте, тільки ви один, Лартуа, приїхали провідати мене, відколи я тут...