Туман здійнявся вище, здалеку жандарми мали вигляд безногих калік або подорожніх, що долають убрід спінену річку.
– Не чіпай Ньєвесів, вони мої друзі, – попередив сержант.
– Та хто збирається їх чіпати? Але це божевілля не скористатися з такої нагоди, сеньйоре сержант. Ми єдині, хто про це знає, як добрі друзі, хіба ж ні? Я візьму своє, а тоді поступлюся вам, усе навпіл, згода? – Сержант почав кашляти, – я такого поділу не люблю, – і, випускаючи дим з рота й ніздрів, – якого дідька, чому це мені повинні, залишатися рештки?
– Бо ж я її перший побачив, сеньйоре сержант, – сказав Важкий. – І довідався, хто вона. Але дивіться-но, що тут робить лейтенант?
Він вказав на площу, звідки надходив лейтенант у свіжій сорочці, по пояс занурений у хмари туману й мружачи очі від сонця; коли він підійшов, його штани і черевики були вогкі від пари.
– Ходімте зі мною, сержанте, – звелів він ще зі сходів. – З нами хоче побачитися дон Фабіо.
– Прошу не забувати про те, що я вам сказав, сеньйоре сержант, – прошепотів Важкий.
Лейтенант з сержантом занурилися по пояс в туман. Пристань і низенькі хатини довкола вже були поглинуті напливами його хвиль, які здіймалися до самих покрівель. Проте узгір'я було залите сліпучим світлом, будівлі місії чітко блищали, а стовбури дерев, гублячись у тумані, сяяли чистими кронами, на них сріблясто іскрилося павутиння.
– Ви піднімались до черниць, сеньйоре лейтенант? – спитав сержант. – Дівчиськам, певно, дали хльосту, га?
– Їх вже пробачили, – відповів лейтенант. – Сьогодні вранці їх водили на річку. Ігуменя сказала мені, що та, яка захворіла, вже почуває себе краще.
На сходах губернаторського будинку вони обтрусили вогкі штани, витерли підошви, забруднені грязюкою. Крізь густу металеву сітку, що правила за двері, нічого не було видно. Відчинила їм стара боса агварунка, вони увійшли. Всередині стояла приємна прохолода, пахло городиною. Вікна були зачинені, кімната занурена у напівтінь, і ледве можна було вирізнити розвішані на стінах луки, фотографії, пучки стріл. Довкола килима з чамбіри стояло декілька крісел-гойдалок. Дон Фабіо з'явився на порозі сусідньої кімнати, – лейтенанте, сержанте, – усміхнений, худорлявий, із сяючою лисиною, простягуючи руку, – ви можете собі уявити, надійшов наказ! – плеснув офіцера по плечу, – як життя? – а тоді, приязно жестикулюючи, – ну, подобається вам ця звістка? Просто не віриться! Але спершу чи не випити нам пива?.. Губернатор віддав розпорядження по-агварунському, і стара служниця принесла дві пляшки пива. Сержант вихилив склянку одним духом, лейтенант перекладав свою з руки в руку – в нього був стурбований, розгублений вигляд; дон Фабіо пив, як пташка, маленькими ковточками.
– Сеньйоре губернатор, наказ передали черницям по радіо? – спитав лейтенант.
– Так, сьогодні вранці, і вони одразу повідомили мене. Дон Хуліо завжди казав: цей міністр підриває усю справу, це мій найлютіший ворог, нічого з того не вийде. І то була найщиріша правда, ви ж самі бачите – змінився міністр, і вмить надійшов наказ.
– Стільки часу вже минуло, – мовив сержант. – Я навіть уже забув про тих бандитів, сеньйоре губернатор.
Дон Фабіо Куеста посміхався далі: треба вирушити якомога швидше, щоб повернутися раніше, аніж почнуться дощі; повені на Сантьяго – це суцільні водоверті й повалені дерева, а скільки людських життів загубили ті повені!
– У нас лише четверо людей на посту, цього недостатньо, – сказав лейтенант. – До того ж один жандарм повинен залишитися тут, щоб стерегти дільницю.
Дон Фабіо лукаво підморгнув, – але ж новий міністр товариш дона Хуліо, розумієте, друже. Він уже все залагодив, і ви попливете не самі, а з солдатами з гарнізону Борха. Вони теж отримали наказ, лейтенанте. Офіцер випив трохи пива й озвався без особливого ентузіазму: ага, гаразд, це вже інша річ. Але я не можу собі цього пояснити, – і заклопотано похитав головою, – це щось на зразок воскресіння Лазаря, доне Фабіо. Що ж, так уже в нашому краю заведено, лейтенанте; колишній міністр відтягував і відтягував, гадаючи лише, як би то нашкодити донові Хуліо і не беручи до уваги, скількох інших людей він кривдить. Та краще пізно, ніж ніколи, правда?
– Але ж давно вже немає скарг на тих бандитів, доне Фабіо, – сказав лейтенант. – Остання була, коли я тільки-но приїхав до Санта-Марія де Ньєви, порахуйте, скільки часу минуло відтоді.
А яке це має значення, лейтенанте? Не було скарг тут, так є в інших місцях, і, зрештою, ті каторжники повинні заплатити за все, що накоїли. Налити вам ще пива? Сержант кивнув головою і знову осушив склянку одним духом. Ідеться не про те, сеньйоре губернатор, просто ми можемо даремно проїздити, мабуть, отих бандитів там давно немає. А якщо дощі почнуться раніше, то скільки часу нам доведеться просидіти в лісах? Нічого, нічого, сержанте, ви маєте бути в гарнізоні Борха за чотири дні, і ще ось що, лейтенанте, ви повинні знати: ця справа донові Хуліо запала близько до серця. Через тих бандитів він втратив дуже багато часу і нервів, а такі речі він не пробачає. Хіба ви, лейтенанте, не казали, що мрієте вирватися звідси? Дон Хуліо допоможе вам, якщо все добре піде, приязнь цієї людини варта золота, я знаю про це з власного досвіду.
– Ах, доне Фабіо, – засміявся офіцер, – як добре ви мене знаєте? Вцілили у саме яблучко.
– І навіть сержант виграє на цьому, – додав губернатор, плескаючи у долоні від задоволення. – Ясна річ! Адже я вам вже казав, що дон Хуліо і новий міністр – друзі.
Ну, гаразд, доне Фабіо, ми зробимо все, що зможемо. Налийте нам ще по скляночці, ми повинні оговтатися, новина справила на нас величезне враження. Вони пили, розмовляли, жартували, сидячи в прохолодній, запашній напівтіні, потім губернатор провів їх аж до сходів і там з ними попрощався. Тепер туман укривав усе, крізь його запону невиразно виднілися халупи, дерева й постаті людей, які кружляли по площі, немов утікаючи від когось. Вдалині наспівував чийсь сумний голос.
– Спершу ганяйся за дівчиськами, а тепер ще ось це, – сказав сержант. – Пливти в цю пору по Сантьяго – невелике задоволення, вимордуємося геть, сеньйоре лейтенант. Кого ви залишите на дільниці?
– Важкого, йому все важко, – відповів лейтенант. – А що, ти сам хотів би залишитися, га?
– Але Важкий служить у сельві багато років, – заперечив сержант. – У нього є досвід, пане лейтенант. Чому б не залишити Малюка, він такий хирлявий?
– Залишиться Важкий, – відрізав лейтенант. – І не роби такої гримаси. Мені все це лайно також не до вподоби, але ж ти чув, що сказав губернатор: після такої подорожі наша доля зміниться, і ми виберемося звідси. Збігай за Ньєвесом і приведи до мене додому інших, треба розробити план операції.
Сержант хвилину нерухомо постояв у тумані, запхавши руки в кишені. Потім з похиленою головою перетнув площу, пройшов повз пристань, що затонула в густому тумані, й попрямував далі слизькою брудною стежкою. Повітря було насичене електрикою і тривожним карканням ворон. Коли він зупинився напроти хижки лоцмана, то розмовляв сам із собою, руки м'яли кашкет, а гетри, штани й сорочка були забризкані грязюкою.
– Що за диво, у такий час, сержанте? – Лаліта витискувала волосся, перехилившись через поручні; вода стікала з її обличчя, рук і плаття.
– Та проходьте, підіймайтеся, сержанте.
Нерішучий, замислений, все ще безмовно ворушачи губами, сержант зійшов по сходах, на терасі подав руку Лаліті, а коли озирнувся, перед ним стояла Боніфація, також геть мокра. Світло-жовта сукня обліпила її тіло, мокре волосся оздоблювало її обличчя, як тока[25], зелені очі дивились на сержанта з неприхованою радістю. Лаліта викручувала подоли спідниці, – прийшли провідати мою гостю, сержанте? – і прозорі краплинки спливали по її ногах, – ось вона. Ми ловили рибу і через той туман втрапили до річки, уявіть собі, нічого не було видно, але вода така чудова, тепла, – і Боніфація, ступивши крок уперед: чи принести щось поїсти? Замість відповіді Лаліта вибухнула сміхом і зайшла до хижки.
– Сьогодні вранці тебе бачив Важкий, – сказав сержант. – Чому ти не вбереглася від чужих очей? Хіба я тобі не казав, що це мені не до вподоби?
– Ви її ревнуєте, сержанте? – засміялася з вікна Лаліта. – Що вам до того, що її хтось там бачив? Хіба ви хочете, щоб вона все життя переховувалась?
Боніфація дуже серйозно, допитливо вдивлялася сержантові в обличчя, в її поведінці вчувався переляк і знічення.
Він підступив до неї, очі Боніфації зблиснули страхом, однак вона не рушила з місця, а сержант поклав їй руку на плече й звернувся до Лаліти: сеньйоро, я не хочу, щоб вона розмовляла з Важким і з жодним чоловіком.
– Я не можу їй цього заборонити, – сказала Лаліта, й Акіліно, який визирнув у вікно, засміявся. – І ви також не можете. Ви ж не її брат, сержанте. Коли станете її чоловіком, тоді будь ласка.
– Я не бачила його, – пробелькотіла Боніфація. – Це неправда, він не бачив мене, він лише говорить так.
– А ти не принижуйся, не будь дурною гускою, – порадила Лаліта. – Краще дай йому трохи підстав для ревнощів, Боніфаціє.
Сержант раптово притягнув Боніфацію до себе, – ніколи більше не з'являйся Важкому на очі, – і двома пальцями підвів їй підборіддя, – не тільки йому, а й жодному чоловікові, – і Лаліта знову вибухнула сміхом, а біля голівки Акіліно з'явилися ще дві. Троє хлопчаків повитріщали на сержанта очі, – так, жодному чоловікові. Боніфація вчепилася за сорочку сержанта, й губи її затремтіли: я присягаю вам.
– Дурна, – зауважила Лаліта. – Видно, що ти не знаєш чоловіків, а особливо тих, які в мундирах.
– Я повинен їхати, – сказав сержант, обіймаючи Боніфацію. – Ми не повернемося раніш, аніж через три тижні, можливо, через місяць.
– І я з вами, сержанте? – Адріан Ньєвес у трусах стояв на сходах, плескаючи себе долонею по брунатному і жилавому тілі. – Тільки не кажіть мені, що вихованки знову втекли.
Коли я повернуся, то ми одружимося, маленька, – голос у нього затремтів, і сержант дурнувато засміявся, а Лаліта тим часом радісно кричала, бігала по терасі, потім з розкритими обіймами кинулася до Боніфації, і вони поцілувалися. Лоцман Ньєвес потис руку сержантові, який повискував від сміху, – доне Адріан, я зворушений і хотів би, щоб ви з дружиною були свідками на весіллі.