Коли я опинився на другому поверсі, шафар запросив мене до віталеньки-бібліотеки, опостінь із буфетною — я мав там зачекати, поки дограють якийсь музичний твір, оскільки принцеса заборонила відчиняти двері під час виконання. І ось, у цю власне мить об'явився другий знак, аби підперти той, що подали два нерівно покладені кругляки, надихаючи мене не послаблювати свого завзяття: лакей, хоч як уникав стуку-грю-ку, брязнув ложечкою об тарілку. Мене затопило таке саме блаженство, як щойно на нерівній бруківці; враження усе ще дихали палом, проте були цілком відмінні: нуртування запахів диму, злагоджене свіжістю узлісся; і я збагнув: те, що мені оце здалося таким любим, було рядочком дерев, колись таких нудних у моїх очах для спостереження та опису, тих самих дерев, перед якими я відкоркував був пляшку пива, взяту до вагона, — і я думав якусь хвилю, ніби в якомусь забутті, що я знов опинився перед цими деревами, бо якийсь ніби знайомий дзвін ложечки породив у мене, перш ніж я встиг проч-нутися, ілюзію стуку молотка, яким колійник поправляв щось у вагонному колесі, поки ми стояли під тим ліском.
Сказати б, знакам, що мали б вивести мене з апатії і повернути мені віру в літературу, залежало того дня на тому, щоб дедалі множитися: шафар, посивілий на службі у Ґермантів, пізнав мене і заніс до бібліотеки, де я сидів, заніс, аби мені не довелося йти до буфету, набір птифурів та склянку оран-жади; він подав мені серветку, я витер рота і зараз же, — як тут не згадати героя "Тисячі й одної ночі", того, як на його випадкові, цілком несвідомо проказані закляття, з'являвся видимий тільки йому слухняний джин, ладний перенести його на край світу, — нове видиво блакиту промкнулося перед моїми очима; але, чисте і солоне, цим разом набубнявіло синявими персами. Враження було таке сильне, що пережита мить видалася мені достотною. Знетямлений ще дужче, ніж того дня, коли роздумував, чи мене принцеса Ґермантська і справді прийме, а чи, навпаки, все піде прахом, я ладен був присягтися, що служник у цю мить відчиняє вікно на пляж і що мене так і пориває пройтися по молу під час припливу. Серветка, якою я втер губи, виявилася така сама цупка та крохмальна, як і рушник, яким я насилу витерся, стоячи біля вікна першого дня нашого приїзду до Бальбека, і тепер, перед бібліотекою палацу Ґермантів, вона розгортала, так само заламуючись і розстилаючись, оперення океану, зелено-блакитного, як хвіст павича. І я тішився не тільки цими барвами, а й повнею цієї миті мого життя, що викресала їх тепер, пориваючись, мабуть, до них віддавна, до барв, яким я не радів у Бальбеку, стомлений чи, може, засмучений чимось, на противагу теперішньому моментові: визволившись від усякої недо-сконалости зовнішнього сприйняття, чистий і безтілесний, він розпирав мене веселощами.
Концерт міг закінчитися першої-ліпшої хвилини, після чого мені довелося б зайти до салону. Отож я докладав усіх зусиль, щоб ясно і по змозі якнайшвидше зрозуміти природу ідентичних радощів, спізнаних щойно тричі за кілька хвилин, а потім добути з них корисну науку. Я не забивав собі голови глибоченною прірвою між справжнім враженням від предмета і враженням штучним, яке ми викликаємо в собі зумисне, силкуючись його уявити. Я надто добре пам'ятав, як Сванн примудрявся колись говорити майже байдуже про дні, коли був коханий, бо під тими словами він бачив щось інше, ніж ті дні, пам'ятав і наглий біль, який викликала в ньому коротка Вентейлева фраза, повертаючи йому ті дні такими, як він одчував їх колись; отож я добре розумів: що те, що пробудилось у мені, коли я відчув нерівність бруківки, цупкість серветки, смак мадленки, не мало жодного зв'язку з тим, що я не раз намагався пригадати про Венецію, Бальбек чи Ком-бре, закликаючи на допомогу цільну пам'ять; і розумів, що життя часом можна вважати за пересічне, хоча інколи воно здавалося нам таким гарним, бо в першому разі на підставі чогось зовсім іншого, ніж воно саме, на підставі образів, де від нього нічого не збереглося, ми його засуджуємо і знецінюємо. До того ж я зазначив про себе: різниця, що виникає між окремими реальними враженнями, — вона пояснює, чому цільна картина життя не може його передавати, — зумовлена, очевидно, тим, що навіть найнікчемніші слова, сказані в певний період нашого життя, чи найнезначніші наші жести були оточені, осяяні, відблиском справ, не пов'язаних із ними логічно, були відгороджені від них розумом, який їх не потребував для розумування, справ, серед яких жест чи там найпростіше відчуття,— рожевий вечірній відсвіт на заквітчаній стіні сільської ресторації, чуття голоду, жадання жінок, насолода розкішшю, або, скажімо, блакитні волюти вранішнього моря, цей сповиток музичної фрази, яка ледь-ледь виглядає з нього, як плечі ундин, — залишаються, одначе, ув'язненими, ніби в тисячі запечатаних скудельниць, кожна з яких могла б наповнитися справами з геть відмінними запахами, барвами чи температурою; не кажучи вже про те, що ці скудельниці, по-розставлювані по всій вертикалі наших літ, упродовж яких ми постійно змінювалися бодай мріями чи думками, містяться на щонайрозмаїтіших рівнях і вражають нас дивовижною мінливістю атмосфери. Звичайно, такі зміни відбулися непомітно; але між раптово виринулим спогадом і нашим теперішнім станом, так само як між двома спогадами різних літ, місць і годин, відстань така, що її досить, навіть без уваги на їхню неповторність, аби вони стали непорівнянні. Отож якщо спомин, канувши в непам'ять, не спромігся налагодити жодної сув'язі, перекинути жодних сполучних ланок між собою і даним моментом, якщо він прикипів до свого місця та своєї дати, якщо зберіг свою осібність і свою ізоляцію на дні якоїсь долини чи на гірському шпилі, то завдяки цьому ми зненацька починаємо дихати новим повітрям, бо саме це повітря ми вдихали колись, отим найчистішим повітрям, яким поети даремно прагнули виповнити Рай і яке не могло б нам дати глибокого враження віднови, якби ми вже не дихали ним колись, бо справжній рай — це рай утрачений.
Між іншим я зауважив, що на мене чекають — у творі мистецтва, до праці над яким я вже дозрів, хоча цього ще не усвідомлював, — величезні труднощі. Мені б довелося послідовно творити всі його компоненти в матеріялі, досить відмінному від матеріялу, який відповідав би спогадам про надморський ранок або пообідні години у Венеції, чи від матеріялу, до якого я вдався б, якби захотів змалювати рівбельські вечори, коли в їдальні, повернутій у сад, починала розпадатися, відступати, танути спека, і коли сонце спливало останнім своїм блиском по трояндах на ресторанній стіні, а в небі ще дотлівали останні акварелі дня, — в матеріялі особливому, новому, незвично прозорому й дзвінкому, щільному, свіжкому і рожевому.
Я блискавично перебіг думкою по всьому цьому, спонукуваний більшою, ніж досі, жадобою дошукатися причин раювання, причин характерної певности, яку воно накидало, пошуків, колись урваних. І я відгадав цю причину, порівнюючи оті різномасті солодкі враження, споріднені між собою тим, що я відчував їх, — дзвін ложечки об таріль, ефект нерівної бруківки, смак мадленки, — і в цей момент, і в момент боз-наколишній, відчував так гостро, що минулість тіснила навіть теперішність, і я вагався, не відаючи, в якій із них двох опинився; справді, істота, яка смакувала зараз у мені це враження, смакувала в ньому те спільне, що воно мало і з давніми днями, і з теперішньою миттю, те, що було в ньому позачасове — ця істота з'являлася лише тоді, коли завдяки цілковитому збігові якихось моментів теперішности і минулости опинялася в єдиному середовищі, де вона здолала б жити і радіти глуздові світу, тобто поза часом. Цим і пояснювалося, що тривожна думка про смерть покинула мене в ту мить, коли я несвідомо розпізнав смак мадленки, оскільки саме в цей момент істота, якою я став, була істотою позачасовою, а отже, байдужою до мінливого плину будущини. Вона жила тільки красою світу, не годна схопити її в теперішності, де зупинялася робота уяви, а чуття були безсилі постачати її; і де саме майбутнє, до якого пориваються наші вчинки, відчужене від нас. Ця істота завше приходила до мене і завше об'являлася тільки поза чином, поза безпосередніми радощами, щойно тільки диво аналогії дозволяло мені втекти від теперішнос-ти. Тільки цьому диву було до снаги допомогти мені віднайти мої давні дні, утрачений час, тоді як зусилля моєї пам'яти чи розуму зводилися завжди на пшик.
І може, якщо я недавно твердив, що Берґотт помилявся, кажучи про радощі духовного життя, то лише тому, що в той момент "духовним життям" я називав логічні міркування, які не мали жодного зв'язку бодай із чимось, що жило тої миті в мені — достоту так само я міг твердити нині, коли жадав пережити правдиву мить минувшини, яка, власне, вже тричі відроджувалася в мені, що світ і життя нудні, бо я оцінював їх на підставі несправжніх спогадів.
Та невже тільки мить минувшини? Ба ні, більше; щось таке, що є спільним і для минувшини, і для сучасности й водночас набагато істотніше, ніж вони. Скільки разів у житті мене розчаровувала реальність, бо в момент, коли я сприймав її, уява — єдиний мій орган, завдяки якому я тішився красою, — не могла пристосуватися до неї у згоді з невблаганним законом, що можна уявити собі лиш те, що відсутнє. І ось раптом чинність цього залізного закону звів нанівець, скасував чудовий викрут природи, завдяки якому зблиснуло враження — від брязкоту виделки чи стуку молотка, навіть від назви книжки тощо — у минулому, і вже моя уява могла порозкошувати як там, так і в теперішності, де реальний струс моїх чуттів, спричинений брязком, приторком серветки тощо, підкинув до марень уяви те, чого їм зазвичай бракує, підкинув думку про буття і завдяки цьому викрутові дозволив моїй істоті запопасти, виокремити, зафіксувати — у блискавичному спалахові — те, що для неї завжди неспійманне: дрібку часу в чистому стані. Ця істота, яка ожила в мені, коли із щасливим трепетом я почув згук, спільний для дзвону ложечки об таріль та для стуку молотка об вагонне колесо, спільний для двиготу нерівно покладених плит на дитинці Ґермантів та в баптистерії Сан-Марко, ця істота живиться тільки сутністю речі, у ній тільки знаходить свій харч, свою втіху.