Мені хочеться покликати на допомогу Аполлона й муз, щоб вони дали мені для розповіді про ту подію найделікатніші, найлагідніші слова, що пощадили б чутливих читачів, пощадили б пам'ять мого покійного приятеля і, врешті, мене самого, для якого розповідь про це — все одно що тяжке особисте визнання. Але зміст, якого набуло б це моє звертання до Аполлона й муз, саме й виявляє мені протиріччя між моїм власним духовним світом і колоритом історії, яку я маю розповісти, її тональністю, що походить від інших переказів, зовсім чужих класичній ясності просвітніх традицій. З самого початку цих нотаток я висловив сумнів, чи мав я право на це завдання. Не буду повторювати доказів, які я тоді висував на противагу цьому сумнівові. Досить того, що я, спираючись на них і набираючись у них сили, не відступлюся від свого наміру.
Я казав, що Адріан повернувся в те місце, куди його привів зухвалий посланець. Як бачимо, це сталося не так швидко: цілий рік гордість духу опиралася завданій їй травмі, і для мене завжди було якоюсь втіхою те, що капітуляція мого приятеля перед голим інстинктом, який підступно вразив його, все-таки була огорнута серпанком душевності, по-людському ошляхетнена. Таке ошляхетнення я вбачаю в кожному, хай навіть і в такому кричущому зосередженні жадоби на якійсь певній, індивідуальній меті; вбачаю я її і в самому факті вибору, якщо він навіть недобровільний і безсоромно спровокований самим об'єктом. Коли інстинкт набуває людського обличчя, хай і вкрай анонімного, нікчемного, в ньому вже є елемент любовного очищення. А треба сказати, що Адріан повернувся в те місце задля однієї особи — тієї, чий дотик палав на його щоці, задля "смаглявки" в корсетці, з великим ротом, яка підійшла до нього, коли він стояв біля фортепіано, і яку він назвав Есмеральдою; саме її він шукав там — і вже не знайшов.
Через це зосередження, хоч яке воно було згубне, Адріан і після других, добровільних відвідин, як і після перших спровокованих, покинув той дім таким самим, як і ввійшов до нього, але довідався, де опинилася жінка, що доторкнулася до нього. Через нього ж Адріан під приводом, пов'язаним із музикою, вирушив у досить далеку подорож, щоб зустрітися з тією, яку він жадав. Саме тоді, в травні 1906 року в Граці, столиці Штірії, під орудою самого композитора відбулася австрійська прем'єра "Саломеї"142, на першу виставу якої Адріан кілька місяців тому їздив із Кречмаром у Дрезден, і тепер він заявив своєму вчителеві й новим лейпцігським друзям, що хоче за такої врочистої нагоди ще раз послухати цей вдалий революційний твір, який зовсім не приваблює його своїм естетичним боком, але, звичайно, цікавить з погляду техніки, особливо покладеним на музику прозовим діалогом. Поїхав він сам, і важко сказати напевне, чи він виконав свій удаваний намір і їздив у Пресбург із Граца, а може, з Пресбурга в Грац, чи тільки дурив їх, а насправді обмежився відвідинами Пресбурга, по-угорському Пожені. Бо в один із тамтешніх закладів подалася та, чий дотик палив його щоку, як їй, через потребу лягти в лікарню, довелося кинути попереднє місце промислу; в новому пристановищі й знайшов її одержимий.
Я пишу ці рядки, і в мене тремтить рука, але я все-таки стримано й просто скажу те, що знаю, — до певної міри втішаючи себе думкою, яку я вже був висловив, думкою про вибір; тут було щось подібне до любовного зв'язку, й воно кидало відблиск душевності на стосунки цього прекрасного юнака з таким жалюгідним створінням. Правда, ця втішна думка нерозривно пов'язана з іншою, тим страшнішою через цей зв'язок: що любов і отрута назавжди злилися в жахливу єдність досвіду, міфологічну єдність, втілену в образі стріли.
Дуже схоже на те, що в убогій душі тієї дівки щось відгукнулося на почуття юнака. Безперечно, вона згадала відвідувача, що був на хвилину заглянув до них. І коли вона підійшла до нього й погладила оголеною рукою його по щоці, то це, певне, було простацько-ніжним виявом її чутливості до всього, що відрізняло Адріана від звичайної клієнтури. Вона довідалася від нього самого, що він приїхав туди задля неї, і подякувала йому за це, застерігши його від свого тіла. Так мені сказав Адріан: вона застерегла його, і хіба це не свідчить про благодатну різницю між високою людяністю цієї істоти і її тілом, що скотилося до клоаки, стало жалюгідним товаром? Нещасна застерегла спраглого від "себе", і тим вчинком вона піднесла свою душу над жалюгідним фізичним існуванням, по-людяному відсторонилась від нього, той вчинок був виявом зворушення, виявом — я не побоюся цього слова — кохання. Боже мій, а що ж то було, як не кохання, яка пристрасть, яка воля до ризику, рівнозначного викликові небу, яке прагнення поєднати кару з гріхом, нарешті, яка потаємна жадоба демонічного зачаття, смертельно визвольної хімічної зміни своєї природи змусила застереженого знехтувати застереження й наполягти на оволодінні її тілом?
Щоразу, коли я думав про ті обійми, в яких одне віддало своє благо, а друге знайшло, душу мою поймав релігійний острах. Коли гість, що приїхав з такої далечини, не схотів відмовитися від обіймів бідолахи, хоч і був попереджений про небезпеку, для неї це стало щастям і виправданням, яке підняло й очистило її, і, мабуть, вона виявила всю солодку звабу своєї жіночості, щоб відшкодувати йому те, чим він задля неї важив. Доля подбала, щоб він не забув її, але він і так, хоч жодного разу більше не бачив її, ніколи не забував про неї, і її ім'я — те, що він дав їй спочатку, — зринає в його творах, віддане нікому, крім мене, не зрозумілим тайнописом. Хай мене звинуватять у шанолюбстві, але я не можу не згадати тут про відкриття, яке він одного дня мовчки підтвердив. Леверкюн був не першим і не останнім композитором, що любив вставляти у свої твори таємничі формули й шифри, в яких виявлявся властивий музиці потяг до забобонних побудов, заснованих на містиці чисел і літерній символіці. Отож у музичному мереживі мого приятеля напрочуд часто трапляються поєднання нот, які починають з "h", тобто сі, й кінчаються "es", тобто мі-бемолем, а посередині чергуються "е" з "а", тобто мі з ля — дивно сумна мелодійна основа, що з'являється в різних гармонійних і ритмічних варіантах, наданих тому чи тому голосові, часто в зворотному порядку, ніби повернута навколо своєї осі, так що інтервали залишаються ті самі, а послідовність звуків міняється; вперше вони з'являються в найкращій, може, з тринадцяти скомпонованих іще в Лейпцігу пісень на слова Брентано, розпачливій "О кохана, яка ти зла!", що цілком пронизана цим мотивом, а потім у пізньому творі, в якому так неповторно поєднані відвага й розпач, у написаному у Пфайферінзі "Плачі доктора Фаустуса", де ще помітніший нахил до гармонійної синхронності мелодійних інтервалів.
А означає цей звуковий шифр h e a e es — haetera esmeralda.
Повернувшись до Лейпціга, Адріан весело заявив, що він захоплений могутньою оперою, яку нібито прослухав удруге, — а може, й справді прослухав. Я й досі ніби чую, як він каже про її творця:
— Ну й обдарований, бісів син! Революціонер — і улюбленець долі, сміливий — і запобігливий. Ніколи ще новаторство і впевненість в успіхові не перепліталися так тісно. Спершу вдосталь афронтів і дисонансів, а тоді добродушний перехід на узвичаєну колію, щоб піддобритися до міщанина й натякнути йому, що нічого поганого не малося на думці… Але сміливий твір, сміливий…
Через п'ять тижнів після того, як Адріан знов розпочав свої музичні й філософські студії, локальне захворювання змусило його звернутися до лікаря. Спеціаліст, до якого він пішов, на прізвище Еразмі,— Адріан знайшов його адресу в міському довіднику, — виявився огрядним чоловіком з червоним обличчям і з клинцюватою борідкою. Видно, йому було важко нахилятися, але й стоячи він сопів, ледь розтуливши рота й відкопиливши губи. Мабуть, він дихав так через якусь недугу, але водночас у цьому було щось від байдужості, що хоче спекатись відвідувача, наче він хотів йому сказати: "Тьху, є про що балакати!" Лікар, сопучи, оглянув Адріана і, всупереч своєму виразові, сказав, що йому потрібне радикальне й тривале лікування, яке треба починати негайно. Три дні підряд Адріан ходив до нього на процедури, потім Еразмі призначив триденну перерву й загадав прийти четвертого дня. Коли пацієнт, — що, зрештою, не страждав від своєї хвороби, бо на загальному його стані вона взагалі не відбилася, — з'явився у визначений час, о четвертій годині дня, то побачив щось зовсім несподіване і страшне.
Завжди, підіймаючись стрімкими сходами на третій поверх того досить похмурого будинку, характерного для старого міста, він дзвонив біля дверей, і йому відчиняла служниця. Цього разу двері виявилися відчинені, не тільки ці, сінешні, а й усі всередині: у приймальні, в кабінеті, у великій, на двоє вікон, вітальні навпроти. У вітальні були відчинені навіть вікна, і завіси, надимаючись на протязі, то залітали до кімнати, то знов вихоплювались назовні. А посередині вітальні у відкритій труні, поставленій на кобилиці, лежав на подушці з китицями доктор Еразмі з задертою борідкою, з низько опущеними повіками, в білій сорочці з манжетами.
Як це сталося, чому мрець лежав сам у порожній кімнаті на протязі, де ділися служниця і дружина доктора Еразмі, чи в помешканні були люди з похоронної контори, що мали пригвинтити віко до труни, чи вони десь тим часом вийшли, який дивний збіг обставин привів сюди відвідувача саме тієї миті, так ніколи й не було з'ясовано. Коли я приїхав до Лейпціга, Адріан міг мені змалювати лише збентеження, в якому він, після такого видовища, спускався з третього поверху. Здається, він і не дізнався, чому доктор помер, просто не цікавився цим. Тільки зауважив, що його сопіння було, звичайно, вже поганою ознакою.
З прикрістю в душі, з незбагненним жахом я повинен тут розповісти, що й другий Адріанів вибір лиха доля так само звела нанівець. Адріан два дні відпочивав після того струсу. Потім, знов за порадою лейпцігського міського довідника, він удався до послуг якогось доктора Цимбаліста, що мешкав на одній із тих торгових вулиць, які сходяться до Ринкового майдану. Внизу в будинку містився ресторан, над ним — склад роялів, а частину третього поверху винаймав той лікар, порцелянова вивіска якого впадала в око вже внизу, біля вхідних дверей.