Була четверта година ранку, і вони вже почували на своїх щоках шорстку щетину. На цьому засідання могло б і закінчитись, і Руссо, звичайно, сподівався на такий кінець, що врятував би його кабінет.
Але в цей час голова палати оголосив:
— Слово надається месьє Сімонові Нашому!
За час роботи палати нового скликання, Сімон мало виступав, а якщо й виступав, то з конкретних питань другорядного значення. Він ні разу не брав участі у таких відповідальних дебатах, де кожне вимовлене слово могло спричинитися до наслідків.
Поки Сімон ішов до трибуни, він мав змогу ще раз переконатись, як навдивовижу швидко працює його мозок перед виступом. Його здивували численні деталі, помічені мигцем: шахова дошка, яку креслив на аркуші паперу один з його колег; нечищені носки власних черевиків; Стен, що сидів, покусуючи пальці; пасмо волосся, що звисло на лоба в одного із служників; втома й відраза до людей, що читалися на старому обличчі голови палати. Він згадав також про килим, який вибрав собі минулого тижня і за який залишив завдаток. Він думав про всякі дрібниці, а не про найважливіше, найістотніше, на чому ніяк не міг зосередитися: він не думав про ту промову, яку мав виголосити.
Перед ним був антаблемент червоного дерева з виїмкою, праворуч — склянка з водою і крихітний металевий олівець із вставним грифелем — його забув хтось із попередніх промовців... Сімона оточувала трибуна, що формою нагадувала ванну. Старовинну ванну... ванну Марата. Високі на зріст промовці, здавалося, зараз виваляться з неї, а в людей низеньких, навпаки, над трибуною стриміла сама голова.
Сімон чув, як над ним, на вершині споруди, голова жваво розмовляє про щось із генеральним секретарем — ці старі парламентські діячі вміли водночас розмовляти і не пропускати нічого з виступів промовців.
Під собою Сімон бачив голови стенографісток. А далі зяяла страшна порожнеча; за нею здіймався протилежний схил, наїжившись шістьмастами облич, неспокійних, вертких, насторожених, неуважних; у промовах вони помічали тільки одне — помилки або нісенітниці.
Сімон скинув окуляри, щоб одгородитися від зовнішнього світу... І зразу барви й контури злилися, і цей величезний форум республіки набрав невиразних і похмурих обрисів піщаного кар'єру на схилі горба, де безкрайньою низкою проходять люди і події.
— Панове... в ході цих дебатів згадувалося моє ім'я. Я не маю наміру відмовлятися від обов'язку перед власною совістю і готовий дати палаті в тому прикрому питанні, через яке всі ми тут сьогодні затримуємося, ті роз'яснення, що їх, мабуть, можу дати тільки я...
Як приємно й заспокійливо відчувати, що між піднебінням і язиком самі собою виникають слова. Незвичайний і таємничий інструмент, яким володіє людина, почав працювати потрібної хвилини, апарат думки підключився до апарату слова, наче мотор, — той самий мотор, що хвилину тому крутився вхолосту з страшною швидкістю, — раптом приєднали до коліс або до гвинта.
— Усі ви погодитесь, панове, що найболіснішими хвилинами у житті людини є ті, коли їй доводиться вибирати між дружбою і совістю. У моєму житті саме й настали ці трагічні хвилини.
Промова лилася, наче її виробляла і викидала досконала, потужна, майже не залежна від людської волі машина, і всі численні коліщата цієї машини були змащені й працювали напрочуд справно. Сімонові доводилося тільки стежити за роботою цієї самостійної частки його істоти, яка підносила, вела його вперед — тільки стежити, щоб не збитись, розкручуючи занадто довгий період, підвищити голос у відповідальних місцях, щоб підкреслити логічний хід думки або зіграти на почуттях. І, щоб легше було стежити, який напрям вибирає собі його думка, він знову надів окуляри.
Саме навпроти, на урядових лавах, він побачив Анатоля Руссо, його сиву гриву, підсліпуваті, мов у курки, очі, його стомлене обличчя, на якому відбилися вік, боротьба, і ця нескінченна повсякчасна тривога. Сімон пригадав день — то було дев'ять років тому, — коли міністр посадив його, нікому невідомого злидаря-викладача, у свій розкішний автомобіль і люб'язно поділився з ним хутряною запоною. Сімон не знав тоді, що робити з капелюхом, — тримати на колінах чи надіти на голову.
А тепер міністр дивився на нього, і в цьому погляді були подив, благання, страх — так дивиться людина, притиснута до стіни: вона знає, що зараз її роздушать, і не може зрушити з місця, щоб уникнути смерті.
Сімон інтуїтивно відчув, який хід із усіх можливих буде зараз для нього найвигідніший.
— Усі знають, пане голова кабінету міністрів, — звернувся він до Руссо, — що я почав свою кар'єру біля вас. Та хіба ж я сам можу забути місяці, проведені поруч з вами в міністерстві національної освіти і у воєнному міністерстві, де я дізнався од вас, що таке міністр, що таке держава, що таке вищі інтереси нації...
Палата, що вже не мала сил виявляти свої почуття ревінням, що очманіла від такого тривалого неспання і дійшла до того стану, коли люди, які ображали одне одного просто у вічі, насилу пригадують, через що виникла сварка, — палата принишкла, ніби зворушена хвилюванням Сімона й Руссо.
Сімон Лашом розумів, яку підлоту він чинить, яку зраду надумав і підготував, — він розумів, що його промова з трибуни є здійсненням і завершенням цієї зради. Це був той випадок, що досить рідко трапляється в житті політичного діяча, коли його зрада немовби йде на благо країни, а Сімон був досить кмітливий, щоб, прикрившись машкарою відвертості, удати, начебто і його захопив у свою орбіту цей трагічний конфлікт.
Віддавши належне Руссо і висловивши йому свою вдячність, Сімон повторив те саме і на адресу Шудлера. Коли присутні на зборах вичерпали свою енергію на обговорення ідей, вони люблять послухати розмови про окремих осіб.
Сімон показав, як манія величності, опанувавши Шудлера, розладнала не тільки його розум, а й згубно позначилася на справі.
— Правда, — сказав Сімон, — я довгі роки безпосередньо, а потім і посередньо працював з месьє Шудлером. До недавнього часу я був керівником щоденної газети, а її головним акціонером і президентом акційного товариства по випуску є месьє Шудлер. Правда і те, що, незважаючи на любов до газети, до її співробітників і читачів, незважаючи на все моє бажання врятувати її від катастрофи, я не міг не подати у відставку того дня, коли месьє Шудлер почав посилати службові записки на тисячофранкових банкнотах.
Депутати сторопіли, почувши це.
— Чого ви нам тут казки вигадуєте! — скипів Руссо, розгадавши маневр Лашома.
— Казки? — повторив Лашом, — Що ж, пане голова кабінету міністрів, можете самі переконатись.
Він дістав з кишені піджака Шудлерів банкнот і голосно прочитав:
— "Ніяк не позначиться. Редакція має прийняти офіційну версію. Я сам виступлю замість Стрінберга". І підпис: Шудлер... Ось, панове, кому уряд виявив довір'я.
На лавах заворушились, почулися глузливі вигуки, сміх.
Руссо пополотнів.
— Але я про це нічого не знаю! Він не посилав мені ніяких банкнотів, — крикнув він.
— Не посилав цього, то посилав інше! — закричали ліворуч.
— Це підлість! Це ганьба! Я не дозволю...
— Панове, послухайте, панове! — вигукнув голова палати, стукаючи по столу розрізувальним ножем. — Месьє Гуріо, я буду змушений закликати вас до порядку. Та замовчіть-бо, панове! Як вам не соромно так вести дебати! Це ж поважні збори!
— Я можу, пане голова кабінету міністрів, припустити, що тривала особиста дружба спонукала вас — навіть всупереч громадським інтересам — закрити очі на дивну поведінку барона Шудлера останніми місяцями, — вів далі Сімон; коли він заговорив, гомін у залі майже вщух. —Але ви не могли, пане голова, не розуміти, що кошти товариств жертв війни підуть на те, щоб допомогти месьє Шудлерові зміцнити своє становище, яке на той час похитнулося. Домовилися ви про це чотирнадцятого квітня під час сніданку, на якому були Шудлер, Стрінберг та ви самі...
Знову зчинився гармидер, у повітрі замиготіли промовисто піднесені руки.
— Ну, тепер усе ясно! — закричали депутати, наче самі вони ніколи не сиділи в модному ресторані вдвох з яким-небудь ділком і не їли його коштом. .
— Я почув про це, панове, з уст самого пана голови кабінету міністрів — він був тоді міністром фінансів... І ви тоді теж не були певні, що чините правильно, — знову звернувся Сімон до Руссо, — бо після сніданку спитали мою думку про становище обох фінансистів.
— Ну, це вже занадто! — ударив Руссо
кулаком по пюпітру. — Та ви ж самі, Лашоме, відповіли мені по телефону, що становище Шудлера таке ж міцне, як і Стрінберга.
Тремтячи від обурення, Руссо простер руку до трибуни.
— Даруйте, пане голова кабінету, — мало не глузливо, але цілком спокійно заперечив Сімон. — Я тоді сказав вам: "На мою думку, становище Шудлера не міцніше за Стрінбергове!"
— Ні, це обурливо, просто жахливо! — мінячись на виду, вигукнув Руссо і озирнувся, немовби шукаючи позад себе, на лавах палати, людей, які могли б засвідчити його доброзвичайність.
Але в цей час підвівся Робер Стен і, схрестивши руки на грудях, патетично промовив:
— Послухайте, панове! Та хіба ж можна на підставі телефонної розмови вирішувати питання про виявлення державою довір'я — такого довір'я!
Це запитання викликало оплески майже всіх фракцій.
— А що являв собою фінансист Стрінберг? — вів далі Сімон. — Нам усім відомо це, панове: феодал міжнародного капіталу, він височів на піраміді залежних від нього васалів, словом, з числа тих, про кого один з кращих умів цих зборів (і Сімон вказав на Роберта Стена) кілька днів тому мав усі підстави сказати, що це справжнісінькі авантюристи, і капітали владників становлять для них знаряддя авантюр.
В міру того, як Сімон говорив, завдаючи ударів своїм колишнім заступникам і навіть з підкресленою чемністю крадучи думки своїх друзів, голос його звучав чимдалі більш владно.
Спершись обома руками на трибуну, він промовляв:
— Людина — виходець з народу — здобувши освіту на державну стипендію, глибоко віддана принципам свободи й рівності перед законом, який дозволяє по справедливості таким людям, як я, вийти на цю трибуну і говорити від імені народу, — Я не можу ні заохочувати цих фінансових феодалів, ні приєднуватися до тих, хто їх підтримує, використовує чи обслужує.
Після цих слів довго не вщухали оплески.