Нехай собі кричить, скільки душі завгодно, я тут залишився, щоб він міг лаятися й далі…
Отой капрал, сеньйоре лейтенант, узяв відпустку й поплив до Багуа разом з лоцманом і помічником. В Уракусі агваруни напали на них, капрала й помічника побили, а лоцман зник: одні кажуть, що його забито, а інші – що він дезиртирував, сеньйоре лейтенант, скориставшися з нагоди. І тому в Уракусу приїхала каральна експедиція, Хума привезли сюди й покарали, повісивши за руки на капіроні. Це було більш-менш так, правда, доне Адріан? Лоцман погоджується: так, сержанте, але я не був тоді присутній, хто зна, що там діялось. Ага, ага, – лейтенант дивиться на Хума, Хум дивиться на Ньєвеса, – цей дикун не такий вже й святий, як може здатися спочатку. Лоцман гарчить, і агварун різко відповідає, жестикулюючи, плюючись, тупаючи ногами, – він розказує зовсім інше, лейтенанте. І лейтенант: ну, ясна річ, а яка ж його версія? Він каже, що капрал почав їх обкрадати і уракуси змусили його віддати вкрадене; що лоцман утік, стрибнувши у воду, а скупник обдурював їх, і тому вони не хотіли з ним торгувати. Але лейтенант немовби не чує, він з цікавістю й деяким здивуванням уважно оглядає агваруна з ніг до голови: скільки часу ви тримали його підвішеним, сержанте? Цілий день тримали, а пізніше дали хльосту, так розповідає знахар Паредес, – і Чорний: його шмагав той самий капрал з Борха, – а Блондин: у віддяку за того лупня, якого він дістав від поган з Уракуси, сеньйоре лейтенант. Хум ступає крок наперед, зупиняється перед офіцером, плює. Його обличчя набирає майже веселого виразу, жовті очі лукаво блищать, кумедна гримаса кривить рота. Він торкається шраму на лобі й повільно, церемонно, як штукар, повертається довкола себе, а тоді вказує на свою спину: від плечей аж по стегна тягнуться прямі, паралельні, блискучі смуги червоного кольору, намальовані фарбою ачоте. Це ще одне з його дивацтв, сеньйоре лейтенант, перед тим як прийти, він завжди себе так розмальовує, – а Малюк: це в нього якийсь заскок, бо агваруни не мають звичаю розмальовувати собі спину, – і Блондин: ось бори, сеньйоре лейтенант, інша річ, вони розмальовують собі спину, живіт, ноги, зад, одне слово, все тіло, – а лоцман Ньєвес: це щоб не забути, як його шмагали нагайкою, так він пояснює…
Аревало Бенсас витирає очі: чи не з'їхав він з глузду, що він кричить, там, нагорі? Хуліо Реатегі стоїть, спершись спиною на капірону, – усю подорож так на нас і кричав: піруванці. А капрал Роберто Дельгадо підтверджує: сеньйоре, він лає всіх підряд – капітана, губернатора й мене також, ніяк не вдається вправити йому мізки. Хуліо Реатегі кидає швидкий погляд угору, – нічого, вправимо, – і, коли опускає голову, очі в нього сльозяться, – трохи терпіння, капрале, ну й сонце, геть засліплює. А перекладач: каже, волосся, абетка, дівчинка, шахраї, – і Мануель Агіла: можна подумати, що він п'яний, так марять ці дикуни, коли напиваються свого масато; ну, мабуть, треба вже йти до черниць, бо вони нас чекають, ходімте, губернаторе…
Ні, матерям не випадало втручатися, сеньйоре лейтенант, хіба ви не знаєте, що вони чужоземки? Але знахар Паредес казав, що мати Анхеліка (тепер, після смерті матері Асунсьйон, вона найстарша в місії) прийшла вночі на площу й почала просити, щоб його зняли, навіть зчепилася з солдатами. Старенька хотіла, щоб над ним змилосердилися, вона найзадерикуватіша з черниць, хоча вже дихає на ладан. І Чорний: наприкінці почали йому припікати пахви гарячими яйцями, це той капрал надумав, з болю дикун вив і підстрибував аж до неба, кричав: сучі діти, піруванці! Лейтенант знову клацає підборами, – це ж не засіб, чорт забирай, – і барабанить пальцями по столу, – тут дійшло до знущань, але що ми зараз можемо вдіяти, це було так давно. Що він каже? Нехай йому лише віддадуть те, що забрали, сеньйоре лейтенант, і він повернеться до Уракуси. Сержант розводить руками: а хіба я не казав, що це упертюх. Той каучук уже давно перетворився на підошви, шкури, на валізки чи гаманці, і хто зна, де зараз може бути та дівчинка; я пояснював йому це сто разів, пане лейтенант. Офіцер замислюється, підперши кулаком підборіддя, – він завжди може податися до Ліми й звернутися до міністерства; можливо, Управління в справах індіанців дасть йому відшкодування, ану ж бо, Ньєвесе, запропонуйте йому це. Вони гарчать, і раптом Хум кілька разів підряд киває головою: лімауряд! Жандарми посміхаються, лише лоцман і лейтенант поважні. Абетколіма! Сержант знову розводить руками: ви ж бачите, що це дикун, сеньйоре лейтенант? Хіба можливо втовкмачити йому такі речі? Для нього Ліма чи уряд нічого не означають. Однак Адріан Ньєвес і Хум далі гарчать, обмінюються жестами та плювками, агварун часом замовкає й примружує очі, немовби замислюючись, потім обережно вимовляє декілька фраз, вказуючи на офіцера. Щоб я поїхав з тобою? Чоловіче, ясна річ, я б із задоволенням вибрався на прогулянку до Ліми, але це неможливо. Тоді Хум вказує на сержанта. Ні, з тобою ніхто не зможе поїхати, ані сержант, ані жандарми, ані Ньєвес, пошукай краще того Реатегі, знову навідайся до форту Борха чи роби, як знаєш, жандармерія не буде викопувати мертвяків і займатися давніми справами. Сержанте, я падаю від утоми, в мене злипаються очі, час нарешті кінчати з цим. Адже це солдати з гарнізону й місцева влада розправилися з ним, то хто ж його зараз підтримає? Адріан Ньєвес запитально дивиться на сержанта, – що ж йому все-таки сказати, – і на лейтенанта, – перекласти це все? Офіцер позіхає, ліниво розтуляючи зів'ялі губи, а сержант нахиляється в його бік: мабуть, найліпше сказати "гаразд"? Йому віддадуть каучук, шкури, абетки, дівчинку, – все, що завгодно. І Важкий: що ви, сеньйоре сержант, хто йому це все поверне, адже Ескабіно мертвий, – і Малюк: може, за ваш рахунок, сеньйоре сержант? – а той: для більшої переконливості дамо йому папірець з підписом. Ми з лейтенантом Сіпріано не раз так робили, і допомагало, сеньйоре лейтенант. Ставили йому штамп на половину папірця – і готово: іди шукай собі з ним сеньйора Реатегі та ескабінодиявола, щоб віддали тобі все. А Важкий: значить, обдурити його, сеньйоре сержант?! І лейтенант: залагодження справ у такий спосіб мене не влаштовує, я не можу нічого підписати, бо ця справа дуже давня. А сержант: та це ж буде лише клаптик газети, більше нічого, і підпис несправжній, отож він піде собі заспокоєний. Дикуни вперті, однак вірять у все, що їм кажуть, він цілі місяці й роки шукатиме Ескабіно й сеньйора Реатегі…
Гаразд, а тепер дайте йому щось поїсти, і нехай собі спокійно йде, та щоб ніхто його не смів і пальцем торкнути, капітане, прошу це сказати своїм людям. А капітан: з радістю, доне Хуліо, – кличе капрала, – зрозуміло? Кару закінчено, і щоб ніхто його й пальцем не торкнув, – а Хуліо Реатегі: найважливіше, щоб він повернувся до Уракуси. Ніколи більше не бити солдатів, ніколи не обманювати хазяїна, якщо уракуси добре поводяться, то й християни добре поводяться, перекажи йому це…
Сержант вибухає сміхом, який прояснює його кругле обличчя: хіба я не казав, сеньйоре лейтенант! Вони позбулися його в такий самий спосіб, – але офіцер: мені це не подобається, я не звик отак розв'язувати справи. І Важкий: Монтанья не Ліма, тут доводиться мати справу з чунчами. Лейтенант підводиться, – сержанте, мені голова йде обертом від усієї цієї історії, не будіть мене, хоча б довкола й світ гинув. Чи не хочете ще пивця, перш ніж піти спати? Ні. Може, принести глечик з водою? Трохи пізніше. Лейтенант махає жандармам рукою, виходить. Площа Санта-Марія де Ньєви повна індіанців, жінки сидять колом на землі й щось перемелюють, у декотрих на колінах діти, які ссуть грудь. Лейтенант зупиняється посеред стежки і, затулившись рукою від сонця, дивиться поперед себе на капірони – міцні й високі. Повз нього проходить худющий пес, офіцер супроводжує його поглядом і тоді бачить лоцмана Адріана Ньєвеса. Той підходить до лейтенанта, показує йому клаптики газети: цей Хум не такий дурний, як думає сержант, подер папірець на клаптики й кинув на площі, я щойно їх знайшов.
І
– Я відкрию вам таємницю, про яку ви навіть не підозрюєте, сеньйоре сержант, – сказав Важкий, притишуючи голос, – але щоб ніхто не почув.
Чорний, Малюк і Блондин розмовляли біля стойки з Паредесом, що розливав анісову горілку в склянки. Якийсь хлопчина вийшов з корчми, несучи три глиняних горнятка, перетнув спорожнілу площу Санта-Марія де Ньєви і зник у напрямку поліцейської дільниці. Яскраве сонячне проміння золотило капірони, дахи й стіни халуп, однак землю затягував білявий туман, – здавалося, він напливав з річки Ньєви.
– Вони не чують, – мовив сержант. – Що за таємниця?
– Я вже знаю, хто та дівчина, яка живе у Ньєвесів. – Важкий виплюнув чорні зернятка папайї і витер хустинкою спітніле обличчя. – Та, що так нас зацікавила тієї ночі.
– Ось як? – відгукнувся сержант. – А хто вона?
– Це та, що виносила сміття у черниць, – прошепотів Важкий, позираючи краєчком ока у бік стойки. – Її вигнали з місії за те, що допомогла втекти вихованкам.
Сержант попорпався в кишенях, але цигарки лежали на столі. Він закурив, глибоко затягнувся, випустив хмару диму. Муха, що потрапила в неї, заметушилась і з дзижчанням втекла.
– А як ти це виявив? – спитав сержант. – Ньєвеси познайомили тебе з нею?
– Мовби ненавмисно, сеньйоре сержант, я став прогулюватися довкола хижки і сьогодні вранці побачив її, вона працювала по господарству разом із дружиною Ньєвеса; Боніфація, ось як її звати. А чи ти, Важкий, не помилився? З якого дива вона жила б у Ньєвесів, адже вона майже черниця? Ні, відтоді, як її вигнали, вона вже не послушниця й не носить їхнього вбрання, а я її впізнав. Невеличка, сеньйоре сержант, хоча все при ній, зграбна, авжеж. І, напевне, молоденька, але тільки нічого не кажіть іншим.
– Ти що, мене пліткарем вважаєш? – спитав сержант. – Годі вже з тими дурними повчаннями.
Паредес приніс дві склянки анісової горілки й постояв біля вікна, доки сержант і Важкий пили. Потім, витерши стіл ганчіркою, повернувся до каси. Чорний, Блондин та Малюк пішли до дверей, і, коли переступили поріг, рожевий полиск сонця запалив їм шиї й обличчя.