Але перебута недавно недуга не навчила її одразу розпізнавати чужі хвороби: дукиня ставилася до них надто нетерпляче, з нервовим роздратуванням, хоч у всьому цьому, може, було й багато співчуття. Почувши, як барон, заплітаючись язиком, насилу вимовляє деякі слова і ледь ворушить рукою, вона зиркала по черзі то на мене, то на Жю-п'єна, шукаючи пояснення такого разючого явища. А що ми промовчали, то вона обвела пана де Шарлюса довгим, дуже сумним, але сповненим докору поглядом. Дукиня мовби витикала йому те, що спіткала його на вулиці в такому розтерзаному вигляді, наприклад, босого і без краватки. Барон знову заникався, і вболівання та обурення дукинині зросли ще більше, отож вона гукнула: "Пане Паламеде!" тоном запитальним і воднораз роздратованим, якого прибирають надто нервові люди, не здатні чекати бодай хвилину, а як ми навіть упускаємо їх одразу, перепрошуючи, що мусимо завершити туалет, вони гірко заявляють нам, не так вибачаючись, як оскаржуючи: "Ах, виходить, я вам заважаю!" — немов убачають злочин з боку того, кому стають на перешкоді. Нарешті, проща-ючися з нами із чимраз більшою скрухою, вона порадила баронові: "Вам би краще вернутися додому".
Він попросив посадити його у фотель, щоб перепочити, поки ми з Жюп'єном прогуляємося, і насилу витяг із кишені книжку, як мені здалося, молитовник. Я зрадів нагоді вивідати у Жюп'єна подробиці про баронове здоров'я. "Я з радістю побалакаю з вами, пане, — сказав мені Жюп'єн, — але далі, ніж до Рон-Пуена, ми не підемо. Дякувати Богу, баронові тепер краще, але я боюся залишати його надовго самого, він не змінився ні на йоту, у нього надто добре серце — останню сорочку з себе віддасть; а крім того, він ще моторний, як молодик, доведеться брати очі в руки". — "Тим паче, — втрутився я, — що він винозорий; мене страшенно засмутила була звістка, що він осліп". — "Справді, параліч відібрав був йому зір, барон отемнів цілковито. Уявіть, поки його лікували (лікування поставило його на ноги) місяців два-три він бачив не більше, ніж сліпий з народження". — "І через це йому були вже непотрібні певні ваші послуги?" — "Де там! Не встиг переступити порога готелю, як почав цікавитися подобою служників. Я запевнив, що тут самі страшила. Але він швидко зметикував, що такого не може бути і що я підбріхую. Бачили такого брикунця! До того ж він мав якийсь нюх, може, вгадував по голосу абощо. Далі він узяв моду відсилати мене в тій чи тій пильній справі. Одного дня — даруйте, що я вам розповідаю, але вам якось випало побувати у Святині Безсоромности, і мені нема чого перед вами критися (а втім, він завше не без певної зловтіхи хвалився довіреними йому таємницями) — я вертаюся з однієї нібито пильної справи, вертаюся тим квапливіше, що, як я здогадувався, барон придумав її зумисне, аж це під дверима його номера чую, як хтось каже: "Що?" — "Як, — відповідає барон, — тобі таке вперше?" Я входжу без стуку і —о, який жах! — застаю барона, уведеного в оману голосом і справді товщим, ніж звичайно у цьому віці (барон був тоді геть сліпий), у товаристві, — і це він, хто давніше волів зрілих осіб! — заледве десятирічного хлопчини!"
Мені розповідали, що барон майже щодня впадав у розумову депресію, він не те що марив, а сповідався вголос при сторонніх, про чию присутність чи там суворі засади забував, звірявся з поглядами, які звик був таїти, наприклад, із германофільством. Хоча війна давно вже минула, пан де Шарлюс і досі бідкався над поразкою німців, зараховуючи себе до них, і гордо вирікав: "Не може бути, щоб ми не взяли реваншу, — хіба ж ми не довели, що здатні чинити найдужчий опір і що маємо найкращу організацію?". Або його звіряння прибирали іншого тону, і він люто волав: "Хай лорд Ікс або принц де*** не пробують повторювати своїх учорашніх слів, бо я зарікся їм відповідати: "Ви ж бо знаєте, що ви з тих, принаймні не меншою мірою, ніж я". Зайве додавати, що у хвилини таких зривів, коли пан де Шарлюс був, як мовиться, "не при собі" і признавався в германофільстві чи ще в чомусь, особи з його оточення, Жюп'єн чи дукиня Ґермантська, зазвичай уривали цей потік нерозважливих слів і давали для не таких близьких і язикатіших знайомих якусь вигадану, але доладнішу інтерпретацію.
"Леле! — заволав Жюп'єн. — Не казав я вам, що не треба далеко відходити, о, прошу, він уже встряв у розмову з якимсь садівничком. Бувайте, пане, ліпше нам із вами розійтися, гріх бодай на хвилю покидати хворого самого, це вже тільки велика дитина".
Я знову висів з авта, не доїжджаючи до дому принцеси Германської, і почав думати про втому, про нудьгу: напередодні, опанований ними, я намагався бодай ескізно відтворити лінію, яка в одному із сіл, визнаних найчарівнішими у Франції, відмежовувала на деревах тінь від світла. Звичайно, вчорашній художній досвід нині вже не гнобив моєї вражливости так немилосердно. Висновки були ті самі, що й раніше. Але, як і за кожним разом, коли щось відривало мене від моїх звичок, — вийшов не о тій порі, опинився у новому місці, — я відчував живлющу радість. Сьогодні ця радість здавалася мені чисто дріб'язковою — тішитися відвіданням концерту в дукині Германської. Але якщо тепер я вже знав, що мені нічого не всміхається, окрім дріб'язкової радости, то який резон відмовлятися від неї? Я втокмачував собі в голову, що не зазнавав, мережачи свій шкіц, жодного ентузіазму — хоча це коли не єдина, то принаймні найперша ознака таланту. Далі я спробував видобути з пам'яти інші "моментальні знімки", а надто знімки, зроблені у Венеції, але саме вже це слово сповнило мене нудьгою, якою сповнила б фотовиставка, і я відчував у собі не більше запалу та хисту для опису баченого колись, ніж учора для опису того, що постерегло моє чіпке і вже наперед знуджене око. За хвилю численний гурт віддавна вже не бачених приятелів запевне проситиме, щоб я перестав усамітнюватися і присвятив їм свій час. Я не мав жодної підстави відмовляти їм, зайвий раз пересвідчившись, що ні до чого не придатний і що письменство більше не справляє мені радости, чи то з моєї провини, оскільки мені бракує кебети, чи то зі своєї власної, оскільки насправді воно куди менше насичене дійсністю, ніж я гадав.
Мені згадалися Берґоттові слова: "Ви хворий, але жаліти вас не випадає, ви живете радощами розуму", — як же він у мені помилявся! Як мало таїлося радощів у цій яловій гострості погляду! Додам навіть, якщо я часом і спізнавав якісь радощі (не розумові), то тринькав їх на всіляких жінок; отож якби доля послала мені журавлиного віку, та ще й без хвороб, то я просто зажився б на світі й навряд чи був би якийсь глузд у такому довгому животінні. Що ж до "духовних радощів", то хіба міг я так назвати холодні спостереження, доконані моїм бистрим оком чи тверезим розумом без жодної втіхи і жодного пожитку?
Але іноді саме в ту мить, коли вже хочеться сказати — пиши все пропало, з'являється знак, посланий нам на порятунок; ми переторгали всі двері, але вони вели в нікуди, аж це, неждано-негадано натикаємося на єдині, якими можна ввійти і яких даремно шукали б сто років, і — о щастя! — вони відчиняються.
Перетравлюючи свої невеселі думки, я ступив на дитинець палацу Ґермантів і з неуважности не помітив прибулого ав-та; на окрик водія я встиг лише сахнутися вбік; відступивши, я спіткнувся об недбало тесаний бруковий камінь під стіною гаража. Проте в ту хвилю, коли, відзискуючи рівновагу, я поставив ногу на кругляк, розміщений нижче, ніж перший, моя нехіть розвіялася, і я відчув те саме раювання, яким у різні періоди мого життя наповнювали мене то картина лави дерев під час поїздки каретою круг Бальбека, як здавалося, розпізнана мною, то обриси мартенвільських дзвіниць, то смак мад-ленки, умоченої в чай, а також сила інших вражень, уже тут згаданих, усе те, що, мабуть, утілили в собі останні Вентей-леві опуси. Як тоді, коли я вкинув у рота мадленку, враз де й поділася вся моя тривога за будущину, де й поділися всі мої духовні сумніви. І навіть тривоги й сумніви, що напастували мене ще мить тому, тривоги й сумніви щодо своїх літературних здібностей і самої життєвости словесности, згинули ніби за помахом чарівничої палички.
Я не вдарився у нові розумування, не знайшов жодного вирішального аргументу, а перепони, ще хвилю тому нездоланні, утратили всяку вагу. Але цим разом я поклав не звірятися на своє невідання, як того дня, коли скуштував розмоченої в чаї мадленки. Блаженство, відчуте в цю мить, було, безперечно, тим самим блаженством, якого я дознав від смаку мадленки, але пошуки прихованих його причин я відклав тоді надалі. Різниця, чисто змислова, крилася у викликаних образах; глибокий блакит виїдав мені очі, враження свіжос-ти, сліпучого сяйва вирували довкола, і я, прагнучи їх схопити, не смів ворухнутися, як тоді, коли, смакуючи мадленкою, перебирав у думках усе, що вона мені нагадувала, — отож я стояв, байдужий до того, що міг викликати сміх численного тлуму водіїв, одною ногою на вищому, а другою на нижчому кругляку, не перестаючи хитатись, як хвилину тому. Суто механічне відтворення щойно зробленого рвучкого кроку нічого не давало, натомість якби я був здатний, забувши про концерт у Ґермантів, віднайти те, що відчував, ставлячи ноги в такий спосіб, мене знову черкало б сліпуче й водночас невиразне видиво, ніби кажучи: "Злови мене з лету, якщо тобі це до снаги, і постарайся відгадати загадку щастя, яку я тобі загадую". І майже відразу ж я її розпізнав — то була Венеція; усі мої зусилля описати її і так звані моментальні знімки, зроблені моєю пам'яттю, ніколи ні про що мені не промовляли, але враження, що я спізнав колись на нерівній бруківці баптистерію Сан-Марко, вернуло мені її укупі з рештою супровідних вражень, пережитих того дня; вони очікувально зачаїлися у своїй шерезі, у низці забутих днів, поки несподіваний випадок владно вихопив їх відтіля. Так само смак мадленки нагадував мені Комбре. Але чому образи Комбре та Венеції вдихнули в мене у тому й тому разі неймовірну радість, радість зрідні певності, радість, цілком достатню, без жодних інших резонів, щоб я збайдужів до смерти?
Не перестаючи розмірковувати над цим і заповзявшися сьогодні ж знайти відповідь, я вступив до палацу Ґермантів, ми ж бо завжди, перш ніж узятися до внутрішньої праці, воліємо грати наші уявні ролі; сьогодні це була роля запрошеного.