Тепер мені з більшою, як гадаю, легкістю доводилося твердити, що та, яку я кохав, стала вже тільки блідим спогадом, який змушує нас гаяти час на те, щоб вистелювати наше існування живою, але паразитною рослинністю, яка після відмирання теж обернеться в ніщо і вже зараз чужа всьому, що ми знали, і до якої, попри все, силкується припо-добитися наша белькотлива, меланхолійна і кокетлива старість. Нова істота, яка прожила б і без Альбертини, уже народилась у мені, бо я міг говорити про неї в дукині Германської зі смутком, але без глибокого болю. Ті відмінні, нові я, що мали носити інше ім'я, ніж їхні попередники, завжди мене страхали в ті хвилини, коли вони могли надійти, вражаючи своєю байдужістю до осіб, яких я кохав. Я спізнав колись це почуття у зв'язку з Жільбертою, коли її батько сказав мені, що якби я оселився в Океанії, мені б не захотілося звідти вертатися. Це саме я відчув недавно, із завмиранням серця читаючи спогади одного другорядного письменника: життя розлучило його з жінкою, обожнюваною замолоду; коли ж він спіткав її старим, то вже без колишньої втіхи, без жодної охоти нової з нею зустрічі. Цей письменник дав мені вкупі із забуттям майже цілковите знеболювання, надію на розкошування, а розкошування, — річ страшна і водночас до-бротворна, є ніщо інше, як одне із запасних я, яке доля тримає для нас у резерві і яке у відповідну хвилю, не слухаючи наших благань, як лікар передбачливий і рішучий, заміняє всупереч нам, вчасним втручанням, наше надто поранене я. Ця заміна робиться, зрештою, регулярно, як регенерація зношених тканин, але ми помічаємо її лише тоді, як у давньому я діяла якась болісна ураза, якесь чужорідне і стражденне тіло, зникнення якого приємно вражає нас, подібно до того як факт, що ми стали кимось іншими, для кого страждання, перетерплюване попередником, є тільки чужим стражданням, яке може викликати в нас єдино співчуття, бо ми більше не переживаємо його. Навіть те, що ми стільки настраждалися, ми сприймаємо тепер як щось незначне, бо нам пригадуються ці наші страждання вже геть туманно. Вночі нас можуть ще мучити страшні кошмари. Але, прокинувшись, ми стаємо іншою істотою, і цю істоту мало обходить, що її попередниці доводилося тікати уві сні від бандитів.
Те нове я ще зберігає зв'язок із попереднім — так приятель, байдужий до трауру, все-таки розмовляє про нього з гістьми і вряди-годи повертається до покою, де вдівець, який доручив йому приймати співчуття, невтішно ридає. З моїх грудей виривалися ридання, коли я на хвильку ставав давнім Аль-бертининим другом. Я намагався весь, до останку, втілитися в цю нову постать. Наші почуття до дорогих колись нам людей згасають не тому, що вони померли, а тому, що вмираємо ми. Альбертина не могла нічого закинути своєму приятелеві. Той, хто узурпував собі його ім'я, був тільки його спадкоємцем. Можна держатися лише того, кого пам'ятаєш, а пам'ятаєш єдино того, кого знав. Моє нове я, коли ще росло в затінку старого, не раз чуло від нього про Альбертину і уявляло собі, що цим шляхом воно пізнавало її; воно відчувало до неї симпатію, кохало її, але то було почуття опосередковане.
Друга особа, яка забувала Альбертину, мабуть, так само швидко і яка трохи згодом допомогла мені усвідомити поступ цього процесу (а це вже друга стадія перед остаточним забуттям), була Андре. По суті, тільки забуття Альбертини могло бути причиною — як не єдиною і навіть не головною, то принаймні конечною — розмови, яка відбулася у мене з Андре через півроку після наведеної мною розмови. Цим разом вона говорила зовсім інакше. Пам'ятаю, що це діялося в моєму покої, що в той час я відчував бажання тіла, адже спершу моя любов до дівчат із грона мала колективний характер, довго неділима між ними, і перейшла вона на Альбертину на короткий час, тільки в останні місяці перед її смертю й одразу потому.
Ми сиділи у мене в покої з ще однієї причини, яка дасть змогу мені викласти нашу розмову дуже докладно. З решти помешкання мене було вигнано, оскільки мама мала, власне, свій "день". У цей день вона снідала в пані Сазра. Та оскільки то був ще й день прийняття у мами, то вона вагалася, чи їхати їй до пані Сазра. А все тому, що пані Сазра, навіть у Комбре, запрошувала чомусь до себе на сніданок людей нецікавих, і мама, певна, що там буде не надто весело, могла, як вона собі розрахувала, вернутися раненько, нічого при цьому не втрачаючи. Вона й справді швидко вернулася і без тіні жалю, бо застала у пані Сазра тільки людей страшенно нудних, заморожених уже самим її голосом — мама називала цей голос "середовим", — яким господиня говорила при гостях. Зрештою мама любила пані Сазра, жаліла її як невдаху,
— її тата-марнотратця зруйнувала дукиня X***, і вона мусила жити цілий рік у Комбре і тільки два-три тижні проводити в паризької кузини та ще раз у десять років відбути велику приємну подорож.
Пам'ятаю, що напередодні, поступаючись моєму поновлюваному кілька місяців проханню, оскільки принцеса Пармська й досі цього допоминалася, моя мати одвідала її. Сама принцеса нікого не візитувала і звикле досить було записатися до неї в книжку, але на цей раз вона наполягала на особистій візиті моєї матері, оскільки протокол не дозволяв їй прийти до нас. Мама вернулася додому дуже невдоволена. "Ти завдав мені дурня, — сказала вона мені. — Принцеса Пармська заледве зі мною привіталася і повернулася до розмови, яку провадила з якимись паніями, а на мене не звертала уваги.Че-рез десять хвилин, коли вона не озвалася до мене ані словом, я пішла собі, а вона навіть руки мені не простягла на прощання. Мені стало дуже прикро, але зате при виході я спіткала ду-киню Германтську — вона була мила і багато говорила про тебе. Яка дурниця вхопилася тобі голови — завести з нею розмову про Альбертину! Ти звірився дукині про те, що її смерть завдала тобі великого жалю. (Я й справді їй звірявся, але сам майже забув уже про цю розмову, бо то було тільки мимохідь. Але особи, вкрай неуважні, часто зважають на слова, кинуті нами знехотя, і найзвичайнісінькі для нас речі глибоко вражають їхню цікавість.) Ніколи більше не піду до принцеси Пармської. Через тебе я вчинила глупство".
Назавтра, в "день" моєї матері, до мене прийшла Андре. Часу вона мала обмаль, бо хотіла зайти по Жізелі, аби разом піти пообідати. "Я знаю всі її вади, але вона моя найщиріша приятелька, я люблю її більше за всіх на світі", — сказала вона. При цьому видавалося, що вона боїться, аби я не напросився на їхній спільний обід. Вона була захланна до зустрічей, і хтось третій, хто знав її аж надто добре, як я, заважав її спілкуванню з іншими, заважав їй натішитися ними цілком.
Коли вона прийшла, мене ще не було вдома. Вона чекала на мене, і я мав саме пройти через мою власну віталеньку, аби привітатися з нею, аж це почув чийсь голос і подумав, що до мене ще хтось завітав. Поспішаючи побачити Андре, яка сиділа у моєму покої, я сном-духом не відав, хто той другий гість — очевидно, незнайомий їй, бо його провели до другого покою, — і почав наслухати під дверима віталеньки. Мій гість заговорив. Він був не сам і звертався до жінки. "В моєму серці ти, моє ти янголятко]" — наспівував він вірші Армана Сільвестра. — Так, ти будеш завжди моїм янголятком, хай би там що.
Земля померлих ковдрою укрила.
Всім радощам і мукам нині край.
Реліквії душі — всього лиш дрібка пилу;
На їхні святощі ти руку не здіймай.
Це трохи старомодне, зате яке гарне! Я міг би сказати тобі це першого ж дня:
Дитя, ти доведеш усіх їх до плачу...
Як? Невже ти цього не знаєш?
Майбутніх юнаків, сьогоднішніх дітей,
Чиї бринять підпарубочі мрії
На віях чарівних твоїх очей.
Ага, мені спало, що і я міг би собі сказати:
Перший раз, як прийшов він до мене сюди,
Я була з ним негорда — тихіше води.
Я сказала йому: "Закохаєшся в мене,
То узнаєш, як можна кохати шалено".
І відтоді в його тільки спала раменах.
Зацікавившись, на яку жінку виливається ця поетична струя, я мимоволі пристав і замість поспішити до Андре, відчинив двері. Вірші читав барон де Шарлюс жовнірові, в якому я одразу впізнав Мореля. Він мав їхати через два тижні. З де Шарлюсом він уже не був на приятельській стопі, але вряди-годи бачився з ним і просив про різні послуги. Пан де Шарлюс, у почутті якого брало гору чоловіче начало, іноді розкисав. Зрештою, уже хлопцем він не міг розуміти і відчувати вірші інакше, ніж уявляючи собі, що вони звернені не до зрадливої красуні, а до молодика. Я зараз же їм відкланявся, хоча здогадався, що ходити вкупі з Морелем панові де Шарлюсу було дуже приємно, бо на час це створювало ілюзію, ніби він знов оженився. У ньому поєднувалися снобізм монархинь зі снобізмом лакеїв.
Спогад про Альбертину став для мене якимсь фрагментарним; уже не засмучував мене і був єдино переходом до нових прагнень — так акорд готує зміну тональности. Незалежно від скороминущої чуттєвої примхи, — адже я ще залишався вірний Альбертині, — більше щастя, ніж могло б мені дати її чудесне повернення, я знаходив біля Андре. Бо вона могла розповісти про Альбертину більше, ніж колись Альбертина про саму себе. Справи, пов'язані з нею, ще роїлися в моїй голові, тоді як моє почуття до неї — і фізичне, і духовне — зникло. Бажання пізнати її життя, все ще не маленьке, було тепер дужче, ніж потреба її присутносте. З другого боку, думка, що якась жінка мала з Альбертиною стосунки, не будила в мені нічого, опріч пожадання цієї іншої. Я признався в цьому Андре під час пестощів. Тоді вона, нітрохи не дбаючи про те, аби її слова узгоджувалися з усім, що вона казала мені кілька місяців тому, кинула з напівусміхом: "Так, але ж ви чоловік! Отож ми не можемо робити точнісінько те саме, що я робила з Альбертиною". І чи то сподіваючись розпалити в мені жагу (колись, аби потягти її за язика, я сказав їй, що хотів би мати стосунки з жінкою, яка належала Альбертині) або навіяти мені смуток, чи, може, щоб вирвати з коренем із мене почуття вищосте над нею, яке в її тямі давала мені думка, що я був єдиним Альбертининим коханцем, вона додала: "Ах, ми чудово проводили час! Вона була така лагідна, така палка. Зрештою, вона бавилася не тільки зі мною. У пані Вердюрен вона спіткала гарного хлопця Мореля.