Ось чому, дивлячись на них, я бубонів Расінові вірші, але, звісно, не ті, що пригадалися мені у принцеси Германської, коли пан де Вогубер, балакаючи з бароном де Шарлюсом, дивився на молодих секретарів посольства, а інші, цього разу не з "Естер", а з "Аталії": починаючи від хола, або, як казали у XVIII столітті, від портика, шикувалося, надто в годину підвечірка, "квітуче плем'я" молодих посильних, подібних до юних ізраїльтян у Расінових хорах. Проте мені не віриться, щоб бодай хтось із них зміг відповісти навіть так само безладно, як відповів Йодай на запитання Аталії, звернене до інфанта: "Що робиш ти, дитя?", бо вони не робили нічого. У кращому разі, якби у кожного з них спитали, як питала стара цариця:
А всі ці люди, в цьому місці збиті.
Що роблять тут вони?
— він міг би відповісти:
За пишними обрядами дивлюся І сам пишаюсь.
Вряди-годи якийсь юний фігурант підходив до значнішої особи, відтак прекрасний ефеб повертався до хору, і, якщо потім не западала хвилинна споглядальна пауза, всі фігуранти знову сплітали свої рухи, безцільні, поштиві, показові, щоденні. Адже вони, викохані "здаля від світу", відпускні з храму лише в "недільні дні", ченцювали, як левити в "Аталії", і, дивлячись на цей "пахолків вірних рій", що виконували дійство перед сходами, вкритими пишними килимами, я несамохіть дивувався: куди я вступаю — до бальбецького Ґранд-отелю чи до храму Соломонового?
Я подався просто до свого покою. Мої думки незмінно верталися до останніх днів бабусі, до тих мук, які я переживав з новою силою, бо вкладав у них щось іще болючіше, ніж страждання іншої людини: наші нестерпні жалі; коли ми, як нам уявляється, лише відтворюємо біль коханої істоти, наше бідкання перевеличус його; але, можливо, воно й ближче до правди, ніж уявлення про біль у тих, хто його зазнає і від кого прихована вся жура їхнього власного життя, яку добре бачить жалість і над якою вона так побивається. Проте новий порив мого уболівання був би дужчий за бабусині муки, аби я знав тоді те, чого ще довго не відатиму, — те, що бабуся напередодні кончини, на хвилину опритомнівши і переконавшись, що мене поблизу немає, взяла маму за руку і припала до неї смажними устами. "Прощавай, донечко, прощавай навік", — промовила вона. І може, в той спогад і вперла свої нерухомі очі моя мати. Потім до мене йочали повертатися спомини відрадніші. Вона—моя бабуся, а я їй онук. Вирази її обличчя ніби написано мовою, зрозумілою мені одному; вона для мене все, інші люди існують лише остільки, оскільки дотичні до неї, залежно від того що вона про них скаже; та ба, наші стосунки були короткі, а отже, випадкові. Вона вже не знає мене, я не побачу її більше ніколи. Ми не були створені лише одне для одного, вона мені чужа. Саме цю чужу на світлині Сен-Лу я оце й роздивлявся. Спіткавши Альбертину, мама, зворушена тим, як тепло відгукувалася Альбертина про бабусю і про мене, налягала, щоб я побачився з нею. Я призначив їй зустріч. Попередив директора, щоб той попросив її почекати в салоні. Він заявив, що знає її віддавна, і її і її подружок, що він знав їх задовго перед тим, як вони "облюдніли", але що він має жаль до них, бо вони не дуже хвалять готель. Очевидно, вони дівахи не "освітлені", сказати б так. Якщо тільки на них не наклепали. Я зразу здогадався, що "облюдніли" директор ужив замість "вилюдніли". Очікуючи, коли треба буде зійти до Аль-бертини, я вдивлявся, наче в малюнок, який ми так довго розглядаємо, що, зрештою, перестаємо його бачити, у фотографію зроблену Сен-Лу, і тут я подумав знову: "Це бабуся, а я її онук"
— так безпам'ятка людина намагається згадати, як її звати, так хворий помічає, що його особистість перероджується. Увійшла Франсуаза, сказала, що Альбертина вже тут, і, узрівши світлину, заявила: "Бідолашна пані! Як жива, навіть лунина на щічці; того дня, коли фотографував її маркіз, їй нездужалося; двічі ставало зле. "Тільки гляди, Франсуазо, — так вона мені сказала, — нічичирк онукові". І вона добре з цим крилася, на людях була завжди веселенька. А зостанеться на самоті, то іноді робиться якась нудна. Але це швидко минало. Аж це одного разу мені й кае': "Як мені оце щось істанеться, у нього мас бути моя карточка. А я так ні разу й не знялася". Послала мене до маркіза й велить передати, що як він її не зніме, то хай, мовляв, нічого вам не кае', що вона його просила. А як я вернулася і сказала, що він згоден зняти, їй уже розхотілося: дуже злецько вона, мовляв, вигляда. "Най уже краще, — кае', — жоднісінької світлини не буде". Але старша пані була тямовита і, зрештою, найшла раду: наділа великий капелюш із заламаними крисами, і в затінку не було помітно нічогісінько. Вона була рада-радісінька, що сфотографувалась, бо тоді вона не сподівалася, що живою вернеться з Бальбека. Даремно я їй товкла: "Пані, це ж гріх таке казати, не люблю я, коли пані заводить такі речі", — ця думка цвяшком убилася їй у голову. І, бігме, бували дні, коли вона в рота ріски не брала. Тим-то й спроваджувала панича вечеряти кудись із маркізом. А сама, замість іти до їдальні, нібито книжку читає, та ті'ки-но маркізів повіз рушить, вона йде до себе і ляга. Іноді надумає покликати пані, аби побачитися з нею востаннє. Адже раніше вона ніколи не бідкалася і боялася, як би її не налякати: "Ні, Франсуазо, най краще сидить там при чоловікові". Аж це Франсуаза глипнула на мене і спитала: "Вам що, нездужається?" Я відповів, що здоровий, а вона на це: "Забалакалася я з паничем. Ваша гостя, ма'ть, уже прийшла. Мені тра' вниз. Не місце тільки їй тутечки. А потім — вона як дзига: могла й пурхнути геть. Не любить чекати. О, тепера панна Альбертина паношиться". — "Помиляєтеся, Франсуазо: це місце саме для неї, може, вона надто гарна для нього. Але перепросіть її за те, що я сьогодні не зможу її прийняти".
Яку голосьбу завела б Франсуаза, побачивши, що я плачу! Я старанно крився з цим від неї. Інакше здобув би її симпатію. Зате я сам пройнявся симпатією до неї. Ми не добираємося зі свердлом до серця бідолашних послугачок, які не зносять наших сліз, ніби сльози болять не нам, а їм; коли я був маленький, Франсуаза сказала мені: "Не плачте так, паничу, не люблю, як панич так плаче". Ми не любимо гучних фраз, присяг, і зле чинимо: ми наглухо замикаємо наше серце від сільської патетики, від переказів, які горопашна служниця, вигнана, може, несправедливо, за крадіж, бліда як стіна, прибита, ніби бути оскарженою в чомусь — це вже пійматися на гарячому, розповідає нам, покликаючись на чесність свого батька, на материні засади, на бабусині поради. Звичайно, ті самі служниці, які не можуть зносити байдуже наших сліз, не справлятимуть ухів та охів, коли ми через них схопимо пневмонію, бо покоївка з нижнього помешкання любить протяги і, бачте, буде негречно потім зачиняти вікна. Бо треба, щоб навіть ті, хто має рацію, як-от Франсуаза, бодай у чомусь рації не мали, інакше Справедливості на землі не ночувати. Пани перебаранчають службі навіть скромненькі радощі або роблять з цих радощів сміх. Адже це завше якийсь дріб'язок, тільки що дріб'язок по-дурному сентиментальний або негігієнічний. Отож-бо служниця може сказати: "Як же це так, я цілий рік нічого в них не просила, і маєш — відмова?" А тим часом панство дозволило б і щось куди більше, аби тільки воно не було таке дурне і небезпечне для служниць — чи й для самого панства. Звісно, покорі сердешної покоївки, тремтячої, ладної в усьому повинитися, мовляв: "Як треба, я сьогодні ввечері піду", ми опертися не годні. Але треба також уміти перебороти свою нечулість — попри всю врочисту й грізну банальність її заклять, попри її дідизну по матері й добру славу "рідного краю" — і в тому разі, коли перед нами стара куховарка, яка пишається чесно прожитим життям і чесним родом, яка тримає в руках мітлу, наче берло, яка грає трагічну ролю з хлипами в голосі, з величною поставою. Того дня я згадував чи уявляв подібні сцени, змушував грати в них нашу стару служницю, і відтоді, попри все зло, яке вона могла заподіяти Альбертині, я покохав Франсуазу, і хоча я кохав її, щоправда, з перебоями, проте прихильність моя була з категорії найміцніших, побудованих на співчутті.
Отак я цілий день ятрив душу над бабусиною світлиною. Вона пошарпала мене. А проте не так, як вечірні одвідини директора. Коли я згадав про бабусю, він знову висловив своє співчуття, а потім сказав (він кохався у словесах, які перекручував і нівечив): "Це як того дня, коли вашу бабусю обняла зімлість. Я хотів вас попередити про це, бо це могло бути неприємно клієнтелі — еге ж? — і уйняти честі готелю. їй ліпше було поїхати того самого вечора. Але вона упрохала мене нічого вам не казати й обіцяла більше не зімлівати, а якщо і зімліє, то після першої ж зімпості одразу від'їхати. Коридорний мені все ж доповідав потім, що з нею була ще одна зімлість. Але ж ви зупинялись у мене давніше, мені хотілося вас удобрухати, та ніхто ще й не скаржився". Отже, бабуся непритомніла, але крилася переді мною! Та ще й, як на гріх, коли я з нею був недоброзичливий, коли їй було непереливки, мусила, щоб не дратувати мене, вдавати, ніби вона в гуморі, і виглядати здоровою, щоб її не спровадили з готелю. "Зімлість" — такого слова я ніколи не чув; якби про когось іншого сказали, що його "обняла зімлість", мені, мабуть, стало б смішно, але вжите щодо бабусі, це слово, через лунку свою химерність, подібне до оригінального дисонансу, довго потім краяло мені серце.
Назавтра я на мамине прохання пішов полежати на піску або, радше, серед кучугур, там, де можна сховатися в їхніх фалдах і де, як я знав напевне, Альбертина та її приятельки мене б не знайшли. Крізь мої примкнуті повіки соталося світло, рожеве-рожеве, то рожевіли внутрішні оболонки очей. Потім повіки склепилися. Тоді з'явилася бабуся, вона сиділа в кріслі. То була хирна, майже нежива істота. І все ж я чув, як вона дихає; іноді можна було домислитися, що вона розуміє, про що ми з батьком балакаємо. Але марно я її обіймав, очі її не світилися любов'ю, на щічках не грав бодай блідий рум'янець. Чужа собі самій, вона, здавалося, не кохала мене, не пізнавала, а то й не бачила.