Пан голова кабінету, сподіваюсь, повідомить нас, як стоїть справа з цією позикою, — розкаже, чи та обставина, що один великий іноземний фінансист, з яким пан голова кабінету, не спитавши нікого, вів переговори і' який перерізав собі горло...
— Руку! — вигукнув хтось.
— Що — руку? — перепитав Портера.
— Перерізав собі руку!
— Хай буде руку — адже важливий результат, — погодився Портера, підохочуваний сміхом, схожим на сміх безсердечних школярів. — Так от, повторюю: чи не змінила несподівана смерть цієї людини мрії і сподівання урядових фінансистів?
Портера підкреслив взаємозв'язок між смертю Стрінберга і крахом Шудлера, як зв'язок між причиною і наслідком, зажадав звіту про мільйони, виділені товариствам потерпілих, і закінчив свою промову так;
— Пан голова кабінету, який на той час, — до речі, зовсім недавній, — був міністром фінансів, сподіваюсь, зробить нам ласку і пояснить, якими міркуваннями керувався він, даючи банкові Шудлера дозвіл провадити фінансові операції з товариствами жертв війни.
І Портера, надзвичайно задоволений тим, що зумів сплести й кинути сітку, з якої тепер мав виплутуватися Руссо, зійшов з трибуни, звільняючи її для інших гладіаторів; усі бачили, що він знову почав шкребти жовту плямку, яку йому так і не вдалося стерти з піджака.
Після нього промовці говорили про різне: один викривав маневри великого капіталу, другий обурювався від імені жертв війни, третього розчулювали "наші милі старі люди, які живуть на свої заощадження", та кінець кінцем усі докори адресувалися голові кабінету міністрів.
Анатоль Руссо підвівся і почав відповідати з місця. Він поводився впевнено, навіть трохи зверхньо і, засунувши руки в кишені піджака, повертався туди, де сидів той, хто запитував.
У нього була дуже своєрідна манера говорити уривисто і водночас протяжно, підвищуючи голос наприкінці фрази; спочатку він вчився цього, а потім звик, і це ввійшло у нього в плоть і кров.
Руссо говорив про одностайне бажання відбудувати спустошені війною райони, про виниклу у зв'язку з цим потребу створити товариства потерпілих і видати дозвіл банкам...
— Було б злочином, панове... так, так, злочином... відмовитися від допомоги приватної ініціативи... в тих галузях, які держава неспроможна забезпечити сама...
Який же банк, говорив Руссо, заслуговує на більшу довіру, ніж таке солідне підприємство, що існує більш як століття, — і директор-президент якого є одним з керівників Французького банку?
— Фінансові підприємства також не застраховані від усяких випадковостей. Наші помилки, панове, часто є наслідком наших нещасть. Я не відштовхну месьє Шудлера... таке може трапитися з кожним.
Ця благородна позиція могла тільки привернути до нього загальні симпатії.
— Дозвіл у нього ми відібрали, як і належало... щоб по змозі зберегти фонди, надані для допомоги потерпілим... Розпочато слідство. Правосуддя розгляне всі обставини справи і визначить, хто винен, якщо є винні.
Він закінчив свою промову своєрідним викликом, кинутим асамблеї і особливо Портера:
— Отже я не бачу підстав... для такої ворожості, якщо, звичайно... всупереч фактам... тут не намагалися зачепити окремих осіб.
Його заяву зустріли досить гучними оплесками. Руссо виграв перший тур баталії без видимих втрат серед тієї більшості, що підтримувала його. Тоді розпочалася друга атака. З лав крайньої лівої опозиції підвівся кремезний чорнявий чоловік в окулярах з металевою оправою; глотку він мав справді вилуджену.
— Відповідь пана голови кабінету міністрів нас не задовольняє, — загорлав він. — Месьє Анатоль Руссо не може бути об'єктивний щодо цієї корпорації: у ній, як видно із слів попередніх промовців, мали місце розтрата, порушення довір'я і майже злісне банкрутство...
— Зачекайте результатів слідства, а потім вже й робіть такі заяви, — крикнув з місця міністр юстиції.
— ...так от, кажу я, щодо цієї корпорації, — вів далі чорнявий промовець, — яка не зможе повернути кошти, дані їй для видачі потерпілим, —інакше, панове, виникає запитання: навіщо було подавати на неї в суд?..
— Повторюю вам, — крикнув міністр юстиції: — заждіть, поки буде підведено баланс! От який в'їдливий...
— ...так от, месьє Анатоль Руссо не може бути об'єктивний щодо цієї корпорації, бо він її оборонець і юридичний радник!
— Браво! Здорово! — залунали вигуки.
Атмосфера наелектризувалась.
— Що це за байка?! — побілівши, нетерпляче вигукнув Руссо. —Я перестав бути радником цієї корпорації, та, власне, і всіх інших, відколи став членом уряду, тобто чотирнадцять років тому.
— Але ви ніколи не переставали її обороняти! — почувся голос зліва.
— ...як і слугувати їй! — підхопив чорнявий промовець, тицяючи вказівним пальцем у Руссо. — Адже це ви підтримували призначення барона Шудлера керівником Французького банку...
— Але ця посада переходила в їхньому роду від батька до сина, — заперечив Руссо.
І знов-таки це ж би, пане голова кабінету міністрів, самі, своєю владою дали дозвіл банкові барона Шудлера вести операції з потерпілими за місяць до його краху. Палата, я вважаю, має право запитати, скільки ви за це одержали! — завершив промовець свій виступ.
Залунали оплески з одного боку і свистки з другого; публіка на лавах трибун захвилювалась, і служникам довелось закликати до порядку:
— Будь ласка, сідайте, добродійко! Не підводьтеся, будь ласка, добродію, стояти заборонено!
А голова палати постукав по столу і, наставивши розрізувальний ніж на промовця, грізно сказав, перекриваючи гамір:
— Месьє Гуріо, прошу вас бути обережнішим у висловах. Я не дозволю образливих натяків на адресу голови уряду, якщо ви не доведете зараз же справедливість ваших тверджень.
І з того боку, де щойно лунали оплески, почулися свистки, а там, звідки лунали свистки, залунали оплески.
Руссо знову підвівся з місця.
— Мене обвинувачують в тому, — сказав він, гордовито повертаючись до зборів, — що я використовував свій вплив в інтересах приватної корпорації. Неспроможні заплямувати мої методи керування... хочуть, мабуть, заплямувати мою честь. Якби тільки те, що колись, в певний період свого життя, хтось був людиною вільної професії, — вів далі Руссо, — і регулярно одержував гонорар... як законну винагороду за свою працю, і це визначало наперед... довічну залежність цієї людини від корпорацій або осіб, які виплачували їй гонорар... І ця залежність змушувала б людину діяти всупереч справедливості, порушувати закони і завдавати шкоди державі., хто з нас, панове, міг би в такому разі уникнути подібних брехливих обвинувачень? Тоді треба було б протягом усього життя бути депутатом.. або міністром!
Голос і мозок цієї маленької людини працювали зараз з максимальним навантаженням.
— А як, на вашу думку, кошти на виборчу кампанію... призначення на вигідні посади своїх родичів та знайомих... Хіба це не можна вважати посереднім гонораром?
— Кого ви маєте на увазі? — закричали ті, кому ці слова здалися дошкульними. — На звіть прізвища! Прізвища!.. Так казати безчесно!
— Не менш безчесно, ніж те, що кажете ви, — заперечив Руссо.
— Прізвища!.. Відповідайте-бо!.. Брехун
І депутати почали тарабанити кулаками по пюпітрах і грюкати кришками.
— Чому завжди повстають проти політичних діячів, що вийшли з юристів? — спитав Руссо, намагаючись схилити аудиторію на свій бік.
— Тому що вони найбільш прогнилі! — гаркнув депутат Гуріо.
— А проте завжди були політичні діячі з адвокатів і завжди будуть, — заперечив Руссо.
— До речі, саме вони заснували республіку! — крикнув з лав центру, що містилися, однак, ближче до лівої опозиції, Робер Стен, по-перше, тому, що він сам був адвокат, а по-друге, тому, що, на превеликий його жаль, ці дебати відволікали увагу зборів від основного питання.
А тим часом гамір не тільки не вщух, а навпаки, досяг свого апогею. Грюкали кришки пюпітрів. Депутати вигукували лайку, показували одне одному кулаки. Образи сипалися звідусіль, хоч ніхто не чув, що кричить противник. Згадувалися всі малопристойні та скандальні оборудки, проведені за останні п'ятдесят років за домовленістю між властями й приватними особами.
І елегантні, наївні молоді дамочки, схвильовані і трохи налякані, питали себе, чи це, бува, не революція починається.
Співробітники канцелярій міністрів юрмилися в кулуарах, заповнювали бічні виходи з амфітеатру.
— ...і ці наскоки на уряд, — почувся голос одного з прибічників Руссо, — йдуть із тих крісел, де сидить один з найближчих співробітників банкіра Шудлера! Це ж справді комедія!
Сімон Лашом, здавалося, тільки цього й чекав. Він підняв руку і вигукнув:
— Пане голова, прошу слова!
— Я ще не закінчив, — гримнув Руссо.
— Панове, панове, — повторив голова, нахиляючись своїм важким тілом над порожнечею. — Прошу палату гідно провадити дебати... Так, месьє Лашом, я вам дам слово. Тільки дозвольте закінчити панові голові кабінету. Панове! Месьє Гуріо, прошу замовкнути! Панове... Я буду змушений припинити засідання!
І розрізувальний ніж стукав по столу дедалі гучніше. Нарешті голова обернувся до генерального секретаря палати і безпорадно розвів руками. Це означало, що зараз він покине крісло і піде спати, і хай оці запеклі головорізи стріляють один в одного через зал з пістолетів, якщо їм цього хочеться.
Зал трохи затих.
— Я радий констатувати, — знову заговорив Руссо, — що месьє Стен, який начебто не належить до моїх прихильників на цих дебатах... віддав належне професії, представником якої є він сам... І яка дала республіці багатьох із кращих її слуг.
Половину депутатів становили адвокати, тому на всіх лавах залунали оплески, здавалося навіть, що всі зараз підведуться, немовби йшлося про вшанування пам'яті загиблих на війні.
Поспішаючи закріпити цей успіх, Руссо вже не так гладко, але й не так сухо закінчив промову:
— Повірте, я кажу це не як міністр, що обстоює свій портфель... І навіть не як людина, що обстоює свою честь... я, кажу як республіканець — республіканцям: будьте обачні, ви сприяєте крахові системи, а за це Франція колись заплатить дорогою ціною.
Цими словами він заслужено виграв другий тур битви. Але він видихся, та й усі вже стомилися; депутати були виснажені безсонням, сп'яніли від власного крику і вже й самі не розуміли, про що точиться суперечка.