Але дон Хуліо заперечно хитає головою: це не те, Аревало, ту саму пісню він співає вже чимало часу, я знаю її напам'ять. Щось собі вбив у голову з тими абетками, але хто його там, до біса, зрозуміє. Червоне, розпечене сонце припалює Санта-Марія де Ньєву так, що солдати, індіанці й хазяї, стовпившись довкола капірон, мружать очі, упрівають і важко дихають. Мануель Агіла обмахується очеретяним віялом; – доне Хуліо, ви дуже стомлені? Вам довелося добряче попрацювати в Уракусі? А Реатегі: та довелося, пізніше розповім про все докладно, бо зараз я повинен піти до місії, ненадовго, скоро повернуся, – і вони кивають головами: гаразд, почекаємо на вас в управі, капітан Кірога й Ескабіно вже там. А перекладач: туди і сюди, лоцман втікти, уракуса батьківщина, піруанопрапор. Мануелеві Аліга віяло служить уже як захист від сонця, але очі сльозяться, – нехай не надривається, то намарне, за все належить платити; перекладачу, переклади йому це…
Лейтенант спокійно застібає штани, сержант ходить по кімнаті, руки в кишенях: та де там перший раз, пане лейтенант. Вже багато разів, аж одного дня лейтенант Сіпріано розлютився й нагнав йому страху. Відтоді дикун перестав ходити. Але ж і спритник, певне, довідався, що лейтенант Сіпріано виїхав з Санта-Марія де Ньєви, і одразу ж примчав глянути, чи не вдасться йому все залагодити з новим лейтенантом. Офіцер закінчує шнурувати черевики, встає. А він не зчиняє бешкету? Сержант робить якусь дуже невизначену гримасу: бешкетувати він не бешкетує, але впертий, як віслюк, ніхто не може втямити, що у нього там в голові. Коли почався весь цей гармидер? Тоді, коли губернатором був сеньйор Хуліо Реатегі, ще до того, як у Ньєві з'явилась поліцейська дільниця. Лейтенант зі злістю хряскає дверима, – чортзна-що, ледве дві години, як прибув, а вже маю роботу, хіба той дикун не може потерпіти до завтра?..
І перекладач: капралдельгадо диявол! Диявол капітанартеміо! Але капрал не сердиться, він сміється зараз разом з солдатами, дехто з індіанців теж сміється, – ну, нехай лається далі, нехай ображає мене й капітана, ще побачимо, хто сміятиметься останній. А перекладач: каже, голодний, пане капрал, аж нудить його, каже, хоче пити. Дати йому води? Ні, нехай виговориться, – і підвищує голос: хто дасть йому воду або їжу, матиме справу зі мною, переклади це всім дикунам у Санта-Марія де Ньєві, бо вони хоч і вдають із себе дурників, хоч і всміхаються, але в душі напевне киплять від злості. І перекладач: син повії, сеньйоре капрал, ескабінодиявол, лається. Тепер солдати лише посміхаються, крадькома дивлячись на капрала, а він: дуже добре, нехай ще раз лайнеться, я йому покажу, коли його спустять униз…
Якийсь чоловік, худий, засмаглий, виходить їм назустріч, знімає солом'яний капелюх, і сержант відрекомендовує його: це Андріан Ньєвес, сеньйоре лейтенант, знає мову агварунів й іноді допомагає нам як перекладач, він найкращий лоцман в окрузі, і ось уже два місяці працює на поліцейську дільницю. Лейтенант і Ньєвес подають один одному руки, а Чорний, Малюк, Важкий і Блондин відходять від письмового столу. Ось він, пане лейтенант, це той поганин – так тут називають дикунів, – і лейтенант усміхається: я думав, що вони відрощують волосся аж до землі, а переді мною лисий. Голова Хума вкрита пушком, прямий червонястий шрам ділить навпіл його вузьке чоло. Він середнього зросту, кремезний, вбраний у потертий ітапак, який вкриває його від пояса до колін. На безволосих грудях – бузковий трикутник з трьома кружечками, симетрично розташованими по периметру, щоки прикрашені трьома паралельними рисками. Він має також татуювання по обидва боки рота: два чорних хрестики. Вираз обличчя спокійний, але в жовтих очах чаїться непокора і якийсь фанатичний блиск. А сержант: відтоді, коли його так поголили, він голиться сам, пане лейтенант, і це дуже дивно, бо для дикунів позбутися волосся найпринизливіша річ. Лоцман усе пояснить, вони саме розмовляли про це, поки чекали вас. Може, з допомогою дона Адріана ми порозуміємося з поганином, тому що попереднім перекладачем був знахар Паредес і ніхто нічого не розумів. І Важкий: той корчмар лише вдає, що вміє говорити по-агварунському, але це неправда, він ледве мимрить щось там по-їхньому. Ньєвес і Хум гарчать, жестикулюють. Сеньйоре лейтенант, він каже, що не може повернутись до Уракуси, доки йому все не віддадуть назад, але хоче повернутись, і тому голить собі голову – в такому вигляді він при всьому бажанні не може з'явитися перед своїми одноплемінниками. І чи ж не дурний? Так, а зараз нехай врешті пояснить, що йому повинні віддати. Лоцман Ньєвес підходить до агваруна ближче, плює і, вказуючи на офіцера, починає вимахувати руками, а Хум, який уважно слухає, раптом киває головою, й теж плює. Ну, ну! Тут не хлів, нехай не плюється. Адріан Ньєвес, одягаючи капелюх, пояснює: це тому, щоб лейтенант знав, що він каже правду. І сержант: це такий дикунський звичай – хто, розмовляючи, не плюється, той бреше. А офіцер: цього ще не вистачало, він же затопить нас у слині. Ми віримо йому, Ньєвесе, нехай не плюється. Хум схрещує руки на грудях, кружечки на його грудях зникають, трикутник зморщується. Потім Хум починає швидко говорити, майже без пауз, увесь час спльовуючи навсебіч і не відриваючи погляду від лейтенанта, який стукає підборами і незадоволеним поглядом супроводжує кожен плювок. Хум махає руками, його голос лунає усе натхненніше…
І перекладач: красти, диявол, уракусакаучук, дівчинка, солдатиреатегі, пане капрал. Ну й пика! Щоб захистити очі від сонця, капрал Роберто Дельгадо знімає пілотку і притуляє її до лоба, – ну, нехай викаблучується далі, нехай верещить, ми тут луснемо зі сміху. Запитай у нього, де він навчився тих прокльонів. А перекладач: умова є умова, згоден, хазяїн Ескабіно, спустити, сеньйоре капрал. Солдати починають роздягатись, дехто вже біжить у бік річки, але капрал Дельгадо й далі стоїть біля підніжжя капірон. Спустити? Ні, ні, надто рано, нехай буде вдячний, що капітан Артеміо Кірога добра людина, бо коли б це від мене залежало, то запам'ятав би на все життя. Ну, що ж ти більше матір не згадуєш, га? Спробуй лишень, повикаблучуйся перед своїми земляками, які дивляться на тебе. А перекладач: гаразд, сеньйоре капрал, син повії. І капрал: ну, ще раз, нехай повторить, бо, власне, саме тому я залишився тут…
Лейтенант закладає ногу на ногу й відкидає назад голову: ідіотська історія, без початку й кінця, про які абетки торочить цей дивак? То така книжка з малюнками, пане лейтенант, щоб навчати дикунів патріотизму; в управі їх залишилося ще трохи, але вони вже спорохніли, дон Фабіо може їх вам показати. Лейтенант розгублено дивиться на жандармів, а тим часом агварун і Адріан Ньєвес далі гарчать упівголоса. Офіцер звертається до сержанта: чи це правда про дівчинку? Хум голосно: дівчинка! Диявол! А Важкий: т-с-с, зараз говорить лейтенант, – і сержант: хто там його знає, тут дівчат крадуть день у день, можливо, це й правда, хіба не казали, що ті бандити з Сантьяго завели собі цілий гарем? Але цей поганин усе мішає докупи, і важко зрозуміти, що мають спільного абетки з тим його каучуком і з тією дівчинкою? У нього в голові все переплуталось. А Малюк: якщо це були солдати, то ми з ними не маємо нічого спільного, чому він не йде скаржитись до гарнізону Борха? Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: він там був уже два рази, однак ніхто не хотів його вислухати, лейтенанте. А Блондин: треба бути дуже злопам'ятним, щоб ворушити цю справу вже стільки часу, сеньйоре лейтенант, він міг би вже про це й забути. Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: Хум каже, що в селищі у всьому звинувачують його, і він не хоче повертатись до Уракуси без каучуку, шкур, абеток і дівчинки, хай побачать, що він був правий. Хум говорить далі, зараз повільніше, не підіймаючи рук. Два хрестики рухаються водночас з губами, як два пропелери, які не можуть розкрутитись на повні оберти, – починають обертатись і сповільнюються, знову починають і знову зупиняються. Про що він зараз каже, доне Адріан? І лоцман: згадує цю історію й клене всіх, хто його повісив. Лейтенант перестає клацати підборами: повісили? Малюк вказує у бік площі Санта-Марія де Ньєви: на тих капіронах, пане лейтенант. Паредес може вам це розповісти, він був присутній при тому, казав, що дикун скидався на апарайму[24], бо її так чіпляють сохнути. Хум видає зливу гортанних звуків, зараз він не плюється, але шалено жестикулює, і лоцман: його повісили на капіронах за те, що він казав правду, лейтенанте. А той: яку правду?..
І перекладач: піруванці, сеньйоре капрал! Кричить, піруванці! А капрал Дельгадо: вже зрозумів, не треба цього перекладати, я не розмовляю по-поганському, але маю вуха, ти що, вважаєш мене за дурня?..
О господи, – лейтенант стукає кулаком по столу, – що це за нісенітниця, так ви ніколи не закінчите, піруванці – означає перуанці, еге ж? Це правда?..
І перекладач: гірше, ніж кров'ю обливатись, гірше, ніж вмирати, сеньйоре капрал. І боніноперес і теофілоканьяс, не розумію, сеньйоре капрал. Але капрал Дельгадо розуміє: так звати заколотників. І дарма Хум їх кличе, бо вони вже надто далеко, а коли б вони тут з'явилися, то їх би також повісили…
Чорний сидить на краєчку стола, решта жандармів стоїть. Сеньйоре лейтенант, це йому таку кару влаштували. Кажуть, усі скупники та солдати були розлючені й хотіли з ним самі розквитатися, проте тодішній губернатор, сеньйор Хуліо Реатегі, стримав їх. А що то були за типи? Більше не повертались сюди? Якісь агітатори, здається, вдавали з себе вчителів, пане лейтенант, в Уракусі дикуни їх послухали, знахабніли й надурили скупника, що купував у них каучук. А Важкий: якогось там Ескабіно, але він уже помер. Дон Фабіо добре знав його, сеньйоре лейтенант, і найкраще було б, якби ви з ним порозмовляли самі – він розповів би вам усе з подробицями; до того ж губернатор приятелював з сеньйором Хуліо Реатегі. А Ньєвес не був тоді присутній? Ні, сеньйоре лейтенант, він у Санта-Марія де Ньєві лише два місяці, раніше він жив далеко звідси, на Укайялі. А Важкий: справа була не лише в тому, що вони ошукали скупника, сюди додалася ще історія з тим капралом з Борха…
І перекладач: капралдельгадо диявол, син повії! Капрал Дельгадо розчепірює усі пальці й показує: Хум уже десять разів згадав матір, я рахував.