— Зрештою я не маю на це такого права, як ви, — додала вона трохи гучнішим голосом, як завжди, коли в розмові траплялася нагода обережненько підпустити меду, помастити словами, що всіх підкупало і помагало чоловіковій кар'єрі. — І взагалі я роблю з дорогою душею все, що може бути корисним професорові".
— Але ж, люба пані, до того треба мати хист. У вас, певно, залізні нерви. А я, як побачу, які гримаси корчить жінка військового міністра, теж починаю гримасувати. Крий Боже, мати такий темперамент, як у мене.
— О, так! — докидала пані Коттар. — Я чула, що в неї тик. Мій чоловік теж водиться з достойниками, і знаєте, коли ці панове розмовляють між собою…
— Або взяти шефа протоколу, він горбач, і я й п'яти хвилин не дам йому всидіти, щоб не лапнути його за горб. Муж каже, що я дограюся, що він утратить крісло. Ну й хай ти сказишся з усіма цими міністрами! Геть ік лихій годині всіх цих міністрів! Я хотіла б, щоб ці слова красувалися як гасло на моєму поштовому папері. Мабуть, я вас шокую, бо ви добра душа, а я, признатися, нічого так на світі не люблю, як кувати речі недобрії. Без лихослів'я і життя мені не життя.
І вона говорила цілісіньку годину про міністерство, ніби йшлося про якийсь Олімп. Щоб звернути на інше, пані Сванн вдавалася до пані Коттар:
— Яка ви ошатна! Redfern fecit?[111]
— Ні, ви ж знаєте, я шанувальниця Родніца. Втім, це щойно перероблений фасон!
— Все одно — шик-блиск!
— Скільки — як ви думаєте?.. Ні, першу цифру змініть.
— Що? Але ж це дешевинка, дурнячок! А я чула, що втричі дорожче.
— Отак і пишеться історія, — завершувала пані докторова і показувала пані Сванн на шийну хустку, яку та їй подарувала: — Погляньте, Одетто. Впізнаєте?
У прогалині між половинками портьєри з'являлася церемонно похилена голова, вдаючи жартома, що боїться завадити: то був Сванн. "Одетто! У мене в кабінеті принц Агріґентський, він питає, чи може засвідчити свою повагу? Що йому відповісти?" — "Що я дуже рада", — відказувала Одетта з утіхою і водночас зберігаючи спокій, і це в неї виходило невимушено, бо вона, ще бувши утриманкою, приймала великосвітських мужчин. Сванн ішов до кабінету переказати запрошення, а потім у товаристві принца повертався до вітальні, якщо тільки в цей інтервал не з'являлася пані Вердюрен.
Побравшися з Одеттою, Сванн просив її більше не одвідувати кланчика (він мав для цього чимало підстав, а якби й не мав, він її однаково попросив би, улягаючи беззастережному законові невдячности, який диктується недалекоглядністю чи безкорисливістю всіх звідників). Він погодився тільки, щоб Одетта обмінювалася з пані Вердюрен двома візитами на рік, але декотрі вірні, обурені зневагою, завданою "принципалці", в чиїх мазунчиках ходила стільки літ Одетта і навіть Сванн, вважали, що й це забагато. Щоправда, в "ядерці" завелися здрайці, які іноді пропускали вечори, аби потаєнці поспішити на запрошення Одетти, готові в разі, коли б їх піймано на гарячому, виправдатися тим, що їм хотілося познайомитися з Берґоттом (а "принципалка" хоч і запевняла, що у Сваннів вона не буває і що він нездара, а проте силкувалася, за її улюбленим висловом, запопасти його), але салон мав і своїх "ультра". І вони, не привчені додержуватися звичаю, який часто стримує людей від остаточних кроків, що робляться навсупір комусь, марно домагалися, щоб пані Вердюрен розцуралася з Одеттою і позбавила її задоволення говорити зі сміхом: "З часів великої "схизми" ми буваємо у "принципалки" в рідку стежку. Поки чоловік мій парубкував, учащати до неї було ще не так важко, але для подружжя це не завжди просто… Муж, сказати по щирості, старої Вердюрен не зносить і був би не в захваті, якби я пустила там коріння. А я, як вірна малжонка…" Сванн супроводжував Одетту на прохані вечори до Вердюренів, але намагався не даватися на очі, коли пані Вердюрен одвідувала Одетту. Якщо "принципалка" була в салоні, принц Агріґентський входив сам. Зрештою його одного Одетта й рекомендувала пані Вердюрен, вона воліла, щоб пані Вердюрен не чула безвісних прізвищ і, побачивши незнайомі обличчя, думала, що купається в аристократичному середовищі; і Одеттин розрахунок спрацьовував, увечері пані Вердюрен з несмаком казала чоловікові: "Гарнесенький гуртик! Увесь вицвіт реакції!"
Одетта теж перебувала в омані щодо пані Вердюрен, але в омані зовсім протилежного характеру. Не те що салон "принципалки" вже тоді починав ставати таким, як ми його побачимо згодом. Пані Вердюрен не досягла навіть "інкубаційного періоду", коли відкладають урочисті вечори, бо на них рідкісні свіжонабуті алмази тонули б серед шатії, і воліють чекати, аж поки дітородна сила десяти праведників, яких пощастило з'єднати, не доведе їхньої кількости до семи десятків. Пані Вердюрен, так само, як до цього готувалась і Одетта, обрала за мету "вищий світ"; одначе сектор її наступу був ще вкрай обмежений і, зрештою, відлеглий від того, де Одетта мала якусь надію добитися такого самого успіху і здійснити прорив; от і виходило так, що Одетта й не здогадувалася про стратегічні плани, вироблені "принципал кою". І коли хтось відгукувався про пані Вердюрен як про снобку, Одетта щиро сміялася: "Та яка з неї снобка! По-перше, для снобізму їй бракує підстав, вона ні з ким не знайома. А по-друге, віддаймо їй належне, їй подобається все так, як є. Ні, вона любить лише свої середи і своїх дотепних співрозмовників". І нишком вона заздрила вмінню пані Вердюрен (хоча розраховувала колись відбути таку саму прегарну школу), її хистові "принципалки", якому та надавала такої великої ваги, хоча цей хист лише відтінював те, чого не існувало, гаптував безпредметне, був власне хистом небуття: хистові господині дому — хистові "збивати", "гуртувати", "висувати", а самій "пошитися між люди", правити за "сполучну ланку". Так чи інакше, друзі пані Сванн були дуже вражені, побачивши в її домі жінку, яку давалося уявити лише в її власному салоні, в незмінній рамі гостей, у рамі всього гурту (а тепер цей гурт, прегарно в ній утілений, утрушений, злучений, мов якими чарами вмістився в одному фотелі, в одній її постаті "принципалки", перепиненої візитеркою і тепло затушкованої в манто на гагачому пуху, пухнасте, як біле хутро, що вистилало підлогу вітальні Сваннів, де пані Вердюрен сама була салоном). Найбоязкіші жіночки зі скромности воліли повтікати і, вживаючи у своїй мові множини, ніби хотіли натякнути іншим, що не треба докучати виздоровниці, яка тільки з ліжка, казали: "Одетто, нам пора". Всі заздрили пані Коттар, бо до неї "принципалка" зверталася на ім'я. "Давайте я вас украду", — казала до неї пані Вердюрен — вона не могла допустити, щоб якась вірна залишилася, замість піти за нею. "Але пані Бонтан була така ласкава, що зголосилася мене підвезти, — відмагалася пані Коттар, — їй не хотілося, аби про неї думали, ніби вона ради більшої знакомитости нехтує пропозицію пані Бонтан підвезти її міністерським повозом. — їй-бо, я завжди почуваю особливу вдячність до моїх друзів, коли вони дають мені місце у своїй кареті! Це просто благостиня для тих, хто не має автомедона". — "Тим паче, — озивалася "принципалка" (не сміючи сперечатися, бо була трохи знайома з пані Бонтан і щойно тільки запросила її на свої середи), — що від пані де Кресі до вашого дому не блигомий світ. Ой лишенько, я все ніяк не звикну говорити "пані Сванн"!" То був улюблений дотеп "ядерця", люди невеликого розуму вдавали, ніби ніяк не звикнуть говорити "пані Сванн". "Хай йому абищо, я так звик говорити "пані де Кресі", що знов мало не обмовився". Тільки пані Вердюрен, говорячи з Одеттою, весь час обмовлялася, і то зумисне. "Як ви, Одетто, не боїтеся мешкати в такій забутій закутані? Мені було б непереливки повертатися сюди вечорами. Лелечки, а як тут вогко! Чи не тому чоловік ваш нажив собі екзему? А щури тут водяться?" — "Ба ні, таке скажете! Бр-р-р!" — "Ну й дяка Богові! А мені казали, що водяться. Дуже рада, що їх немає, пацюків я боюся панічно, еге ж, дуже рада, а то я б сюди і не потикалася. До побачення, серденько, до скорого побачення, ви ж знаєте, яку радість дають мені ваші візити. Укладати хризантеми ви не зугарні, — кидала вона на відході, коли пані Сванн уже підводилася, аби провести її. — Це ж бо японські квіти, і вкладати їх треба по-японському". — "Я з пані Вердюрен не згодна, хоча в усьому іншому вона для мене Закон і Пророки. Ви, Одетто, відчуваєте, як ніхто, дивоглядну красу хризантем чи, як тепер кажуть, хризантемів", — заявляла пані Коттар, коли двері за "принципалкою" зачинялися. "Кохана пані Вердюрен не вельми поблажлива до чужих квітів", — відповідала лагідно пані Сванн. "У кого ви їх купуєте, Одетто? — питала пані Коттар, рятуючи "принципалку" від нових критичних стріл. — У Леметра? Недавно я бачила перед його крамницею великий рожевий кущ, Божечки, я аж умлівала над тим кущем". — Сказати, скільки коштує цей кущ, пані Коттар соромилася — признавалася лишень, що професор, "зазвичай, не порох", цим разом "став дуба" й обізвав її переводницею. — "Ні, ні, мій улюблений квітникар лише Дебак". — "І мій теж, — мовила пані Коттар, — але признаюся, іноді я міняю його на Лашома". — "Отакої! Ви зраджуєте його з Лашомом? Я йому перекажу! — озивалася Одетта — у себе вдома вона завжди дотепувала й пожвавлювала розмову, тут їй було легше, ніж у кланчику. — Зрештою Лашом справді зробився дуже дорогим, і, знаєте, я навряд щоб із ним зійшлася, зійшлася в ціні!" — додавала вона, сміючись.
Тим часом пані Бонтан, яка стільки клялася, що вже не поткнеться до Вердюренів, ощасливлена запрошенням на середи, метикувала, як би його влаштувати так, аби бувати в них частіше. Вона не знала, що пані Вердюрен пильнувала за тим, щоб ніхто не пропускав жодної середи; з другого боку, вона належала до числа тих, із ким не шукають знайомства, хто, діставши запрошення на цілу "серію" раутів до якогось дому, почуваються там не так, як ті, котрі усвідомлюють, що своєю візитою завжди роблять радість господині, аби тільки вони самі мали час і бажання; навпаки, такі особи, як пані Бонтан, не приходять, скажімо, на перший і на третій вечір, гадаючи собі, що їхню відсутність помітять, і приберігаючи себе для третього і четвертого; хіба що, маючи інформацію, що третій "журфікс" має бути особливо пишним, вони дотримуються іншого ладу і виправдовуються тим, що "на жаль, попереднього разу не були вільні".