Його спина вся в поперечних смугах, і то з одного, то з другого пухиря сочиться кров. Шофер звернув з дороги і разом з своїми двома компаньйонами, вп'явши очі й роззявивши рота, спостерігав це надзвичайне видовище. Один, два, три — рахували вони удари. Після восьми парубок перестав себе батожити, відбіг до узлісся і там нестямно виблювався. Після того він узяв бича і знову почав себе хльостати. Дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять...
— Форде! — прошептав водій; його брати-близнюки були не менш ошелешені.
— Фордоньку! — вирвалося в них.
Через три дні, як стерв'ятники на мертву тушу, налетіли кореспонденти.
Висушений і затверділий над вогнем лук із зеленого сирого дерева був готовий. Дикун приступив до стріл. Тридцять ліщинових прутів стояли вистругані, висушені, на їхніх кінцях були забиті гострі цвяхи. Одної ночі він зробив наскок на путенгемську птахоферму і мав тепер досить пір'я, щоб спорядити всю свою зброю. Саме за роботою над опіренням стріл його й застав перший кореспондент. Безшумно, в своїх пневматичних черевиках, він ззаду підійшов до нього.
— Доброго ранку, містере Дикун! — сказав він. — Я від "Щоденного радіо".
Кинувшись ніби від гадючого укусу, Дикун скочив на ноги, розкидаючи на всі боки стріли, пір'я, слоїк з клеєм і пензель.
— О, я перепрошую, — сказав кореспондент зі щирим жалем. — Я не мав наміру... — Він торкнувся свого алюмінієвого бриля, схожого на димар, у який було вмонтовано приймач і передавач. — Вибачте, що я не здіймаю бриля. Трохи заважкий... Як я казав, я представник "Щоденного..."
— Що ви хочете? — насупився Дикун.
Репортер відповів чарівною усмішкою.
— Наші читачі будуть глибоко зацікавлені... — він схилив голову набік і всміхався майже кокетливо. — Лише декілька слів від вас, містере Дикун.
Швидко, кількома звичними рухами, він розмотав два провідки від поясної портативної батареї, застромив їх одночасно з обох боків свого бриля, торкнувся за пружинку на ободі — і звідти вискочила антена, торкнувся за другу пружинку на вершку бриля — і як хлопчик-стовпчик виплигнув мікрофон і, дрижачи, завис у репортера перед носом; висмикнув і надягнув навушники, натис на вмикач з лівого боку бриля — і звідти задзижчало по-осиному, повернув вмикач з правого боку — і до дзижчання додалося стетоскопне сопіння й шарудіння, заїкання й раптовий писк.
— Алло, — сказав репортер у мікрофон, — алло, алло... — Раптом у циліндрі задзвонив дзвінок. — Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я впіймав його. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже пару слів. Будь ласка, містере Дикун. — Він поглянув на Дикуна з підлесливою і, здається, переможною посмішкою. — Лише скажіть нашим слухачам, чому ви поселилися тут. Що змусило вас покинути Лондон (не виходь з прийому, Едзель) так раптово. І, звичайно, про той батіг (Дикун здригнувся: як вони взнали про батіг?). Нам усім дуже хочеться довідатись, для чого батіг. А потім — що-небудь про цивілізацію. Наприклад: "Що я думаю про цивілізовану дівчину". Лише декілька слів, дуже коротко...
Дикун виконав його прохання цілком і повністю. Він вимовив п'ять слів і не більше — тих самих індіанських слів, які чув від нього Бернард у відповідь на прохання вийти до Архіспівальника Кентерберійського: "Гані! Соне eco це — на!" І, схопивши репортера за плечі, обернув його задом до себе (зад був принадно опуклий), примірився і дав стусана з силою й точністю чемпіона з футболу.
Через вісім хвилин у продажу на вулицях Лондона був новий випуск "Щоденного радіо". На першій сторінці був заголовок: "Загадковий Дикун вдарив носаком по куприку репортера "Щоденного радіо". Сенсація в Сурреї".
"Сенсація відчувається і в Лондоні", — подумав репортер, коли, повернувшись до Лондона, прочитав газетний заголовок. До того ж, відчувається дуже болісно. Якнайобережніше, кривлячися від болю, сів він до столу, щоб пообідати.
Проте травма, якої зазнав куприк репортера "Щоденного радіо", не залякала репортерів із нью-йоркської "Таймс", франкфуртського "Чотиримірного континіуму", "Фордівського наставника" й "Дельта міррор". Вони навідалися того дня на маяк, і Дикун зустрів їх ще непривітніше.
— Дурню ти заплішений! — кричав репортер "Фордівського наставника" з безпечної віддалі, потираючи свій зад — Прийми сому!
— Забирайся геть! — посварився кулаком Дикун.
Репортер відступив далі й знову закричав:
— Прийми пару грам — і зло перестане бути реальністю.
— Кохатва іяттокія! — відповів Дикун погрозливо й насмішкувато.
— Біль — то ілюзія...
— Та ну? — схопив Дикун товсту ліщинову палицю й пішов у наступ.
Представник "Фордівського наставника" дременув до свого гелікоптера.
Після цього на деякий час Дикуна залишили в спокої. Декілька гелікоптерів, правда, якось прилетіли й зацікавлено кружляли навколо маяка. Дикун випустив стрілу в найближчого й настирного. Стріла пробила алюмінієву підлогу в кабіні, почувся зойк, і машина враз шугонула вгору. Інші з тих пір шанобливо трималися на віддалі. Ігноруючи їхнє надокучливе гудіння, Дикун (в уяві він прирівнював себе до стійкого індіанського жениха з Мацаки, який заради дівчини не злякався кровожерної мошви) скопував ділянку, що мала стати городом. Незабаром гелікоптерна мошва, очевидно, знудилася і відлетіла геть. Годинами небо над Дикуновою головою було чисте, тихе, навіть було б німе, якби не жайворонки.
Було безвітряно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Увесь ранок аж до обіду він копав, а тепер, простягшися на підлозі, відпочивав. І раптом перед ним постав образ Леніни — живої, в черевичках, панчохах, оголеної й пахучої. "Любий, обійми ж мене!" — почув він. Нахабна лярва! Але — ой! — руки, що обвивали його шию, напружені груди, дотик її уст! Вічність була в її очах і на устах. Леніна... Ні, ні, ні, ні! Він схопився на ноги і як був, напівголий, вибіг на подвір'я. Край поля купчилися сизі колючі кущі. Він упав на них грудьми, обнімаючи не оксамитне бажане тіло, а оберемок зелених колючок. Вони впилися в нього тисячею гостряків. Він намагався думати про бідолашну Лінду, якій сперло дух, про її скарлючені пальці й невимовний жах в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся пам'ятати... Але образ Леніни переслідував і володів ним. Леніни, яку він обіцяв забути. Хоч як було подряпане й поколене його тіло, воно однаково відчувало її присутність. "Любий, любий... Якщо й ти хотів мене, то чому ж ти не..."
Біля дверей на цвяху висів батіг, приготований на випадок наїзду нових репортерів. Оскаженівши, Дикун схопив батіг, розмахнувся — і вузлуваті ремені врізалися в його тіло.
— Потаскуха! Курва! — кричав він за кожним ударом, ніби батожив Леніну (а як несамовито, і сам того не усвідомлюючи, він бажав, щоб це була вона!), білу, теплу, напахчену, безсоромну. — Шльондра! — і кликав розпачливо: — О Ліндо, прости мене! Прости мене, Боже! Я поганий, я лихий. Я... Ні, ні, ти шльондра, ти курва!
Зі своєї хитро обладнаної в гаю схованки, за триста метрів від маяка, Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотограф, за дорученням корпорації стереоконтактних фільмів спостерігав усе те самобичування. Його терпіння й уміння накінець були винагороджені. Три дні просидів він у дуплі штучного дуба, три ночі плазував на животі по вересу та в кущах дроку, маскував мікрофони та присипав сірим піском дроти. Сімдесят дві години тягот. Але тепер настав сподіваний момент, найважливіший, подумав Дарвін Бонапарт, ладнаючи апаратуру, відтоді, як він зняв свій знаменитий стереовиючий контактний фільм про весілля горил.
— Грандіозно, — сказав він сам собі, коли Дикун розпочав свої дивні вправи. — Першокласно! — Він обережно й старанно навів свої телескопічні камери, стежачи за рухами Дикуна, надягнув насадку, щоб крупним планом зняти шалене, спотворене обличчя (чудово!), ввімкнув на півхвилини сповільнене знімання — сповільнення дасть винятково комічний ефект. Прислухався до ударів, стогонів, маячних слів, які записувалися на звукову доріжку, спробував підсилити їх (так, безсумнівно, буде краще), почув і з радістю записав під час короткого затишшя дзвінкий спів жайворонка. От аби Дикун ще й обернувся, щоб можна було зняти крупним планом кров на спині. І майже відразу (щастить же сьогодні!) Дикун послужливо повернувся як треба, і Дарвін зміг зробити досконалий кадр.
— Грандіозно! — поздоровив себе Бонапарт, закінчивши зйомку. — Чудово! — Він витер спітніле обличчя. — Коли додати стереоконтактні ефекти, буде чудовий фільм. Не гірший за "Статеве життя кашалота". А це щось та важить!
Через дванадцять днів фільм "Дикун Суррейський" можна було побачити, почути й відчути дотиком у кожному першокласному стереоконтактному палаці Європи.
Фільм Дарвіна Бонапарта подіяв негайно й могутньо. Після обіду в день прем'єри самотність селюка Джона раптово була порушена цілою зграєю гелікоптерів.
Джон копав свій город і намагався докопатися до того, що діялося в глибинах його душі. Смерть — і він загнав свій заступ раз, другий, третій. "І всі вчорашні наші дні освітлюють запилені шляхи до смерті й праху дурням". Далекий грім прогуркотів на ствердження цих слів. Джон вивернув заступом новий шмат землі. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово перетворитися мало не в тварину, а потім... Він зіщулився. В цілований сонцем труп. Він поставив ногу на заступ і люто загнав його в тверду землю. "Ми для богів, як мухи для хлоп'ят — вбивають нас заради власної розваги". Знову пролунав грім. Але той же Глостер назвав богів вічно благими. До того ж, "сон твій кращий відпочинок, ти відходиш часто в нього, і померти так боїшся, хоча смерть не більш як сон". Не більш ніж сон? Заснути. І можливо, бачити сни. Його заступ наткнувся на камінь, він нахилився, щоб його підняти. А в тому смертному спанні якії сни присняться?
Дзижчання вгорі переросло в ревище, Джона раптом накрила тінь, — щось затулило йому сонце. Він глянув угору, але його думки все ще блукали в тому іншому світі, що був правдивіший від правди, все ще були зосереджені на неосяжностях божества й смерті. Глянув ще раз угору і побачив низько над собою рій машин. Вони налетіли, мов сарана, зависали в повітрі, а потім приземлялися навколо маяка. Із черева цих гігантських коників виходили парами — чоловік у білому віскозно-фланельному костюмі й жінка в ацетатно-шовковій піжамі (через спеку) або в оксамитних шортах і напіврозстебнених блузках-безрукавках.