Крах могутності Стрінберга, побудованої на піску, спричинився до краху багатства Шудлерів, яке нагромаджувалося протягом століття; так вітер, проникаючи в шпари старого будинку, розхитує і руйнує його.
Смерч налетів на Шудлера з шаленою силою.
Шудлер спробував повторити все, що зробив сім років тому, коли Франсуа заподіяв собі смерть під час колотнечі з акціями Соншель. Шудлер з'явився на біржі. Очі його і тепер так само похмуро поблискували крізь вузенькі щілинки між повіками, але тіло здало, мозок постарів. Тоді падіння акцій Соншель було штучним, і Шудлер міг протистояти йому, крім того, це був час загального процвітання. А ця катастрофа — справжня.
Манія величі довела барона Шудлера до того, що він уже перестав розрізняти власні кошти й фонди, доручені банкові. Він розтринькував мільйони, вкладав їх у безглузді операції — роздавав кінофірмам, які ніколи не давали зиску, збанкрутілим модним ательє, організовував дослідницькі групи для прокладання залізниць з Конго в Занзібар, — одне слово, встрявав у всілякі явно пропащі справи; до цього його спонукала невситима жадоба влади; в результаті в активі його банку утворилася величезна прогалина.
Щоб припинити падіння акцій і виконати зобов'язання перед вкладниками, які хотіли забрати свої гроші, Шудлер того фатального дня вибрав кошти, одержані для видачі товариствам потерпілих.
Даремно! Те, що він намагався залагодити з одного боку, руйнувалося з другого — і це було куди небезпечніше.
І цього дідугана, що пережив усю сім'ю, поховав майже всіх друзів, заштовхали, затиснули, відсунули на задній план; він був придушений наслідками свого падіння, а в його голові, наче в поганому сні, невідступно звучали рефреном слова його діда, першого барона Шудлера: "Die Banken, der Zucker und die Presse — das ist die Zukunft"[3].
— Убивці, убивці! — крикнув він, коли день закінчився і біржа мала закритися. — Вони вбили мене!
Та в глибині душі він ще не вірив у це.
Того ж вечора міністерство фінансів анулювало свій дозвіл на провадження операцій з потерпілими, і на другий день банк на вулиці Пті-Шан мусив зачинити свої віконця.
То був крах, то були загибель і банкрутство. .
Велика економічна й фінансова криза починалася смертю одного й розоренням другого з цих двох чоловіків, що уособлювали справжнє й облудне процвітання світу.
— Кістки цього бідолашного Люлю, напевне, підстрибують у могилі, — сказали Леруа-Моблани.
Черга Руссо теж настала. Стало відомо про махінації з коштами товариств потерпілих, і в палаті депутатів уже було зроблено запит про це.
XIII
Служник, спритно розчинивши перед Мартою Бонфуа двері на трибуну, поштиво промовив:
— Кажуть, сьогодні буде бойовище, мадам!
— Можливо, — засяявши своєю чарівною усмішкою, відповіла Марта. — Отже, доведеться пізніше лягти спати.
— Але ж на те сюди і приходять. І в таких випадках платять надурочні.
Весь обслуговуючий персонал палати депутатів любив Марту не тільки за її чудесну вроду, а й за надзвичайно просту й милу манеру поводитися з людьми. Вона сіла в першому ряду, на вузьку лавку, ледве прикриту м'якою оббивкою.
На трибунах вже сиділо чимало літніх жінок, вік яких виключав інші нічні розваги, і ці сови приходили сюди витрачати рештки своїх емоційних сил. Було тут і кілька молодих елегантних жінок, що лише недавно почали виходити у світ і одержали запрошення від депутатів; а ті в такий спосіб виявляли захоплення їхньою вродою; Вільнер надіслав би їм квитки у свій театр.
Їм обіцяли, що цього вечора вони побачать на арені худенького сімдесятирічного гладіатора з густою гривою сивого волосся, у черевиках із надто високими підборами; його буде віддано на поталу людям.
А поки що вони бачили лише служників, які збирали коробки з бюлетенями після того, як було проголосовано питання про житлове будівництво — питання, що не цікавило нікого, крім хіба восьми мільйонів квартиронаймачів по всій Франції.
Сірувате світло немовби збільшувало розміри й без того великого приміщення.
На засідання зібралося не більш як шістдесят депутатів; вони сиділи на пурпурних лавах і нудилися. Депутати справляли враження останніх сенаторів античного міста, знищеного навалою або спустошеного епідемією.
Гарні молоді жінки на трибунах розглядали здивованими, тупими й розчарованими очима це просторе, величне й таке похмуре приміщення, цей високий неф, оточений мармуровими колонами, що підтримували й відокремлювали одну від одної ложі для публіки, цю скляну стелю, ці два годинники, цей тканий килим з алегоричним сюжетом на всю стіну позаду голови палати, між двох білих статуй у нішах та зелених гардин із золотим візерунком.
Трибуни були маленькі, публіка весь час надходила, і молодим жінкам стало душно.
Але перед другою годиною ранку спектакль став цікавіший. Невеличкими групами — одні неквапливо, інші прожогом, наче їм дав стусана який невидимий велетень, — депутати входили в бічні двері і сідали... Деякі з них, — щоправда, таких було небагато, — їздили додому прийняти ванну; інші, — на лавах праворуч та в центрі, — приїхали просто з гостей або після обіду й були у смокінгах. Але більшість так і не спромоглися за минулу добу змінити сорочки— у них були несвіжі, зім'яті комірці і давно немиті руки. Гамір нарешті вщух — фракції уточнили свої позиції, було дано останні вказівки для атаки та захисту, і запала зловісна тиша.
Оголосили перерву на кілька годин. Віцеголова, що керував дебатами в питанні житлового будівництва, зійшов униз. Палата на цей час засідала вже близько шістнадцяти годин.
Марта Бонфуа побачила внизу, в амфітеатрі, Робера Стена й Сімона, і серце її почало битися частіше. Обидва підвели очі й побачили Марту, таку гарну в ореолі сивого волосся, на її звичайному місці, саме посередині колонади, у першому ряді трибуни голови, наче в імператорській ложі. Вони обмінялися з нею довгим поглядом, немов бажаючи підкреслити, що виступатимуть на арені під її прапором. Потім вони сіли поруч, свідомі своєї значущості.
"У Робера сьогодні стомлений вигляд, шкода: мені б хотілося, щоб він був у повній формі і міг підтримати Сімона, — з материнською дбайливістю подумала Марта. — Зате Руссо, здається, у всеозброєнні..."
І справді маленький гладіатор зайшов у зал із впевненим виглядом, високо піднявши голову, гордовито відкинувши з лоба сиве пасмо волосся. Він сів на урядову лаву, серед своїх міністрів, на те місце, якого він так довго домагався і на якому вже встиг себе скомпрометувати. Однак після перших хвилин сум'яття, коли вмер Стрінберг і зазнав краху Шудлер, Анатоль Руссо заспокоївся і знову почував себе твердо. По-перше, рента стабілізувалась, а це вже добра ознака. І потім, все як слід обміркувавши, він вирішив, що нічого серйозного йому закинути не зможуть — ніякого ганебного компромісу, нічого протизаконного. Що стосується товариств жертв війни, то він мав готові відповіді на всі можливі запитання і був певний, що зуміє заткнути пельку своїм противникам.
Одночасно з головою кабінету міністрів до залу зайшов і голова палати депутатів. То був старий чоловік з породи товстошкірих; він ішов повільно, спираючись на палицю і тягнучи — досить велично — ногу, якій загрожував тромбофлебіт. Він був у фраку, і крохмальна сорочка стовбурчилася у нього на грудях. Він здавався водночас уособленням величі і втоми спорохнявілого режиму.
Голова палати депутатів також належав до "близьких друзів" Марти — він був одним з перших, одним з тих, хто знав її в ту пору, коли не вона створювала міністрів, а міністри створювали славу їй.
Крім тягару літ, старий ніс у ці дні ще й тягар безсоння. Всі схвильовано стежили, як він ішов стрімкими сходами до крісла голови: зупинявся, задихаючись, на кожній сходинці, потім, зробивши зусилля, підтягував на мускулах рук своє величезне немічне тіло на дальшу сходинку, і так — аж поки опустився в крісло голови.
То була безглузда столітня споруда з червоного дерева, паркету, мармурових барельєфів та бронзових сфінксів, де розміщувалася президія палати: унизу стенографістки, над ними—промовець, а ще вище — секретарі й голова. Ця споруда нагадувала піраміду, утворену цирковими акробатами, яким лишилося ще поставити на вершині слона. Служники, стоячи внизу, скидалися на загоничів, що мають наставити пастки. Примружившись, можна було також уявити собі, ніби перед вами картина барокко — судний день: серед хмар видно торс богаотця, а під ним тісняться грішники й праведники. Голова палати за своїми сфінксами і Марта за краєчком трибуни сиділи одне проти одного, майже на одному рівні, і обоє розуміли — вона своїм інстинктом жінки, що прожила бурхливе життя, а він — завдяки довгорічному знанню людей та історії, що ця яма з положистими стінками, яка розділяє їх і заповнена зараз галасливими старими дітьми, ще й досі є місцем засідань першого у світі парламенту, — безперечно, першого за розумом і тим значенням, яке мали для всього світу сутички, що відбувалися тут.
Голова пробурчав — виключно для відома стенографісток — кілька слів; вони означали, що засідання триває і що палата починає розгляд інтерпеляції про фінансову політику уряду.
Потім він за звичкою колишнього шкільного вчителя замість традиційного дзвінка взяв розрізувальний ніж і постукав ним по столу, закликаючи до тиші.
— Слово надається месьє Портера!
Людина підступна, неуважна і зла, Портера саме щось казав Стенові й Сімонові. Свого імені він не почув.
— Месьє Портера, вам надається слово!— повторив голова уже голосніше.
Каміль Портера, ідучи до трибуни, підніс руку, немовби говорячи: "Атож! Я сплю тільки по три години і ніколи не лягаю раніш, як о п'ятій ночі. Час ми маємо".
Потім нігтем великого пальця він зіскріб з вилоги піджака яєчний жовток.
— Панове, — сказав Портера, — ми почнемо обговорювати питання, і нам доведеться згадати деякі дуже сумні обставини; я постараюсь говорити про факти, нехтуючи особами.
Присутні зустріли ці слова одностайними оплесками, які свідчили, що зал оцінив прагнення промовця бути безстороннім. Але майже всі зразу ж таки збагнули, який образливий для Руссо цей намір промовця "нехтувати особами". Не минуло й п'яти хвилин від початку виступу Портера, як з трибуни вже гриміло:
— Всі знають, що в той час, коли голова кабінету міністрів сформував свій кабінет із швидкістю, яку кожен з нас розцінив по-різному, він запевняв, що може одержати небувалу позику, яка допоможе Франції відбудувати свої руїни, не вимагаючи нагальних жертв ні від платників податків, ні від тих, хто живе на власні заощадження.