Непереможні по-змовницькому перезирнулися, схопили косоокого й притисли, не даючи поворухнутись, – бери його, Сандро, ми тобі його даруємо, з'їж його живцем. Вона цілувала хлопця, аж гризла, і якісь немовби конвульсійні веселощі охопили компанію. До них підходили нові пари, навіть музиканти покинули свій куток. Здалеку апатично всміхався Молодий Алехандро, а дон Ансельмо ходив від одного до іншого, збуджено вслухаючись у гамір, – що тут робиться, розкажіть. Сандра відпустила свою здобич. Косоокий, витерши обличчя хустинкою, розмазав по ньому сліди помади й став схожий на блазня. Йому подали склянку пива, він вилив її на себе і був винагороджений оплесками. Раптом Хосефіно почав когось шукати у натовпі. Ставав навшпиньки, нахилявся і врешті, вийшовши з кола, закружляв по всьому залу, перекидаючи стільці. Його постать губилася й танула в задимленому, затхлому повітрі. Потім, бігцем повернувся до бару.
– Я ж правду казала, – безгубим ротом процідила Чунга. – Трусишся, як лялька на ниточці.
– Де вони, Чунгіто? Піднялись нагору?
– А тобі що до того? – Осклілі очі Чунги дивилися на нього, як на комаху. – Хіба ти ревнуєш?
– Він її вб'є, – сказав Хосе, блідий, мов привид, тягнучи Хосефіно за руку. – Летимо.
Пхаючись, вони вирвалися з натовпу; в дверях стояв з простягнутою рукою Мавпа, вказуючи у темряву, в напрямку казарм Грау. Занепокоєні, вони стрімголов бігли між халупами селища, яке здавалося спорожнілим, зовсім покинутим. Хосефіно заточився, впав, підвівся й побіг далі, ноги в нього тремтіли. Селище лишилося позаду. Вітер жбурляв їм в обличчя темні завії піску, і треба було бігти з заплющеними очима, стримуючи віддих, щоб не розірвало груди.
– Це ви винні, чорт забирай! – вив Хосефіно. – Не встерегли! – І через якусь мить: – Та де ж вони поділися! – Але з темряви, між землею й зірками, перед ними вже вималювалася мстива важка постать.
– Я тут, сучий сину, зраднику, падлюко.
– Мавпо, – крикнув Хосефіно. – Хосе!
Але брати Леон також кинулися на нього й так само, як Літума, лупцювали його кулаками, ногами, головами. Вони збили Хосефіно з ніг, – довкола все було темне, зрадливе, – а коли він пробував підвестись, ухилитися від цього шквалу ударів, його знову валив на землю копняк або згинав навпіл удар кулака, чиясь рука хапала за волосся, змушуючи підставляти голову під удари та під зливу піску, який забивав йому ніс, рот, вуха. Потім вони трохи отямилися, й були схожі тепер на стомлену зграю собак, які, рикаючи, кружляли довкола ще теплого розтерзаного звіра, обнюхували його й знехотя кусали.
– Він ворушиться, – сказав Літума. – Будь чоловіком, Хосефіно, я хочу на тебе подивитися, встань!
– Йому, певно, тепер самі зірки в очах, братику, – зауважив Мавпа.
– Облиш його, Літумо, – попросив Хосе. – Вистачить, ти добре його почастував. Краще й не помстишся. Хіба не бачиш, що він може загнутись?
– Знову тоді втрапиш до в'язниці, братику, – докинув Мавпа. – Досить, не будь такий затятий.
– Бий його, бий його! – підходячи, вигукнула Дикунка; її голос лунав відчайдушно, але трохи приглушено. – Бий його, Літумо.
Однак, замість того щоб послухатись її, Літума повернувся, одним ударом звалив її на пісок і почав бити ногами, – хвойдо, суко, стерво, – кляв він, допоки вистачило голосу та сили. По тому впав на пісок і заплакав, як дитина.
– Братику, заради бога, заспокойся.
– Ви також винні, – стогнав Літума. – Всі мене одурили. Кляті зрадники, ви мусили б померти від докорів сумління.
– Хіба ми не виманили його з Зеленого Дому, Літумо? Хіба не допомогли його бити? Сам би ти не впорався.
– Ми помстилися за тебе, братику. І Дикунка теж – бачиш, як вона дряпає його нігтями?
– Я кажу про те, що було раніше, – мовив Літума, сякаючись і схлипуючи. – Ви тут усі змовились, а я там, нічого не підозрюючи, вірив у вас, як останній дурень.
– Братику, чоловіки не плачуть. Ну, годі вже, не будь такий. Ми завжди любили тебе.
– Що було, те загуло, братику! Будь чоловіком, будь мангачем, не плач.
Дикунка відірвалася від зіщуленого Хосефіно, який тихо стогнав, і почала разом з братами Леон заспокоювати Літуму: візьми себе в руки, нещастя загартовують чоловіків. Вони обіймали його, обтрушували одяг, – забудьмо минуле, гаразд? Почнемо все спочатку, брате, братику, Літумо. Трохи втішений, він щось белькотав, потім його охоплювала злість, і він копав ногами лежачого Хосефіно, всміхався, знову смутнішав.
– Ходім, Літумо, – сказав Хосе. – Нас міг бачити хтось із селища. Якщо покличуть поліцію, почнеться ще одна бійка.
– Ходім до Мангачерії, братику, – запропонував Мавпа. – Доп'ємо піско, яке ти привіз, це тебе збадьорить.
– Ні, – відрізав Літума. – Вертаємось до Чунги.
Він рішуче пішов у напрямку селища швидкими кроками. Коли Дикунка й брати Леон догнали його біля перших халуп, Літума щосили засвистів, а далеко позаду було видно, як накульгував, стогнучи і лементуючи, Хосефіно.
– Тут все аж кипить. – Мавпа притримав двері, щоб пропустити поперед себе решту. – Лише нас бракує.
До них назустріч вийшов товстун в окулярах.
– Привіт-вітаннячко, друзі. Куди ви зникли? Ходіть-но швидше, ніч щойно починається.
– Арфісте, музику, – вигукнув Літума. – Вальси, тондеро, марінери!
Спотикаючись, він пішов у куток, де розташувався оркестр, і впав у обійми Боласа та Молодого Алехандро; в цей час товстун і косоокий тягли братів Леон до бару, запрошуючи їх на пиво. Сандра поправляла Дикунці зачіску, Ріта і Марібель засипали її питаннями, і всі чотири дзижчали, немов оси. Оркестр почав грати, біля бару стало вільніше, з півдесятка пар уже танцювало в ореолах блакитного, зеленого й бузкового світла. Літума підійшов до стойки, заточуючись від сміху:
– Чунго, Чунгіто, помста така солодка! Чуєш? Це він так верещить від болю, а увійти боїться. Ледве дихав, коли ми його покинули.
– Мене не цікавлять чужі порахунки, – сказала Чунга. – Але ви мені приносите лихо. З твоєї вини я тоді платила штраф. Принаймні добре, що билися не в мене. Що тобі налити? Тут хто не замовляє, той іде геть.
– Ти дуже груба, Чунгіто, – посміхнувся Літума. – Але я не ображаюся, налий мені, чого хочеш. Собі теж, пригощаю.
Товстун тим часом хотів вивести Дикунку, щоб потанцювати, а вона впиралася, шкірячи зуби.
– Чунго, що це таке з нею? – пирхаючи, спитав товстун.
– Що це таке? – й собі спитала Чунга. – Тебе запрошують до танцю, не комизься, чому ти відмовляєш йому?
Однак Дикунка й далі впиралася.
– Літумо, скажи йому, щоб мене відпустив.
– Не відпускай її, друже, – мовив Літума. – А тобі, хвойдо, раджу повернутись до своєї роботи.
Частина III
Лейтенант перестає махати рукою аж тоді, коли човен перетворюється на білу цятку. Жандарми беруть валізи на плечі, виходять з пристані, зупиняються на площі Санта-Марія де Ньєви, і сержант вказує на горби: поміж порослих лісом дюн біліють стіни й виблискують бляшані дахи, – то місія, сеньйоре лейтенант, онде головна будівля, там живуть черниці, пане лейтенант, а ліворуч каплиця. Той озирається на всі боки. Селищем кружляють кремезні фігури індіанців, волокнисті покрівлі хатин схожі на капюшони. Напівголі, брудні жінки з сонними очима щось мелють, притулившись до стовбурів двох капірон. Жандарми йдуть далі, й офіцер звертається до сержанта: в лейтенанта Сіпріано мені не вдалося нічого дізнатись, чому б йому було не залишитися трохи довше, щоб з усім мене познайомити? Та якби він не скористався тепер човном, то мусив би сидіти тут ще місяць, сеньйоре лейтенант, а Сіпріано так хотів виїхати, що це доводило його до шалу. Не треба хвилюватися, сеньйоре лейтенант, я миттю з усім вас ознайомлю. Блондин ставить валізу на землю і вказує на хатину: ось і вона, сеньйоре лейтенант, найубогіша поліцейська дільниця в Перу. А Важкий: та халупа навпроти буде вашим помешканням, сеньйоре лейтенант, – і Малюк: трохи пізніше знайдемо вам двох агварунських служниць, – і Чорний: то єдине, чого не бракує в цьому паскудному містечку. Проходячи повз завислий на крокві герб, лейтенант торкає його, чути металевий звук. Сходи до хатини без поручнів, дошки підлоги та стін необтесані, нерівні, у першій кімнаті стоять очеретяні стільці, письмовий стіл, висить побляклий прапорець. Одні з дверей прочинено всередину: чотири гамаки, карабіни, залізна пічка, відро для сміття, – що за злидні! Чи не вип'єте, сеньйоре лейтенант, пивця? Холодне, ми зранку поставили його у відро з водою. Офіцер киває головою, а Малюк і Чорний виходять з хатини, – губернатора, здається, звуть Фабіо Куеста? Так, це симпатичний дідусь, але краще відвідати його трохи пізніше, сеньйоре лейтенант, о цій порі він відпочиває. Вони повертаються з пляшками і склянками. П'ють, сержант здіймає тост на честь лейтенанта, жандарми питають, що там у Лімі, офіцер хоче дізнатись, які тут люди в Санта-Марія де Ньєві, хто є ким, – а черниці з місії приємні жінки і чи дикуни не завдають надмір клопоту? Ну, гаразд, побалакаємо ще вночі, зараз хочу трохи спочити. Ми замовили у Паредеса святкове частування, сеньйоре лейтенант, щоб вшанувати ваш приїзд. І Блондин: то власник корчми, сеньйоре лейтенант, усі харчуються в нього, – і Чорний: він ще й тесля, – а Важкий: і до того ж трошки знахар, пізніше ми вас із ним познайомимо, той Паредес справді дуже славна людина. Жандарми заносять валізи до хатини навпроти, офіцер, позіхаючи, йде за ними і, зайшовши, влягається на ліжко, що стоїть посеред кімнати. Сонним голосом прощається з сержантом. Не встаючи, знімає кашкет, черевики. В кімнаті пахне пилом і міцним тютюном. Меблів небагато: комод, дві лави, стіл, лампа, підвішена до стелі. На вікнах металева сітка, крізь яку видно площу: жінки біля капіронів і далі щось перемелюють. Лейтенант встає й заходить до другої кімнати. Вона порожня. Відчиняє задні двері, що виявляються швидше вікном, аніж дверима: двома метрами нижче земля, поросла кущами мате, за кілька кроків від хатини починається густий ліс. Лейтенант розстібає штани, мочиться, а коли повертається до першої кімнати, то там уже стоїть сержант, – знову прийшов цей набридливий агварун на ймення Хум…І перекладач: агварун каже – диявол, солдат брехати, і лімаабетка, і лімауряд. Аревало Бенсас дивиться вгору, прикриваючи долонею очі від сонця, – я не такий дурний, доне Хуліо, дикун хоче нас переконати, що він божевільний.