"Такий прегарний титул! Чи не найкращий у Франції!"
— гукнула Жільберта: деякі банальності злітають неминуче, як бій дзиґарів, з уст декотрих розумних осіб. "Так, і мені жаль. Базен хотів би, щоб його сестринець знову прибрав цей титул, але це не одне й те саме; хоча, власне, він не зв'язаний зі старшинством і може переходити до молодших нащадків роду. Я вам казала, що Базен був тоді гладенько виголений. Одного дня, під час відпусту, пам'ятаєте, коханий? — звернулася вона до мужа, — той відпуст у Паре-ле-Моньяль? — мій шваґер Шарлюс, охочий до розмови з хлопами, питав їх по черзі: "А ти звідки родом?" — а що він людина щедра, то щось давав їм або частував вином. Таким гонористим і таким простим уміє бути лише Меме. І не уклониться дукині, яка для нього замало дукиня, і водночас ущедряє щедротами якогось псаря. А я тоді й кажу Базенові: "Базене! Погомоніть і ви трохи з ними. Мій муж не завжди меткий..." — "Дякую, Оріано,
— втрутився дук, не відриваючись від читання моєї статті, в яке він поринув. — "...зачепив якогось селюка і повторив дослівно йому питання свого брата: "А ти звідки родом?" — "Я з Лома". — "Ти з Лома? Ну що ж, у такому разі я твій принц". Селюк подивився на виголеного Базена і відповів: "Неправда. Ви англієць". У цих дукининих придибашках старезні, пишні титули, такі, як принц де Лом, з'являлися на своєму, належному їм місці, з їхнім колишнім становищем і з місцевим колоритом, подібно як у деяких середньовічних молитовниках виростає над юрбою тієї доби шпиль бурґзької дзвіниці.Чийсь виїзний лакей приніс візитівки. "Не знаю, чого вона хоче, я її не знаю. Цим я завдячую вам, Базене. Щось не щастить вам з таким способом знайомства, мій друже", — сказала дукиня і звернулася до Жільберти: "— Я навіть не зуміла б вам пояснити, хто се, ви, мабуть, її не знаєте, її звати леді Руфус Ізраель". Жільберта спаленіла. "Ми з нею не знайомі, — сказала вона (то була чистісінька брехня: леді Ізраель за два роки перед Сванновою смертю помирилася з ним і називала Жільберту на ім'я), — але з того, що я чула про неї від інших, я зразу здогадалася, про кого йдеться".
Річ у тім, що Жільберта встигла стати снобкою. Мені розказали, що, коли одна дівчина — чи то зі злости, чи то з не-тактовности — спитала Жільберту, як звати її батька, не названого, а рідного, вона, збита з пантелику, і прагнучи трохи змінити те, що мала сказати, вимовила замість Суанн — Сванн і тільки згодом усвідомила, що ще більше все напсувала, зробивши з англійського прізвища німецьке. І навіть додала, принижуючи себе, аби звеличитися: "Про моє походження оповідають різні речі, а мені самій про себе не дано знати нічого". Хоча Жільберта в певні хвилини, думаючи про своїх батьків (адже пані Сванн здавалася їй і була направду доброю матір'ю), відчувала сором за такий підхід до життя, треба, на жаль, визнати, що його частково передали їй батьки, адже наша особистість ніколи не є цілком оригінальною. До материнського еґоїзму долучається інший еґоїзм, притаманний батьковій родині, що не завжди означає додавання чи навіть множення, повстає новий еґоїзм, без міри потужніший і грізніший. Відколи світ стоїть, відколи родини з такою вадою в тій чи іншій формі єднаються з іншими родинами, де та сама вада виявляється інакше, внаслідок чого у дитини утворюється якийсь огидний гібрид, акумульовані еґоїзми (як мовити тільки про них) набрали б такої сили, що вся людськість зазнала б заглади, якби саме це зло, утримуючись у розумних пропорціях, не накидало б собі природних гамульців, аналогічних тим, що перешкоджають намноженим без краю інфузоріям знищити нашу планету або одностатево наплодженим рослинам довести до вимирання рослинний світ тощо. Від часу до часу якась чеснота складає з егоїзмом новий і незацікав-лений чинник. Моральна хемія спиняє таким чином і нейтралізує надто грізні складники, послуговуючись незліченними комбінаціями, і якби хтось вивчив їх, він міг би написати розмаїті й захопливі історії родин. Окрім цього, з акумульованими еґоїзмами на кшталт тих, з яких, певне, склався Жільбер-тин характер, може уживатися якась уроча сімейна чеснота. Якийсь час вона виконує інтермедію і відіграє свою зворушливу ролю з абсолютною щирістю. Певна річ, Жільберта заходила так далеко тільки тоді, коли давала зрозуміти, що вона, може, нешлюбна дочка якоїсь відомої особи; проте найчастіше вона приховувала своє походження. Може, просто їй було неприємно зізнатися у своєму походженні, і вона воліла, аби про це довідувалися з інших джерел. Може, вона справді думала приховати своє походження, покладалася на непевну віру, що, одначе, не є сумнівом і дає шанси для того, чого ми собі зичимо, як це чинить Мюссе, говорячи про надію на Бога.
"Я не знаю її особисто, — сказала ще раз Жільберта. Але виступаючи під ім'ям мадемуазель де Форшвіль, чи справді вона гадала, що перестане бути для людей Сванновою донькою? Очевидно, вона очікувала цього від певної кількости осіб, яка з часом мала б так вирости, що обняла б майже всіх? їй не слід було надто помилятися щодо їхньої кількости зараз,
і вона мусила здогадатися, що багато хто шепче: "Це Сванно-ва донька". Але вона знала про це так, як, ідучи на бал, знають про те, що існують люди, які з нестатків накладають на себе руки, — тобто знала у спосіб приблизний і туманний, не маючи о*оти переконатися за допомогою безпосереднього враження. Оскільки на відстані все здається нам непоказним, непевним, Жільберта воліла не бути поруч людей, які саме відкривали, що вона з Сваннового дому. Ми завше відчуваємо себе поблизу тих людей, яких ми собі уявляємо, а що можна уявити собі читачів газет, Жільберта воліла, щоб її в газетах називали мадемуазель де Форшвіль. Тільки у своїй особистій кореспонденції вона вдавалася до перехідного методу, підписуючись Ж.С.Форшвіль. Справжнє лицемірство цього підпису полягало не так ув опущенні інших літер батькового імени, як у проведенні тієї самої операції з іменем Жільберти. Отож скорочуючи це невинне ім'я до літери Ж, мадемуазель де Форшвіль начебто підказувала друзям, що й Сваннове ім'я ампутовано тільки ради скорочення. Вона навіть робила особливий притиск на С, виводячи його таким собі довгим хвостиком, що перекреслював Ж, але видно було, що це щось минуще і приречене на забуття, як хвіст, ще довгий у мавпи, але якого вже немає у людини.
А проте в її снобізмі було щось від інтелігентної Сваннової цікавости. Я пам'ятаю, як того самого полудня вона спитала в дукині Ґермантської, чи не знайома вона з маркізом дю Ло, і, почувши, що той хворий і не виходить, спитала, який він з себе, бо вона, — додала Жільберта, зашарівшись, — багато чула про нього. (Маркіз дю Ло був одним з найближчих Сваннових друзів до одруження, і Жільберта, може, його навіть колись бачила, але тоді ще не цікавилася цим товариством.) "Чи схожий він на графа де Бреоте або на принца Аґріґентського?" — спитала вона. "Де там! — заволала дукиня Ґермантська. Вона гостро відчувала провінційні відтінки і шкіцувала замашні, але обарвлені її золотавим, розкотистим голосом портрети під ніжним цвітінням своїх фіялкових очей. — Ніскілечки! Дю Ло
— періґорський шляхтич, урочий, з прекрасними манерами і провінційною нецеремонністю. У Ґермантів, під час візити короля англійського, з яким дю Ло дуже приязнив, після полювання посідали за підвечірок; о цій порі дю Ло мав звичку скидати черевики і надівати сукняні капці. Уявіть собі, що присутність короля Едуарда і всіх цих великих княжат його нітрохи не збентежила. Він спустився до салону в м'яких капцях. Він гадав, що йому, маркізові дю Ло д'Аллеман, нема чого панькатися з королем англійським. Він і цей чарівливий Квазімодо де Бретейль — ось хто найбільше мені подобався. Вони були щирими приятелями... (Вона хотіла сказати "вашого батька", але затнулася.) Ні, у них нічого спільного ні з Ґрі-Ґрі, ні з Бреоте. Дю Ло був справжній періґорський дідич і маґнат. Меме любив цитувати сторінку з Сен-Сімона про котрогось із маркізів д'Аллеман". Я навів перші слова цього портрету: "Маркіз д'Аллеман вибивався серед періґорської шляхти своєю вишуканістю, ученістю, заслуг він мав більше, ніж будь-хто інший, сусіди вважали його за головного арбітра і завжди зверталися до нього, шануючи його чесність, розум, ґречність і, як сільський півень..." — "Так, дю Ло мав щось від цього, — озвалася дукиня Ґермантська. — Він завжди був червоний, як півень". — "Так, я пам'ятаю, при мені наводили цей опис, — сказала Жільберта, промовчавши, що наводив його батько, великий шанувальник Сен-Сімона.
Вона любила побалакати про принца Аґріґентського та про графа де Бреоте ще й з іншої причини. Принц Аґріґентський за своїм родоводом походив з араґонського дому, але його сеньйорія була пуатвенська. А той замок, де він мешкав, був власністю не його родини, а першого мужа його матері і стояв він десь посеред дороги між Мартенвілем і Ґермантами. Жільберта говорила про принца і про графа де Бреоте як про сільських сусідів, які нагадували їй стару провінцію. Точніше, в її словах було трохи брехні, бо тільки в Парижі, за посередництва графині Моле, вона познайомилася з графом де Бреоте, давнім батьковим приятелем. При цьому втіха, з якою вона згадувала околиці Тансонвіля, могла бути щира. Снобізм у деяких людей схожий на ті смачні напої, в які вони додають корисні речовини. Жільберту могла цікавити якась гожа дама, бо та була власниця гарних книжок та картин Натьє, — моя колишня приятелька навряд чи пішла б їх оглядати до Національної бібліотеки або до Лувра, і я думаю, що, попри близьке ще сусідство, Жільберта відчувала б чари Тансонвіля, втілені в особах пані Сазра чи пані Ґупіль, куди слабше, ніж у принці Аґріґентському.
"Сердека Бабал і сердека Ґрі-Ґрі! — мовила дукиня Ґер-мантська. — Вони ще кволіші, ніж дю Ло, боюся, що їм уже рясту не топтати, ні тому, ні тому".
Прочитавши мою статтю, дук Ґермантський сказав мені кілька компліментів, вельми стриманих. Йому не подобалася певна утертість мого стилю, в якому він убачав "загонистість і метафорику в дусі вже застарілої прози Шатобріана". Зате він палко віншував мене з тим, що я "взявся до діла". "Я люблю, коли людина щось робить власноруч.