У пошуках утраченого часу. Том 3: Ґермантська сторона

Марсель Пруст

Сторінка 33 з 113

Позбавлені зблизька всього, що їм падає відстань і освітлення, всього, чого домагався при виготовленні їх великий маляр, вони видавалися якісь убогі, і Рахиль теж, як побачив я, коли підійшов до неї, не уникла цієї руїнницької сили. Крила її урочого носика залишилися десь там, між залою і сценою, так само як пластика декорацій. То була не вона, я впізнав її лише з очей, особу її засвідчували саме вони. Обриси і блиск цієї молодесенької зірки, ще недавно такої осяйної, зникли. Натомість, наче ми довгенько дивилися на місяць, і він перестав нам здаватися рожевим і золотавим, на цьому недавно такому гладенькому личкові я розрізняв лише протуберанці, плями, вибої. Попри те, що поблизу не лише жіноче личко, а й розмальовані полотна розминалися з первісним вражінням, я все-таки був щасливий, що я на сцені, пробираюся між декораціями, у цій обстановці, яка колись із любови до природи здалася б мені нудною і штучною, але яка мене потім усе ж полонила, коли я наткнувся на опис її в Ґетевому "Вільгельмові Майстері". Я не міг вийти з дива, побачивши, як серед журналістів, світських людей та приятелів актрис, які віталися, гомоніли, курили, ніби в якійсь віллі, молодик у чорному оксамитовому точку, у спідничці барви гортензії, нарум'янений, наче жива сторінка з альбому Ватто, усміхнений, задивлений кудись у небеса, легко підскакував, гожо сукаючи руками, і здавався істотою такою чужеплеменною цим добропристойним сюртучникам і рединґотникам, між якими він, як шаленець, носився зі своєю екстатичною мрією, такою одрубною від їхніх життєвих клопотів, такою окремішньою від звичаїв їхньої цивілізації, такою відірваною від законів природи, що коли ви стежили очима за арабесками, які так вільно викреслювали серед декорацій його крилаті, примхливі, загримовані циби, то на вас віяло такою самою благодатною прохолодою, як від споглядання метелика, заблудного в юрбі. Аж це Сен-Лу привиділося, що його коханка замилувалася на танцівника, який востаннє повторював фігуру танцю, передбаченого в дивертисменті, і Роберова твар потьмарилася.

— Ти могла б дивитися в другий бік, — кинув він їй понуро. — Знаєш, ці пустопляси не варті линви, на яку добре б їх підняти, щоб вони скрутили собі в'язи; і вони потім будуть хвалитися, що ти звернула на них особливу увагу. Зрештою, хіба ти не чуєш, що тебе волають до вбиральні одягатися. Ти ще, чого доброго, й спізнишся.

Троє добродіїв — троє журналістів — побачивши розсатанілу міну Сен-Лу, зацікавилися і підступили послухати, в чому річ. На тому боці сцени ставили декорації, і нас було приперто до журналістів.

— Ба, я ж його знаю, це мій друг! — вигукнула Роберова любка, дивлячись на танцюру. — Який він ставний! Подивіться-но на його рученьки — вони теж танцюють, як і весь він!

Танцюриста обернув голову, і людська його особистість прозирнула з-під сильфа, якого він втілював: рівні і сірі драглі його очей здригнулися і заблисли між цупкими і підмальованими віями, а усмішка розтягла рота на нашмарованому лиці. Потім, аби потішити молоду жінку, немов співачка, котра з ґречности мугикає арію, що нас так захопила, він заходився так само сукати руками, пародіюючи самого себе з тонкістю пересмішника і веселістю дитини.

— Ох, як гарно! Він передражнює самого себе! — вигукнула Рахиль, ляпаючи в долоні.

— Серденько, я тебе благаю, — озвався Сен-Лу жалібним голосом, — не роби вистави, ти мене без ножа ріжеш. Присягаюся, якщо ти скажеш бодай слово, я не проведу тебе до твоєї вбиральні і піду собі. Не зли мене. Не дихай сигарним димом, тільки нашкодиш собі, — додав він, звертаючись до мене з тією турботливістю, яку виявляв до мене ще в Бальбеку.

— Ох, яке це буде щастя, як ти підеш геть!

— Але знай: я вже не вернуся!

— Не смію надіятися.

— Слухай, ти пам'ятаєш, я пообіцяв тобі кольє, якщо ти шануватимешся. Але скоро ти так до мене ставишся...

— А я нічого іншого від тебе і не чекала. Якщо ти пообіцяв, то-мені треба затямити, що свого слова не дотримаєш. Ти брязкаєш мені над вухом своїм золотом, але я не така корислива, як ти. Ось де в мене твоє намисто. Інший мені його піднесе.

— Ніхто тобі його не піднесе, бо я залишив його за собою у Бушрона і взяв з нього слово, що він продасть його тільки мені.

— Овва! Так ти пішов на шантаж, ти все спланував. Типовий потомок Марсантів. Mater Semita, поріддя дається взнаки, — вела далі Рахиль, учепившись за етимологію; побудовану на грубій помилці, бо semita означає "стежка", а не "семітка", але яку пускали в хід націоналісти, говорячи про дрейфусарство Сен-Jly, запозичене, зрештою, в актриси. Принаймні не їй випадало називати жидівкою пані де Марсант, у якої салонні етнографи не зуміли виявити нічого жидівського, окрім покревенства з Леві-Мірпуа. — Але ще не все пропало, будь певен. Слово, дане за таких умов, нічого не варте. Ти нападлючив мені. Бушрон узнає, що йому дадуть за кольє удвічі більше. Ти про мене ще почуєш, будь певен.

Сен-Лу мав стокрот рацію. Але обставини завжди бувають такі заплутані, що той, хто має стокрот рацію, може не мати її раз. І я несамохіть пригадав неприємну і водночас цілком невинну ще бальбецьку репліку Роберову: "Так я тримаю її в руках".

— Щодо кольє, ти не так мене зрозуміла. Твердої обіцянки я тобі не давав. Тепер ти робиш усе, щоб ми порвали, от я, природно, тобі його й не подарую. Не розумію, де ти бачиш підлоту і в чому моя корисливість. І зроду я не брязкав своїм золотом, я завше казав, що я нестаток, без шеляга в кишені. Не туди б'єш, ясочко. Звідки ти взяла, що я грошолюб? Кому, як не тобі, знати, що я однолюб, ось я хто.

— Балакай! — сказала Рахиль ущипливо, відмахуючись рукою. І обертаючись до танцюри: — Ох, як він сукає руками! Я жінка, а так би не зуміла. — Рахиль показала йому очима на спотворене

Роберове обличчя. — Диви, він мучиться! — шепнула вона в нападі садистської жорстокосте, яка все-таки никла перед її щирим прихиллям до Сен-Лу.

— Слухай, востаннє, присягаю: хоч би ти дерлася на стінку, скільки б не перепрошувала, я не вернуся, терпець мені урвався. Назад нема вороття, як би ти не шкодувала, але буде пізно.

Може, він був щирий; біль розлуки з коханкою, може, йому здавався не такий жорстокий, як така вічна звада.

— А ти, хлопче, — додав Робер, звертаючись до мене, — не стій тут, я тобі вже казав: ти кашлятимеш.

Я показав на декорацію, яка перепиняла мені путь. Сен-Лу торкнувся капелюха і сказав журналістові:

— Ласкавий добродію! Ви б не курили. Дим шкодить моєму приятелеві!

Не чекаючи на Робера, його коханка рушила до своєї вбиральні й обернулася.

— Ці рученьки і з жінками такі вмілі? — спитала з глибини сцени вона у танцюристи награно мелодійно й невинно, як говорять інженю. — Та ти й сам як жінка; гадаю, ви зійшлися б завиграшки з моєю однією приятелькою.

— Наскільки я знаю, тут палити не заборонено, а хворі хай сидять удома, — огризнувся журналіст.

Танцюра таємничо всміхнувся до артистки.

— Мовчи! Я дурію за тобою! — гукнула вона йому. — Нам не дадуть попуску!

— Дозвольте сказати, ласкавий добродію, що ви не дуже ґречні, — озвався Сен-Лу до журналіста так само ввічливо і лагідно, з міною людини, налаштованої показати, що інцидент вичерпаний.

Аж це я узрів, як Сен-Лу змахує рукою, ніби дає знак комусь, кого мені не видно, або ніби він диригент, і справді: без усякого переходу, — так за одним змахом смичка в симфонії чи в балеті граційне анданте змінюється навальними ритмами, — по ґречних словах, які Робер оце вимовив, його рука відважила по щоці журналіста лункого ляща.

Тепер, коли помірковані розмови дипломатів і погідні миро-дайні мистецтва змінилися сліпим вибухом війни, обміном ударів, я не вельми здивувався б, побачивши супротивників, які купаються у власній крові. Але до мене не доходило (подібно до тих, хто вважає, ніби територіальні претензії між двома державами ще не привід для війни, так само як інші вважають, що не можна померти від розширення печінки), чому Сен-Лу слова, вимовлені ґречно, завершив жестом, який аж ніяк не випливав із його слів, якого вони не заповідали, помахом руки, що порушував не лише людські права, а й причиновий зв'язок, жестом, породженим стихійним виявом гніву, виниклим ех піЬііо1. На щастя, поблідлий і зігнутий від моці удару журналіст так розгубився, що не дав здачі. Один з його приятелів одразу одвернувся до лаштунків і вдав, ніби щось розглядає, хоча там нікого не було, другому ніби запорошило око, і він, скорчивши гримасу, тер собі повіку, а третій кинувся навтьоки з криком:

— Ой лишенько, зараз піднімається завіса, наші місця захоплять.

Я хотів побалакати з Сен-Лу, але він був такий переповнений ненавистю до танцюри, що вона підступала до його зіньок; ніби яка снасть, вона напинала йому щоки, і його внутрішнє збурення передавалося цілковитим зовнішнім безрухом; він так скам'янів, що в усьому тілі не зосталося жодної "шпарини", яка дала б йому змогу почути моє слово і відповісти. Друзі журналіста, переконавшись, що все гаразд, вернулися до нього, не без побоювань. їм було соромно, що вони покинули його, і вони навперебій доводили йому, що нічого не помітили. Один виправдувався порошинкою, другий — фальшивою тривогою з завісою, третій — дивовижною подібністю до його брата зустрінутого чоловіка. Вони навіть мали на нього пересердя, що його не обходили їхні клопоти.

— Як? Тебе це не вразило? Тобі що, повилазило?

— Ех ви, всі ви страхопуди! — бурчав журналіст, що з'їв ляпаса.

Цілком у дусі з вигаданими легендами, щоб бути послідовними, вони мали б прикидатися, ніби не розуміють, про що йдеться, однак же сказали те, що завжди говорять у таких випадках: "Не лізь у пузир! Чого тобі так перейматися? Ну, чистий порох!"

Я зрозумів того ранку, біля розквітлих груш, ту оману, на якій трималося Роберове кохання до "Рахилю, ти від Бога", нині я так само неминуче переконався в істинності гризот, пов'язаних із цим коханням. Помалу біль, який він відчував цілу годину, хоча і не вщух, але загнався всередину, заникнув у ньому, і в Роберо-вих очах утворилася вільна, здатлива зона. Ми вийшли з театру і рушили пройтися. Я спинився на розі бульвару Ґабріель, із-за якого часто колись виходила Жільберта.

30 31 32 33 34 35 36