Помер у лікарні? Чи в тюрмі? Може, його викрали товариші? Ніхто нічого не знав.
Стрінберг з'явився в Осло аж 1913 року в тому образі, в якому й перебував до своєї смерті на Вандомській площі. Він прибув тоді з Північної Норвегії і вже мав певний капітал або, принаймні, певну силу, набуту операціями, пов'язаними з сільським господарством та морським промислом. Між іншим, він організував своєрідне кооперативне товариство рибалок і взявся за будівництво і спорядження суден, які постачав тому товариству. Подейкували, ніби кредит він одержав на підставі фальшивого документа, за яким мав право взяти гроші без забезпечення; документ він начебто сам сфабрикував, підробивши підпис одного банкіра; про смерть цього банкіра він дізнався випадково за кілька годин до того, як про неї стало відомо банкові.
Дивлячись на карту Півночі, можна уявити собі маршрут нашого авантюриста і зрозуміти, як він, переживши розчарування після невдалої диверсії, назавжди поховав того, ким був досі у глушині Лапландії. Які професії він перепробував? Через які фізичні знегоди пройшов, яке нестримне прагнення жити й панувати підтримувало його ці всі вісімнадцять років?
Офіційно Стрінберг вважався норвежцем.
Але дивна річ: генеральний консул Норвегії, якого зразу повідомили про самогубство, так і не побачив трупа.
Коли цей дипломат спішно прибув у готель на Вандомській площі, небіжчика, тихенько опущеного вантажним ліфтом, вже вивезла поліція. Треба сказати, що взагалі ніхто із слуг готелю не бачив його. Секретар Стрінберга, який перший дізнався про смерть, ще до прибуття поліції поставив коло його дверей шофера і одного з вірних людей. Тоді консул подався в інститут судової медицини — там саме відбувався розтин трупа. А коли консул приїхав туди вдруге, тіло вже відправили на кремацію, нібито згідно з волею покійного, хоч цього не підтверджував жоден документ. Консулові вручили тільки маленький ящичок, який він мав відіслати до балтійської фортеці.
Поліція одержала з канцелярії голови кабінету міністрів категоричне розпорядження мовчати. Було вигадано офіційну версію, згідно з якою фінансист заподіяв собі смерть в нападі неврастенії. Вечірні газети, які хотіли піднести своїм читачам романтичну історію, зовсім розгубились. їм довелося дати в підзаголовках лише другорядні відомості: "Пожильці номера нагорі чули гру на роялі до четвертої години ранку..." Або: "Про що сповістив таємничий телефонний дзвінок з Брюсселя?"
Однак, приховати, особливо від опозиційних газет, що глава уряду того вечора зустрівся із Стрінбергом у ресторані і вони разом вечеряли, було просто неможливо.
Руссо був наляканий і обурений. Хоч його й запевняли, що Стрінберг спалив усі свої папери, він жахався навіть самої думки про те, що хтось міг заволодіти документом, який він видав Стрінбергові напередодні, і використати як зброю проти нього, Руссо.
— Мерзотник, який мерзотник — пошив мене в дурні! — твердив Руссо. —Моє перше враження було правильне. Я знав, що так вийде. З тієї хвилини, як побачив цю людину...
А проте Стрінберг зовсім не хотів "пошити в дурні" Руссо: він був щирий весь час, коли вони вели переговори, щирий з тієї простої причини, що більшість фондів, які він обіцяв французькому урядові, мала перейти в руки об'єднань жертв війни. Для тих об'єднань Стрінберг створив закупівельні товариства; за їхньою допомогою він мав намір дати великі замовлення на матеріали своїм лісопильним заводам у Фінляндії, своїм сталеливарним заводам у Швеції, своїм скляним заводам у Чехословаччині, вони використали б товари, які катастрофічно нагромаджувалися на складах, і дали б змогу знову запустити на повну потужність цехи, що перестали працювати через надлишок продукції. А хіба він не передбачав широкий імпорт мальків із своїх сажалок у Норвегії, якими мав заповнити "спустошені" ріки?
Прості душі могли б запитати, навіщо знадобилося Стрінбергові докладати стільки зусиль, створюючи складне плетиво операцій, споруджуючи це велетенське кільце, коли він міг би жити в селі, десь на березі річки, — адже він так любив усе це, — і, дивлячись на ту річку, думати, що ось вона несе свої води до моря, а тим часом вода випаровується, перетворюється на хмари і знову повертається на землю дощем.
Але, певно, продуктивність людської праці, як і родючість ґрунту, залежить від нескінченного коловороту аналогічних явищ, кінець яких розчиняється в початку.
І от якогось дня вибухає гроза, перетворює дощ на град, він знищує посіви або руйнує ґрунт, той ґрунт загачує ріку, і вода затоплює долину.
Фонди, які Стрінберг мав позичити Франції, він мусив десь узяти. Він попросив їх у бельгійського уряду, а той зажадав гарантії. Стрінберг запропонував векселі, одержані від Італії. Операція була секретна, така секретна, що папери було показано тільки бельгійському міністрові фінансів і главі бельгійського банку. І раптом, зовсім випадково, якийсь рядовий службовець виявив, що Стрінберг не мав італійських векселів. Бельгійський уряд стривожився, але не повірив, однак проведена перевірка встановила, що векселі фальшиві.
Про це і сповістив Стрінберга "таємничий дзвінок з Брюсселя".
От що виявив Робер Стен ще до того, як про це довідався сам Руссо, а тим часом на всіх біржах Європи й навіть Америки катастрофічно падали акції.
— І все-таки це не пояснює його смерті, — сказав Стен Сімонові. — Адже Стрінберг добре знав, що стокгольмські, лондонські, паризькі банки, навіть його найгірші вороги воліли б допомогти йому вилізти із скрути й приховати обман, аніж терпіти наслідки його краху. Ні, тут щось інше. Очевидно, Стрінберг несподівано опинився у становищі вченого, що побудував усю свою наукову працю на застосуванні формули, в якій раптом знайшов помилку. Бомба вдруге вибухнула у нього під ногами... Тепер ти бачиш, Лашом, що я мав рацію, коли не радив тобі вирушати у плавання цією галерою!.. От тільки тепер треба знайти правильний курс.
Але Сімон уже вжив заходів.
XII
Коли Сімон, який тоді був у своєму кабінеті в "Еко дю матен", почув про смерть Стрінберга, він повідомив про це Шудлера, але не телефоном, а запискою, копію якої заховав і в якій питав, чи не позначиться смерть Стрінберга на долі газети. Записку він послав у банк з мотоциклістом.
Шудлер прислав відповідь на банкноті в тисячу франків, впоперек якої розгонистим і нечітким почерком написав:
"Ніяк не позначиться. Редакція має прийняти офіційну версію. Я сам виступлю замість Стрінберга. Все. — Ш."
Шудлер не раз писав свої розпорядження на банкнотах, причому вартість купюри відповідала важливості тексту чи суспільному становищу адресата: на п'ятифранковій він сповіщав свого дворецького, що приїде снідати з двома гостями; на стофранковій — рекомендував журналіста головному редакторові "Еко"...
Одержавши і старанно заховавши цю записку, яка незаперечно свідчила про розумову неповноцінність Шудлера, Сімон своєю владою адміністратора наказав припинити всі виплати і негайно підвести баланс.
Такі заходи були б цілком природні, якби було оголошено про крах Шудлера. Але, вжиті передчасно, вони могли прискорити, навіть спричинити катастрофу.
Сімонів наказ припав саме на платіжний день. Щоб прискорити паніку, Сімон звелів — дуже люб'язно — попередити різних постачальників, що вони можуть одержати належні їм чеки лише через кілька днів. Були сплачені готівкою деякі термінові рахунки — скільки вистачило грошей у сейфі; після того касир зачинив своє віконце, і навіть співробітники газети не одержали заробітної плати.
Шудлер тільки ввечері дізнався про дії Сімона. Між ними вибухнула жахлива сварка, під час якої Шудлер назвав Сімона боягузом, зрадником та вбивцею.
— Що ж, ви можете завтра відновити платежі, якщо у вас усе гаразд, — спокійно сказав Лашом. — Я зробив це лише тому, що мушу скласти звіт, бо з сьогоднішнього дня відмовляюсь виконувати свої обов'язки.
І він подав Шудлерові письмову заяву про те, що не вважає можливим для себе далі управляти підприємством, бо воно залежить од банку, яким керують так нерозумно.
— Нерозумно, нерозумно, — передражнив його Шудлер, — таке сказав! Нерозумно! У мене ж зберігаються два мільйони, що належать жертвам війни!
Після цієї розмови, звільнивши собі руки, Сімон, разом з Мартою і головою фракції Стеном, став чекати, що буде далі.
Як і сподівався Сімон, незабаром почалася паніка. У Парижі поширилася чутка, що "Еко" припинила платежі, що катастрофа із Стрінбергом зачепила Шудлера і що банк, очевидно, зазнає краху.
Наступного дня обачливі вкладники попрямували до віконець на вулиці Пті-Жан, щоб забрати свої капітали, а за кілька днів це вилучення капіталів набрало справді трагічного характеру.
Інспектор міністерства фінансів, якому було підпорядковане товариство жертв війни, зажадав негайно розірвати угоду з Шудлеровим банком.
Шудлер прийшов до Руссо і почав благати його не вживати ніяких заходів.
— Я — жертва підлої махінації, — запевняв він, — але дайте мені дві доби, і все буде гаразд. А якщо ви позбавите мене довір'я уряду, ви вб'єте мене.
Він нагадав Руссо їхню давню дружбу. Руссо був адвокатом Шудлера, а Шудлер підтримував Руссо в нелегкі дні початку його політичної кар'єри...
Велетень зачепив хворою рукою чорнильницю і перекинув її. Він намагався опанувати себе.
— Ви наділи мені на шию червону стрічку, а тепер хочете накинути зашморг? — казав Шудлер. — Зрозумійте ж, нарешті, що йдеться не тільки про мене, а й про вас: нас обох хочуть повалити. Але я не дрімаю, ви — також, і вони нас не здолають, а через два дні — я вам це гарантую — акції на біржі піднімуться: не можуть же вони грати проти самих себе. Адже повалити Шудлера не так просто!.. Ними керує заздрість, чуєте-бо: заздрість! Анатолю, вони завжди заздрять справді великим людям, — додав він, великодушно поширюючи і на голову кабінету міністрів своє уявлення про власну персону. — А що скажете про отого гада Лашома? Адже я ставився до нього, як до рідного сина...
Руссо дав умовити себе: він не хотів розоряти Шудлера та й вигідніше було підтримати його.
Однак другий день роботи біржи приніс з собою цілковитий розгром. Так звані цінні Шудлерові папери — акції цукрових заводів Соншель, рудників Зоа і навіть акції самого банку за розрахунок готівкою полетіли слідом за Стрінберговими паперами на всіх біржах світу.