Коли він підвів голову, Хуана перехрестилася: спухлі повіки, кола під очима, неголене, брудне підборіддя. І Хуана: доне Ансельмо, доне Ансельмо, прошу сказати, чи можу я вам чимось допомогти? А він: я чекав на вас, – і голос йому урвався. На мене, доне Ансельмо? – перепитала Хуана, широко розплющивши очі. Він кивнув, знову похилив голову, стиснувши її долонями, захлипав, а Хуана: в чім річ, доне Ансельмо? І він застогнав: Тоньїта вмерла, доньє Хуано, – а вона: що сеньйор каже, боже мій, що сеньйор каже? – а він: Тоньїта жила зі мною, прошу, не зневажайте мене, – і голос йому знов урвався. З великим зусиллям він випростав руку, вказуючи на піски: зелений будинок іскрився під блакитним небом. Але Хуана Бауро вже того не бачила. Вона видерлася по схилу на бульвар; бігла й дико кричала, а на її крик одне за одним розчинялися вікна, і з них визирали здивовані обличчя.
Хуліо Реатегі підіймає руку: вже досить з нього, нехай забирається геть. Капрал Роберто Дельгадо випростується, опускає ремінь, витирає розчервоніле, спітніле обличчя, і капітан Кірога: перестарався, ти що, глухий чи не розумієш наказів? Підходить до лежачого уракуса, пхає його ногою, той тихо стогне. Він прикидається, сеньйоре капітан, хоче надурити нас, зараз побачите. Капрал потирає собі руки, – ну, падло! – розмахується й б'є ногою, при другому ударі агварун підстрибує, немов кіт, – чорт забирай, капрал мав рацію, живучий, мерзотник, – і прудко біжить, низько похилений, мідношкірий, – а ви, капітане, думали, що він знепритомнів і йому занадто всипали. Лишається тільки один, сеньйоре Реатегі, і ще Хум, йому теж натовкти пику? Ні, цього впертюха ми відвеземо до Санта-Марія де Ньєви, капітане. Хуліо Реатегі відпиває ковток зі своєї фляжки, спльовує: приведіть того, останнього, і годі вже з цим, капітане, чи ви не втомилися, не хочете випити? Капрал Роберто Дельгадо й двоє солдатів ідуть до хижки, що посеред галявини, де тримають в'язнів. Плач розриває тишу, яка панує у селищі, всі озираються у бік наметів: дівчинка і один з солдатів борсаються коло урвища, їх ледве видно на тлі темніючого неба. Хуліо Реатегі підводиться, складає долоні рупором: солдате, тобі що було сказано? Їй не треба цього бачити, відведи її до намета. А капітан, погрожуючи кулаком: ти, сучий сину, пограйся з нею краще, приверни її увагу до чогось іншого. Рясний дощ падає на хижки, з урвища здіймаються хмаринки пари, ліс посилає на галявину клуби теплого повітря, небо вже всіяне зірками. Солдат і дівчинка зникають в одному з наметів, а капрал Роберто Дельгадо і двоє солдатів повертаються, тягнучи одного з уракусів, який зупиняється перед капітаном і щось гарчить. Хуліо Реатегі дає знак перекладачеві: кара за опір владі, ніколи більше не бити солдата, ніколи не ошукувати хазяїна Ескабіно, інакше ми повернемося й кара буде ще більша. Перекладач гарчить, вимахує руками, а тим часом капрал набирає в груди повітря, потирає руки, бере ремінь, – прошу. Переклав? Так. Він зрозумів? Так. Уракус, низенький, череватий, підстрибує, немов цвіркун, дивиться з кривою гримасою, намагається вискочити з кола солдатів, кружляє між ними, а вони штовхають його з боку в бік. Врешті уракус заспокоюється, закриває обличчя, схиляється. Якийсь час стоїть, виючи при кожному ударі, потім падає, і губернатор підносить руку: досить, нехай собі йде. Нап'яли москітні сітки? Так, доне Хуліо, все готово. А капітан: з сітками чи без, один чорт, мені ця нечисть під час подорожі покусала все обличчя, аж горить. І губернатор: обережно з Хумом, капітане, не залишайте його самого. Капрал Дельгадо сміється: не втече, хоч би й був чаклуном, сеньйоре, він зв'язаний, а до того ж біля нього цілу ніч буде варта. Уракус сидить на землі, дивиться спідлоба то на одного, то на другого. Дощ уже вщух, солдати приносять сухий хмиз, розпалюють багаття, високе полум'я здіймається неподалік від уракуса, який обережно розтирає собі груди і спину. Чого ти чекаєш, мало дістав? Солдати хихотять, губернатор і капітан здивовано дивляться на них. Вони сидять навпочіпках біля вогнища, іскри кидають червоний відблиск на їхні обличчя. Що це за смішки? Гей, ти, іди-но сюди. Перекладач підходить: жінка залишатись, пане капітан. А той: не розумію, висловлюйся ясніше. Хуліо Реатегі посміхається: цей уракус – чоловік однієї з жінок, замкнених у хижці. І капітан: ага, ось чому той бандит не йде, вже розумію. А Хуліо Реатегі: я також забув про тих дам, капітане. З таємничими виразами облич солдати встають, підходять гуртом до губернатора, не спускаючи з нього палаючих очей. І капітан: губернатор це влада; доне Хуліо, прийняття рішень належить вам, я лише виконавець. Хуліо Реатегі обводить поглядом голови солдатів, які повернуті в його бік; відблиски полум'я грають на щоках і лобах. Вони не усміхаються, не відводять очей і стоять непорушні, з роззявленими ротами, очікують. Ну, – губернатор знизує плечима, – якщо ви так дуже того бажаєте… Чується нерівний, невиразний шум, коло солдатів розпадається на окремі постаті й тіні, які мчать через галявину, тупочучи ногами. Капітан кашляє, а Хуліо Реатегі втомлено кривиться: адже ці вже цивілізовані, та погляньте лишень, що з ними діється через кількох завошивлених опудал, ніколи я не зрозумію цих людей. У капітана починається напад кашлю, – але хіба в джунглях не доводиться зносити всілякі незгоди, доне Хуліо, – і шалено відмахується від москітів, – у сельві немає пристойних жінок, чоловік хапає, що до рук утрапить, – вдаряє себе в чоло і врешті вибухає нервовим сміхом, – у молоденьких, між іншим, груди, як у негритянок. Хуліо Реатегі підводить голову, дивиться капітану в очі, той перестає сміятись. Звичайно, капітане, це також правда, може, я старію, може, коли б я був молодший, то пішов би разом з солдатами до тих дам. Капітан плескає себе по обличчю, по руках, – доне Хуліо, піду спати, ці кровопивці їдять мене поїдом, здається, одного я проковтнув; іноді мене мучать кошмари, доне Хуліо, я бачу уві сні величезні хмари москітів, які зависають наді мною. Хуліо Реатегі плескає його по плечу: в Ньєві я спробую знайти вам якийсь засіб, буде гірше, якщо ви залишитеся надворі, бо ввечері їх особливо багато, добраніч. Капітан Кірога, підстрибуючи, йде до наметів, його кашель зливається зі сміхом, прокльонами і плачем, які звучать у нічній Уракусі, ніби відгомін вакханалії. Хуліо Реатегі закурює цигарку. Індіанець сидить так само навпроти, дивлячись на нього краєчком ока. Реатегі випускає вгору хмарку диму й зводить очі до неба: на ньому багато зірок, воно схоже на чорнильне море; дим підіймається, розпливається й тане. Біля ніг тріщить вогнище, як старий пес. Уракус ворушиться й повзе геть, відштовхуючись ногами, немовби пливе під водою. Пізніше, коли вогнище вже загасло, чути крики з боку хижки, ні, з боку наметів, і Хуліо Реатегі припускає бігцем, однією рукою притримуючи шолом і на ходу викидаючи недокурок. Не зупиняючись, він вдирається до намету, крики уриваються, рипить ліжко, у темряві чути неспокійне дихання. Хто тут? Це ви, капітане? Дівчинка злякалася, доне Хуліо, а я прийшов подивитися, здається, її перелякав солдат, але я вже дав йому прочуханки. Вони виходять з намету, капітан частує губернатора цигарками, той відмовляється. Я про неї сам потурбуюся, капітане, лягайте краще спати. Капітан входить до сусіднього намету, а Хуліо Реатегі навпомацки вертається до ліжка, сідає на краєчку. Його рука лагідно торкається малого зграбного тіла, гладить голі плечі, жорстке волосся, – я тут, я вже тут, не бійся того грубіяна, той грубіян пішов геть, дуже добре, що ти крикнула, у Санта-Марія де Ньєві ти будеш щасливою, ось побачиш, черниці ставитимуться до тебе дуже добре, будуть про тебе піклуватися, сеньйора Реатегі також дбатиме про тебе. Його рука пестливо гладить волосся, плечі, нарешті тіло дівчинки розслаблюється, і дихання стає спокійним. На галявині далі чутно крики, прокльони, ще брутальніші й брудніші, чути біганину, потім – раптова тиша. Я вже тут, тут, бідне створіннячко, зараз спи, я постережу тебе.
Музика змовкла, брати Леон аплодували, Літума й Дикунка повернулися до бару, Чунга наповнювала склянки, Хосефіно пив сам, без нікого. Серед довколишніх шумів і балачок, під лагідним промінням блакитного, зеленого й бузкового світла механічно кружляли нечисленні пари з сонним виразом облич. Людей в залі було вже небагато, дехто сидів за столиками по кутках; більшість чоловіків та жінок, вся нічна компанія, скупчилися біля бару. Вони галасували й пили пиво, вибухи сміху мулатки Сандри здавалися відчайдушними криками, а якийсь вусатий товстун в окулярах виголошував промову, тримаючи склянку, немов прапор: я брав участь у війні з Еквадором, як рядовий солдат, так, і не можу забути ані голоду, ані вошей, ані геройства наших чоло, ані кліщів нігуа, які залазили під нігті й яких неможливо було звідти виколупати. І раптом на повний голос: хай живе Еквадор! Чоловіки та жінки замовкли, Мавпа лукаво підморгував праворуч і ліворуч, а товстун після кількох секунд розгубленості й отетеріння відіпхнув Хосе, схопив Мавпу за вилоги піджака й трусонув, як ганчірку, – ану, повторіть, якщо ви чоловік. І Мавпа, широко посміхаючись: хай живе Перу! Тепер сміялися всі, Сандра найголосніше, товстун кусав вуса. Хосефіно й Хосе сміялися разом з іншими, а Мавпа поправляв на собі одіж.
– Не терплю, коли насміхаються з патріотизму, друже. – Товстун уже лагідно поплескував Мавпу по плечу. – Виявляється, ви жартували наді мною, дозвольте мені пригостити вас.
– Як я люблю життя! – сказав Хосе. – Заспіваймо гімн.
Усі півколом підступили до стойки бару, вимагаючи ще пива. І так, звеселілі, безтямні, з поглядами, сповненими отупіння, галасуючи до виску, мокрі від поту, вони пили, курили, розмовляли, а якийсь косоокий хлопець з настовбурченим, як щітка, волоссям, обіймав мулатку Сандру, – познайомтеся з моєю нареченою, друже, – і Сандра реготала, показуючи червоні ясна та жовті зуби, трусячись усім тілом. Раптом вона, як пантера, схопила хлопця й пожадливо поцілувала його в губи, а він намагався вирватися з її чорних рук – ну чисто тобі муха в павутині.