Але тоді я був певен, що мине тиждень, і моя приятелька з'явиться на Єлисейських Полях, і ми з нею бачитимемось, як колись; я в це вірив; а з другого боку, я знав не менш певно, що до закінчення новорічних вакацій мені нема чого ходити на Єлисейські Поля. Отож увесь той сумний і вже такий далекий тиждень мій сум був спокійний, бо його не мутили ані страх, ані надія. Тепер, навпаки, надія завдавала мені такого самого нестерпного болю, як і страх.
Не отримавши Жільбертиного листа того ж таки вечора, я приписав це її недбалості, її нікольству і не сумнівався, що його принесуть із ранковою поштою. Я чекав його щоранку з сердечним трепетом, що змінювався пригніченням, коли серед інших листів я не знаходив Жільбертиного або коли не надходило нічого (що було не найгірше, бо, побачивши докази приязні інших людей, я ще тяжче переживав Жільбертину байдужість). Тепер я уповав на денну пошту. Але й у Проміжки між доставою пошти з дому виходити не смів — а що як Жільберта пошле листа нарочним. Зрештою надходила пора, коли вже не могли з'явитися ні листоноша, ані Сваннів лакей, надію на спокій доводилося відкладати на завтра; отак умовляючи себе, що моє страждання довго не триватиме, я, власне, лише його безнастанно ятрив. Цей новий біль, напевно, був так само сильний, але на відміну від колишнього, не тільки продовжував без змін первісне почування, а ще й поновлювався кілька разів денно, так часто оживляючи повторюване почування, що навіть бувши болем сливе фізичним, болем-спалахом, зрештою устійнювався; тільки-но спадала чергова очікувальна лихоманка, як починалися тортури нового очікування; тож протягом дня я не міг і хвилини прожити без страху, а навіть година страху здатна стати справжньою мукою. Словом, я катувався куди тяжче, ніж у ті давні новорічні вакації, бо цим разом у мені жило не просте й відкрите прийняття муки, а безнастанне уповання на те, що я невдовзі перестану мучитися.
Одначе я таки повернувся до цього прийняття: я зрозумів, що воно має бути остаточним, і назавше зрікся Жільберти, зрікся в ім'я самого свого кохання, а все тому, що не бажав, аби Жільберта зберегла якийсь прикрий спогад про мене. З тої хвилини, аби вона не думала, що я задосадував на неї, я навіть, домовившись із Жільбертою про любовне побачення, — це вже пізніше, — в останню хвилину писав їй, що я, на превеликий жаль, не можу прийти, але водночас запевняв, що тяжко цим журюся, як чинив би з усяким, кого б не мав охоти бачити. Такі вирази жалю, які в нас звичайно знаходяться для людей нам байдужих, швидше, як я гадав, переконають Жільберту в моїй байдужості, ніж удавано байдужий тон, якого ми прибираємо в розмові з коханою. Коли б мої без кінця повторювані вчинки ліпше, ніж мої слова, довели Жільберті, що мене до неї не вабить, може, тоді б натомість її привабило до мене. Та ба! То була марна затія: не зустрічаючись із Жільбертою, домагатися того, щоб її принадило до мене, означало б утратити її назавше — насамперед тому, що коли її знову надитиме до мене, а я хотітиму, щоб цей поваб не зникав, мені буде невигідно зразу капітулювати. Втім, найважчий для мене період був би вже тоді позаду; Жільберта була мені необхідна зараз, і мені хотілося остерегти її, що коли ми з нею зустрінемося знов, вона заспокоїть біль, уже й так настільки ослаблий, що вже не буде, як цієї миті, достатньою підставою для складення зброї, для примирення, для нових побачень. А згодом, коли нарешті можна буде безбоязно признатися Жільберті (так її на той час до мене надитиме), що й мене так само до неї надить, моєї любови вже не існуватиме, вона не витримає такої довгої розлуки, я збайдужію до Жільберти. Всім цим я запасся, але говорити їй цього не можна було; вона подумала б, що я запевняю, ніби довга розлука з нею уб'є моє кохання, єдино на те, щоб вона хутчій покликала мене до себе. Я хотів, щоб Жільберта збагнула, що всупереч моїм запевнянням, я власною волею, а не через якусь там перешкоду, не через стан здоров'я, позбавляю себе її товариства. І щоразу, коли я знав заздалегоди, що Жільберти вдома не буде, що їй треба кудись іти з подругою і на обід вона не вернеться, я не марнував слушної нагоди і йшов до пані Сванн. Пані Сванн знову стала для мене тим, чим була тоді, коли мені було так важко бачитися з її донькою і коли, не діждавшися Жільберти на Єлисейських Полях, я йшов гуляти в Акацієву алею. Завдяки таким одвідинам я міг дещо чути про Жльберту і був певен, що вона теж про мене почує і збагне, що я за нею не пропадаю. А ще я, як усі, хто хильнув лиха, вважав, що лиха моя доля могла бути ще гірша. Як-не-як, двері Жільбертиного будинку для мене відчинені, і я казав собі, хоча й заповзявся не користати з такої можливости, що коли б раптом мій біль надміру загострився, я міг би покласти йому крес. Я микав своє горе лишень із дня на день. А втім, і це надто гучно сказано. Скільки разів на годину (але тепер уже без тривожного очікування, яке давило мене в перші тижні нашої звади, перш ніж я наважився повернутися до Сваннів) я читав собі листа, якого Жільберта запевне колись пришле, а то й принесе мені його сама! Постійне видиво цього омріяного щастя помагало мені перетерплювати руїну щастя істинного. Коли ми думаємо про жінок, які нас не кохають, або про "запропащих", усвідомлення безвиходи не перешкоджає нам чогось сподіватися. Ми живемо на чатах, на підслухах; син пішов у море, в небезпечну плавбу, а мати щохвилини, навіть багато часу потому, як дізналася про його загибель, уявляє собі, ніби він чудом урятувався, ніби він живий і от-от вернеться. І це очікування, залежно від сили пам'яти й відпорности організму, допомагає їй з роками уживатися з думкою, що син її неживий, допомагає зрештою забути його і вижити — або вбиває її. З другого боку, мене трохи втішала думка, що терпіння для мого кохання корисне. Кожна моя візита до пані Сванн тоді, як доньки не було, ставала для мене болісна, але я відчував, що це підносить мене в Жільбертиних очах.
А втім, коли йдучи до пані Сванн, я спершу впевнювався, що не застану Жільберти вдома, то, може, не так тому, що поклав будь-що її уникати, як тому, що надія на примирення перекривала мою волю до розриву й утаювала від мене те, що було в ній найжорстокішого. Адже немає майже нічого абсолютного, принаймні такого, що було б абсолютним завжди, у людській душі, одним із законів якої, підживлюваним несподіваними припливами розмаїтих спогадів, є перебої. Наскільки химерна моя надія, я добре знав. Я скидався на злидаря, який менше скроплює слізьми свій черствий насушник, коли втішає себе: ану ж у цю мить якийсь чужинець відписує йому цілий маєток. Усі ми, щоб зробити життя бодай трохи стерпним, мусимо рятуватися якимсь дивацтвом. Отож моя надія була щирішою, — дяка Богові, розлука з Жільбертою затягувалася, — коли ми з моєю пасією не зустрічалися. Аби ми бачилися в її матері, то, може, обмінялися б непоправними словами, які розвели б нас остаточно в різні боки й убили б у мені надію, але тоді в моєму серці ожила б туга, з новою силою воскресло кохання, і мені важче було б примиритися з моєю долею.
Давньою порою, ще задовго перед моїм розривом із Жільбертою, пані Сванн казала мені: "Це чудово, що ви одвідуєте Жільберту, але я була б рада, якби ви іноді з'являлись і до мене, тільки не в ті дні, коли в мене багато гостей, з ними ви знудитесь, а в інші і трохи пізніше, тоді ви неодмінно мене застанете". Отож тепер, заходячи до пані Сванн, я вдавав, ніби вволяю її давнє бажання. І пізньої доби, вже поночі, майже тої хвилини, коли моя рідня сідала до столу, я йшов до пані Сванн, знаючи, що не побачу Жільберти і все ж думатиму лише про неї. У цій як на той час відлеглій дільниці Парижа, тоді темнішого, ніж тепер, бо навіть у середмісті електрики на вулицях не було, і тільки в небагатьох будинках лампи в салонах на бельетажах або на низьких антресолях (пані Сванн вітала гостей саме на одних із цих останніх) були єдиним джерелом світла на вулицях і поривали на себе очі перехожого, для якого приглушені віконні відблиски були наочним поясненням того, чому перед дверима стоять елегантні екіпажі. Перехожий не без хвилювання думав, що в таємничому дійстві за вікном зайшла якась зміна, коли той чи інший екіпаж рушав; але то тільки візничий, боячись, як би не змерзли коні, вряди-годи пускав їх клусом, надто привертаючи увагу тим, що гумові колеса творили нечутне тло, на якому кінські копита скрекотіли лункіше й сипкіше.
"Зимовий сад", який у ті роки перехожий міг бачити на кожній вулиці, якщо помешкання містилося не надто високо над пішоходом, красується нині лише на геліогравюрах у подарункових виданнях П.-Ж. Сталя. На відміну від скупого рослинного орнаменту в теперішніх вітальнях Людовіка XVI — троянда чи японський ірис у кришталевій вазі з таким вузьким горлом, що другої квітки туди вже не поставити, — на цих гравюрах такий сад завдяки тодішній рясноті рослин і цілковитому бракові стилізації в їхньому розташуванні, здається, більше засвідчував якесь живе, зворушливе захоплення господинь дому ботанікою, аніж холодну турботу про мертву декоративність. "Зимовий сад" у тодішніх приватних будинках згруба нагадував мініатюрну переносну теплицю, поставлену рано-вранці на Новий рік під запаленою лампою — ба дітям не стало терпцю ждати, поки задніє, — серед інших новорічних подарунків, і то був найкращий подарунок, бо він пом'якшував зимову голизну своїми розкішними живими рослинами, які треба було викохувати; а ще дужче, ніж на дитячі теплички, "зимові сади" скидалися на ту, що була поряд з ними, на малюнку гарної книжки, теж подарованої на Новий рік, і хоча книжкову тепличку піднесли не дітям, а героїні повісті Лілі, вони мліли перед нею, і тепер, уже підстаркуваті, вони ладні повірити, що в ті щасливі літа найкращою порою року була зима. Нарешті у глибу цього "зимового саду", крізь хащу різних порід, завдяки якій освітлене вікно знадвору скидалося на шибочки тих-таки дитячих тепличок, мальованих чи правдивих, перехожий, ставши навшпиньки, бачив зазвичай добродія у рединґоті, з гарденією або гвоздикою у бутоньєрці, добродій стояв перед сидячою дамою й обоє вони, наче вирізьблені в топазі, мріли у глибу салону, наповненого бурштиновими відблисками самовара (тодішньої завізної новинки) та парою, що бухає з нього, може, ще й нині, але ніхто вже, звикнувшись, її не помічає.