Бувало й так, що кабінет, не протягнувши й доби, переставав існувати після подачі кандидатур парламентові. Кризи тривали майже стільки ж, скільки існували кабінети. Газети щодня сповіщали про нове перегрупування, а вже наступного дня спростовували його. Наради у президента республіки починались на світанку і закінчувались інколи пізньої ночі. І потрібно було куди більше часу на те, щоб старанним дозуванням та виторговуванням добитися дуже хиткої більшості, ніж на те, щоб розвалити цей кабінет.
Отже, кабінет було скинуто; рента знизилася на кілька пунктів і почались операції. Понад тиждень глави партій і найвизначніші політичні діячі шукали — по телефону, за столом, у машинах, пішки і навіть у короткі хвилини альковної тиші — розгадку незбагненного ребусу. Три комбінації було запропоновано і зразу ж відкинуто. Тоді президент республіки звернувся по допомогу до одного товстуна, людини хитрої і неуважної, на ім'я Каміль Портера, якому за аналогічних обставин двічі щастило сформувати кабінет.
Пан Портера, з міркувань глибоко принципових, ні до кого не почував недовіри. "То тільки марнування часу", — казав він. Не почував він недовіри і до своєї секретарки, — до речі, ставлениці Анатоля Руссо, і, тільки-но Портера викликав кого-небудь, щоб запропонувати міністерський портфель, вона зразу ж дзвонила на вулицю Ріволі або на квартиру Руссо:
— Він викликав Варту... Він викликав Клевенталя... він має намір запропонувати П'єрові Лавалю пост міністра юстиції...
Руссо й собі знімав телефонну трубку і дзвонив відповідній зацікавленій особі:
— Треба побачитися, мій дорогий, — казав Руссо. — Ти знаєш, Портера не має жодних шансів. Головне: не слухай співу цієї старої сирени — ти ризикуєш залишитися з ним удвох... Для нашого кредиту за кордоном це була б катастрофа. Саме так. Тож зайди спершу до мене.
"Звичайно, всі його кандидатури підібрано дуже тонко, дуже мудро..." — казав собі Анатоль Руссо, мимоволі захоплюючись розумом та хитрістю Портера.
Гра тривала цілий день, і наприкінці його Каміль Портера з подивом дізнався про непередбачену кількість відмовлень у списку кандидатур, що здавався йому ідеальним, і сповістив президента республіки про те, що зараз приїде до нього вручити свою відставку. Коли, стомлений і похмурий, він під'їхав до Єнісейського палацу, з брами назустріч йому вийшов Анатоль Руссо, оточений журналістами, фотографами, немов видатна актриса, коли вона сходить з пароплава, або Едуард Вільнер за день до прем'єри.
— Пан президент республіки, — сухим металевим голосом заявив Анатоль Руссо, — щойно поклав на мене важке завдання сформувати уряд. Я вважаю, що мій обов'язок взяти на себе цю місію. Становище серйозне, коли не сказати —трагічне. (Кожний новий голова кабінету міністрів завжди заявляв, що він стає до керма країни, коли вона перебуває в трагічному становищі). І треба, по-перше, врятувати від краху спорожнілу скарбницю, а по-друге, відновити престиж Франції, що дуже занепав за кордоном через несталість уряду. Треба діяти швидко й безпомилково. Я сподіваюсь, що зумію незабаром сформувати кабінет, який репрезентуватиме найширші верстви нації, і, головне, — сталий.
Людина немов переродилась. Обличчя дихало енергією, впевненістю, почуттям власної гідності, яких раніше за Руссо ніхто не помічав. Він сам почував себе так, неначе виріс на кілька сантиметрів, і, через те, що сорок років чекав цього дня, йому здавалося, ніби він помолодшав на сорок років.
Люди, які оточували його, теж стали іншими — запобігливими, уважними, шанобливими, вони догідливо гнулися перед ним.
Каміль Портера знизав плечима і пройшов мимо...
Вечірні газети дали спеціальний випуск. Статті твердили, що Руссо — єдина людина, здатна здобути довіру. Політичні коментатори писали про те, як поважають колишнього міністра фінансів у міжнародних фінансових колах.
Руссо обіцяв діяти швидко; він додержав слова, і зробити це йому було легко, бо список кандидатур, цілком запозичений у Портера, був готовий.
З чемності Руссо подзвонив Сімонові Лашому:
— Мені б дуже хотілося, дорогий Сімоне, — сказав він, — залишити для вас що-небудь. На жаль, відмова вашого друга Стена звужує рамки національної єдності, які я намагався розширити будь-якою ціною, і не дає мені це зробити. Ви мене, звичайно, розумієте...
Потім, наче не можна було гаяти ані хвилини, хоч країна існувала без уряду вже десять днів, він опівночі повів своїх нових колег представлятися президентові республіки.
Наступного дня усі газети вийшли з великими заголовками:
КАБІНЕТ РУССО СФОРМОВАНО.
Велика фотографія кабінету, знята при світлі магнію на східцях Єнісейського палацу, сповіщала Францію, що в гідри знову виросли голови, сточені честолюбством та безсонням, такі ж лисі, з тими самими люб'язними усмішечками, з тими самими обвислими щоками, з лорнетами, борідками.
Руссо десь за чверть години перечитав таку купу газет, якої ще недавно йому б вистачило тижнів на два: "Ділова кар'єра нового голови кабінету. Анатоль Руссо — людина, що здобула загальну довіру..."
— Ну, що тут скажеш! Оце справді кабінет! — вигукнув Руссо, ударивши тильним боком руки по купі газет. — Ану, Дюпеті, відкладіть-но це: я почитаю згодом, коли матиму трохи часу.
Після полудня гідра з'явилась у Бурбонському палаці і посідала своїми численними задами на лави, відведені для уряду. На біржі піднялася рента — це була добра ознака. Згідно з тонкими розрахунками, Руссо мав здобути перемогу більшістю в дев'ятнадцять голосів. Він здобув її більшістю в тридцять один голос і після того вирішив, що ніхто вже не може його скинути.
Він, природно, залишив за собою портфель міністра фінансів. Без усяких підстав Руссо зробив висновок, що знову настав час стабільних кабінетів, як в перші роки республіки. Він сподівався, що йому пощастить там, де стільки років зазнавали невдачі його колеги. Виголошуючи промову, у якій він викладав принципи своєї майбутньої політики, — треба сказати, промову, дуже схожу на виголошені його попередниками, — він був упевнений у силі, глибині та справедливості своїх слів; однак, ці самі слова, почуті від інших, здавались йому нічого не вартими.
От візьме він позику в Стрінберга, і тоді почнуться чудеса: блискучі успіхи в парламенті, висока громадська оцінка його діяльності, становище покращає за кілька тижнів, бюджет буде затверджено ще до кінця року, настане загальний розквіт, він з великою помпою відвідає райони, відбудовані в рекордно короткі строки. Він простоїть біля керма влади два, чотири роки, може, навіть більше... Він охоче уявляв собі, як умре на своєму посту, йому влаштують урочистий похорон, по всій країні буде оголошено траур, і він залишиться в історії як уславлений голова кабінету міністрів.
А тим часом він замовив своє погруддя тому самому скульпторові, який свого часу надав образові Маріанни рис Марти Бонфуа.
Він умудрявся знаходити час і щодня по десять хвилин позував скульпторові; однак, поза цим коротким часом відпочинку, коли митець знімав плани його обличчя, він працював мов той віл, майже завжди даремно, не почуваючи, як вичерпується його нервова енергія.
XI
Коли Анатоль Руссо надумав, нарешті, взяти позику у Стрінберга, виявилося, що той несподівано виїхав до Цюріха. Він жив у "Дольвері" — розкішному будинку, що височів над містом і затокою. Руссо звелів подзвонити у "Дольвер". Стрінберга там вже не було — він переїхав у Брюссель, в "Метрополь". Руссо підняв на ноги Шудлера. Той послав до Стрінберга гінця, який їздив сорок вісім годин — рівно стільки, скільки було потрібно, щоб дізнатися, що Стрінберг живе в "Ріці".
— Не може цього бути: якби він жив у "Ріці", я знав би про те, — сказав Шудлер, вислухавши свого посланця.
— Запевняю вас, що він живе в "Ріці", тільки в лондонській. Але він повертається в Брюссель післязавтра.
По всій Європі ганялися за Стрінбергом, подібно до того, як посли найсвятішої Венеціанської республіки скакали від замка до замка, слідом за Людовіком XI у ті часи, коли королі переїздили з місця на місце.
Сам Шудлер, із своєю тремтячою рукою і незмінним м'яким капелюхом, сів у поїзд і поїхав до Бельгії, зустрівся там із Стрінбергом і привіз Анатолеві Руссо офіційні запевнення, що всі документи, пов'язані з позикою, будуть підписані протягом восьми днів.
Стрінберг додержав слова. Через вісім днів великий концертний рояль "Плейєль" вже стояв в апартаментах другого поверху в готелі на Вандомській площі, а за кілька годин прибув і сам фінансист. Увечері він мав тривалу розмову з Руссо. Коли ця нарада закінчилась, голова кабінету міністрів, здавалося, був не менш задоволений, ніж у день свого приходу до влади. Стрінберг підписав найдокладніші зобов'язання і забрав із собою зустрічні зобов'язання французького уряду, скріплені підписом Руссо.
Руссо повіз Стрінберга вечеряти в ресторан на вулиці Руайяль, відомий у всьому світі; там їх міг побачити весь Париж. Голова кабінету був дуже задоволений ходом подій, він навіть запросив Дюпеті, начальника своєї канцелярії, супроводити їх. Фінансист, як завжди, пив лише мінеральну воду.
Наступного дня Стрінберга знайшли мертвим удома, у ванній — він перерізав собі вени.
Стрінберг був людина акуратна; він ліг у шезлонг і звісив руку в умивальник.
Однак поліцейське розслідування й розтин трупа виявили дивні речі. По-перше, перед тим, як розрізати собі вени бритвою, Стрінберг прийняв велику дозу наркотику, розчиненого у вині. Крім того, виявилось, що в покійного колись давно ампутовано ліву ногу на рівні кісточки і він носив механічну стопу. Ця ампутована нога, через що він шкутильгав і завжди носив високі черевики, спричинилася ще до одного відкриття.
Коли порівняли дані розвідки і служби нагляду за іноземцями, виявилась незаперечна і дуже прикра схожість — оскільки це можна було встановити за описами зовнішності тридцятип'ятирічної давності — між покійним мільярдером і войовничим соціалістом-революціонером латиського походження, незаконним сином барона фон Струдберга; він їздив по різних країнах, зокрема й по Франції, під прізвищем свого батька; син барона був відомий терорист, що підклав 1895 року бомбу під урядовий будинок у Варшаві.
Самотнє життя Стрінберга, який уникав жінок, мабуть, пояснювалося його небажанням роздягатися в їхній присутності.
Соціаліст-революціонер Струдберг назавжди зник після диверсії.