Трохи згодом Пешо побував у камері і посвідчив, що заарештовані — ті самі люди, яких він бачив у квартирі інженера Дончева.
Разом з диверсантами було забране повністю усе спорядження з радіостанцією та шифром. Вибухівку було знайдено, як і говорив шофер, в одному із складів копалень.
Гієї ж ночі в Софії були заарештовані ще чотири члени диверсійної групи, серед них і подружжя Тороманових. Пощастило втекти линіе інженеру Дончеву, який, довідавшись, що квартира його викрита, встиг перейти через кордон у Грецію.
За два дні після цих арештів полковник Філіпов приїхав на машині до Андреєва, батька Пешо, і відразу зібрав своїх маленьких помічників.
Прийшли всі, навіть Юлія. Полковник був веселий, жартував з хлопчиками, а Юлія поводилась так, наче саме вона грала тут головну роль. Настрій взагалі був піднесений і веселий, кекс, який принесла мати Пешо, хлопці прийняли як цілком заслужений подарунок. Нарешті, полковник Філіпов, поклавши руку на плече Юлії, серйозно спитав:
— Знаєте, для чого я сьогодні приїхав до вас?
— Знаємо! — майже в один голос відповіла вся компанія.
— Невже? А для чого?
— Розповісти нам, навіщо Тороманов викинув ключ крізь вікно! — відповів за всіх Веселий.
Полковник Філіпов щиро здивувався.
— Ну, й хитрі ж ви, хлопці! — захоплено вигукнув він. — Правильно, знаєте! Тільки таємниця не дуже цікава, все вийшло дуже просто!
Полковник глянув на уважні обличчя дітей і вів далі:
— Того вечора до будинку, де жив Тороманов, зайшло два міліціонери в формі, вони шукали якусь свою односельчанку. Дівчина ця працювала хатньою робітницею в цьому будинку, міліціонери знали поверх, але забули квартиру. Ну, от, підіймаються вони і дзвонять спочатку до Тороманових. Тороманова дивиться крізь "шпигунку", бачить представників влади, і оскільки її совість не чиста, зразу впадає в паніку. Вона біжить в кімнати і кричить до чоловіка: "Міліція!" Єдина річ, яка могла одразу викрити Тороманова, — це був ключ. Куди його сховати? Адже при ретельному обшукові все сховане можна знайти… Він дивиться у вікно на безлюдний двір і, не помітивши вас, спокійно викидає ключ. Потім він переконується, що тривога була даремною, йде шукати ключ і знаходить вас… Дальшу історію ви знаєте краще, ніж я.
— О, ні-і, товаришу полковник! — засміявся Чарлі. — Ми нічого не знаємо про самих диверсантів. Скажіть нам, звідки вони прийшли, щоповинні були робити?
Полковник Філіпов посміхнувся.
— Про це я не можу говорити, — сказав він. — Справа ще не закінчена, і я не маю права розголошувати таємницю!… Але… скоро ви почуєте, дуже скоро! Тоді все вам стане ясно!
Справді, хлоп'ята дізнались про те, що їх цікавило, лише тоді, коли справу про групу шпигунів і диверсантів було передано до суду. І особисті зізнання, і документи свідчили про те, що група була підготовлена в одному американському таборі в Баварії і потім перекинута в Грецію. Тут її забезпечили потрібним спорядженням, великою сумою грошей — в левах і доларах, радіопередавачем найновішого зразка і докладно проінструктували. Коли диверсійна група переходила кордон, її помітили прикордонники, зчинилася перестрілка, двоє з диверсантів було вбито, однак решті пощастило пробратися до Софії.
У Софії бандити насамперед установили зв'язок з Торомановим, який влаштував їх на квартиру до інженера Дончева. Тороманов повинен був постачати їх продуктами, передавати відомості для закордонного центра. Відомості для цього збиралися шпигунською мережею, яку повністю викрити не вдалося.
У той же час диверсійна група активно готувалася до виконання основного завдання, заради якого її послали до Болгарії. Прицільною точкою диверсантів були копальні, де добуваються цінні руди. Мета — висадити в повітря копальні і хоч тимчасово припинити там роботи.
Першим був завербований диверсантами шофер головного директора, якого бандити тримали в руках за його давні злочини проти революційного руху в країні. Але виявилось, що тільки його допомоги недостатньо, оскільки шофер не мав доступу до самих копалень. Він зміг лише сховати в надійному місці вибухові речовини і підготував переїзд диверсійної групи на квартиру зубного лікаря. Тороманов докладав великих зусиль, щоб влаштуватися в копальні на посаду інженера, але всі його старання були марні. Нарешті, щоб не викликати якоїсь підозри, він змушений був облишити цю думку.
Тоді бандити розробили новий варіант — пробратися до копалень під виглядом робітників або, на крайній випадок, вдертися туди силою, висадити в повітря основні об'єкти зв'язку і, головне, обладнання, а потім добратися машиною директора до прикордонної області. Розроблений план передбачав також втечу Тороманових, але непередбачені події стали на перешкоді виконання плану. Як уже відомо, завдяки пильності дітей диверсія була розкрита напередодні її здійснення.
Злочинці дістали заслужену кару.
Через деякий час
Минуло кілька місяців.Канікули закінчилися — біле шкільне приміщення аж гуло від радісного і схвильованого дитячого галасу. В тихих коридорах знову задзвенів старий шкільний дзвоник в руках згорбленого, ще більш посивілого дідуся-сторожа. В колбах і пробірках хімічного кабінету знову закипіли дивні суміші, засяяли яскравим хімічним світлом газові сполуки. На столах молодих природознавців — препаровані жайворонки, пістряві саламандри, тонкі злі гадючки. В кабінеті фізики особливо гомінливо й цікаво — обертаються диски, блищать в сонячному промінні прозорі криштали, заряджаються лейденські банки. Дітям знову відкрився чудовий і невідомий світ природи, який надзвичайно вабить і цікавить хороших учнів і, можливо, трошки лякає і відштовхує ледачих.
Так непомітно минув вересень. Дні стояли гарні й теплі, м'яким шовком відливало осіннє небо. Все частіше в ньому почали з'являтися цяточки — це відлітали птахи, по парках лунало тривожне крякання, листя на деревах пожовкло і почало осипатися. Всюди, де було життя, владно панувала осінь — лагідна, пахуча, надзвичайно багата барвами, півтонами і, може, трохи смутна і Журлива, — тим, що за нею йшла сувора й холодна зима.
На початку жовтня в школі, де вчилися і наші маленькі герої, у великому шкільному залі було скликано піонерський збір. Сцена була розкішно прибрана, задрапірована червоними прапорами, а довгий стіл покрито зовсім новою матерією, купленою наче спеціально для торжества. Побляклі паперові гірлянди були замінені но ними, на рампі великої сцени висіли гарні килими, які діти бачили вперше. В залі стояв досить міцний запах дєзинфекцій, але зате скрізь було чисто, приємно і затишно. Крім піонерів, тут були всі вчителі, багато батьків учнів і досить велика група офіцерів, здебільшого молодих, в трохи незвичній для піонерів формі. Наближався час відкриття збору. Ті, що були позаду, піднімалися навшпиньки, щоб побачити героїв торжества, але не бачили нічого, крім кількох лисих голів і зеленого жіночого капелюха з пір'ям, що здавався якось не на місці серед червоного полиску піонерських галстуків і веселих облич хлопчаків і дівчаток.
Герої були відсутні! їх не можна було побачити ніде в залі!
І справді, мало хто знав, що вони ту,т — в маленькій кімнатці, що містилась десь за сценою і служила гардеробом.
Зовнішній вигляд їх не провіщав нічого доброго — всі вони були надзвичайно бліді, збентежені і налякані. Навіть Пешо, який і в найскрутнішому становищі умів здаватися байдужим і спокійним, зараз наче втратив самовладання; він стояв, принишклий, поруч батька і не зводив очей з емальованої кокарди кашкета, залишеного полковником Філіповим на одному з столиків. Коста, в новісінькому піонерському галстуку і нових домотканих штанях — ні коротких, ні довгих — сидів у кутку, іноді ковтав повітря і марно шукав підтримки, дивлячись на своїх друзів. Веселий, Бебо, Чарлі та інші — всі вони сиділи в кімнатці, немов на голках, і чекали з завмираючими серцями, коли їм скажуть: "Ну, ідіть!"
Лише Юлія була спокійна і весела, хоч і вона мала свій немаловажний клопіт. Рано-вранці занадто дбайлива мати Юлії прикрасила їй голову великою синьою шовковою стрічкою. Ще тоді Юлія відчувала недоречність цієї прикраси, спробувала заперечити, але даремно. Зараз стрічка, здавалось, муляла і пекла голову. Всі піонерки прийшли на урочистий збір у звичайній своїй формі без будь-яких стрічок чи цяцьок, — та так воно і повинно бути, адже справа дійсно була серйозна і важлива! Скинути непомітно стрічку? Але ж тоді волосся стирчатиме на голові віничком, а це смішно і вже зовсім не пасує до торжества.
Однак чому зволікають? Це незабаром з'ясувалося — чекають важливого начальника з Міністерства внутрішніх справ — він має виступити з промовою і вручити нагороди. Юлія дізналась, що це помічник міністра. Вона уявила собі, що це висока людина в захисному кітелі, з посивілим волоссям і довгастим серйозним обличчям. Погляд, звичайно, трохи суворий і проникливий, хода важка, голос розмірений і поважний. Ох, нелегко буде з такою великою особою! А що як він суворо і докірливо подивиться на її стрічку? Хіба обманути його? О, ні, ні-ні в якому разі! Як може піонерка обманювати, та ще й в такий урочистий день? Щоб підбадьоритися, вона глянула на своїх друзів, але, помітивши, які вони всі збентежені і принишклі, тихо зітхнула. Полковник Філіпов помітив це зітхання, ласкаво посміхнувся, по-приятельському підморгнувши їй. На серці Юлії враз стало легше. Якщо полковник тут — нічого немає страшного, він такий добрий і надійний товариш, що на нього можна завжди, саме завжди і в усіх випадках покластися. Через якийсь час в коридорчику почулися швидкі кроки, двері трохи відчинилися, і в невелику щілину просунулась посивіла голова дідуся-сторожа.
— Іде помічник міністра! — урочисто промовив він.
Юлія підвелася і почала чекати, затамувавши подих, але зовнішньо зовсім спокійна. Дорослі ж люди в кімнатці, очевидно, ані скільки не злякались, вони навіть так само сиділи на своїх місцях. Двері знову відчинилися, в кімнатку зайшло троє людей. Один з них, якого інших двоє ввічливо пропустили вперед, був молодий, невисокий на зріст, з швидкими веселими очима і жартівливою посмішкою. Костюм На ньому був звичайний, сірий, в руках він тримав такий самий сірий кашкет, з кишені плаща стирчала акуратно згорнута газета.