– Як тебе звати, повернися спиною до мене, засмійся ще раз. Або щоб вона питала про моє життя, а я б їй розповідав.
– Ну й ну, старий, – похитав головою Акіліно. – Закохався в дикунку.
Спочатку жінки поводилися так, немовби її не бачили або як би її не існувало. Лаліта проходила поруч, а вони й далі тіпали листя чамбіри, витягували волокна, не підводячи голів. Пізніше жінки почали озиратися й посміхатись до неї, але не озивалися, коли вона заводила з ними мову, і Лаліта сушила собі голову, чи вони не розуміють її, а чи Фусія заборонив їм з нею розмовляти? Однак з малим Акіліно вони бавилися; якось одна уамбіска підбігла до них і вдягла на Акіліно намисто з зернят та мушлів – це була та сама уамбіска, що пізніше пішла геть, не попрощавшись, і більше вже не повернулась. А Фусія: це, власне, є у них найгірше, приходять і йдуть, коли їм заманеться, повертаються через кілька місяців, немовби нічого й не сталося. Нема нічого гіршого, Лаліто, ніж мати справу з дикунами.
– Бідолашна панічно їх боялася. Коли підходила якась уамбіска, вона кидалась до моїх ніг і, тремтячи всім тілом, чіплялась за мене, – сказав Фусія. – Уамбісів боялася більше, ніж диявола, старий.
– Можливо, жінка, яку вбили на Пусазі, була її матір'ю, – висловив припущення Акіліно. – Зрештою всі дикуни ненавидять уамбісів. Бо вони занадто пихаті, усіма гордують, і немає таких розбійників, як вони.
– Я віддаю їм перевагу над іншими, – мовив Фусія. – Не лише тому, що вони допомогли мені. Я люблю їхню вдачу. Ти чув коли-небудь, щоб якийсь уамбіс був служником чи наймитом? Вони не дозволяють білим експлуатувати себе. Люблять лише полювати і воювати.
– Тому їх усіх і винищать до ноги, навіть одного на показ не залишиться, – сказав Акіліно. – Але ти, Фусіє, експлуатував їх, скільки заманеться. Всі розбої, які вони чинили на Мороні, Патасі й Сантьяго, були задля твого збагачення.
– Я діставав їм карабіни, вів на ворогів, – не здавався Фусія. – Вони вбачали в мені не хазяїна, а спільника. Цікаво, що уамбіси зробили з тією шапрою? Певне, забрали її в Пантачі.
Родичі померлого без угаву плакали, колючи себе до крові гострими колючками, – хазяйко, від цього стає легше, разом з поганою кров'ю виходять жалі й страждання. А Лаліта: можливо, це правда: колись, як страждатиму, штрикну себе гострою колючкою й побачу тоді. Раптом усі, чоловіки та жінки, встали й побігли у бік урвища. Почали видиратися на дерева, вказуючи одне одному на озеро. Вже пливуть? Так, від гирла річки виплив головний човен – керманич, Фусія, багато вантажу, а за ним другий – Пантача, Хум, ще вантаж, уамбіси та лоцман Ньєвес. І Лаліта: поглянь, Акіліно, скільки каучуку, ти ніколи не бачив стільки, бог нам у поміч, ми швидко розбагатіємо й поїдемо до Еквадору, – малий Акіліно верещав від радості, – невже зрозумів? А того уамбіса, якого вбили, шкода.
– Він залишився без жінки і без хазяїна, – зітхнув Фусія. – Мабуть, той бідолаха мене скрізь шукав, мабуть, плакав і побивався за мною.
– Нема чого тобі жаліти Пантачу, – сказав Акіліно. – Для нього вже немає ліків, ті відвари довели його до шаленства. Певно, він і не помітив, що ти відплив. Коли останній раз я був на острові, він не впізнав мене.
– А як ти гадаєш, хто мене годував, коли ті паскуди повтікали? – спитав Фусія. – Пантача готував їжу, ходив на полювання, ловив рибу, робив для мене все. Я вже підвестися не міг, старий, а він цілоденно чергував біля мого ліжка, як той пес. Він навіть плакав, старий, можу тобі присягнути.
– Я теж колись пив той відвар, – сказав Акіліно. – Але Пантача вже не знає упину і скоро помре.
Уамбіси вивантажували чорні кулі каучуку, бродячи поміж човнами. Лаліта махала до них з урвища рукою, і раптом з'явилася вона, не уамбіска і не агварунка, одягнена немовби на свято – зелені, жовті, червоні коралі, пір'я на голові, довгі сережки у вухах, ітапак з чорними візерунками. Уамбіски, що стояли над урвищем, також дивилися на неї. Шапра? – перешіптувались вони, – шапра? А Лаліта схопила Акіліно, бігцем повернулася до хижки й сіла на сходах.
Вони запізнювались. Здалеку було видно уамбісів з кулями каучуку на плечах і Пантачу, який розвішував на сонці шкури. Врешті прийшов лоцман Ньєвес з капелюхом у руці, – ми далеко запливли, хазяйко, потрапили у водоверть, тому подорож тривала так довго. А вона: більше місяця. На Пусазі вбили одного уамбіса, я вже знаю, мені розповіли ті, що припливли вранці. Лоцман одяг капелюх і рушив до своєї хижки. Пізніше з'явився Фусія, дівчина йшла за ним. Її обличчя також мало урочистий вираз, було яскраво нафарбоване, під час ходи подзенькували сережки й намиста. Ось, Лаліто, привіз тобі служницю, шапру з Пусаги. Вона боїться уамбісів, нічого не розуміє, треба трохи навчити її по-іспанському.
– Ти завжди погано про нього говориш, – зауважив Фусія. – Для всіх ти добрий, лише Пантача тобі не припав до серця.
– Це я його підібрав і привіз на острів, – нагадав Акіліно. – Коли б не я, він би вже давно не жив. Але він мені бридкий, Фусіє, тому що поводиться, як тварина. Гірше, ніж тварина, дивиться і не бачить, слухає і не чує.
– Я не відчуваю до нього огиди, бо знаю усю його історію, – сказав Фусія. – Пантача не має сильного характеру і, коли він збуджений, то відчуває себе дужим, забуває про всі свої лиха і про товариша, який загинув в Укайялі. Де ти зустрівся з ним, старий? Певно, десь у цих краях?
– Трохи вниз по річці, на березі, – відповів Акіліно. – Він був очманілий, напівголий, подихав з голоду. Я зрозумів, що він – утікач. Я дав йому поїсти, а він почав лизати мені руки, немов пес, як ти допіру сказав.
– Дай мені скляночку, – попросив Фусія. – Тепер я спатиму цілу добу. У нас була лиха подорож. Човен, у якому сидів Пантача, перекинувся перед тим, як увійти в протоку. А на Пусазі ми мали сутичку з шапрами.
– Нехай її візьме Пантача або лоцман, – сказала Лаліта. – У мене вже є служниця, я цієї не потребую. Навіщо ти привіз її з собою?
– Щоб допомагала тобі, – відрізав Фусія. – І тому, що ті собаки хотіли її вбити.
Але Лаліта почала хлипати: хіба я не була тобі доброю дружиною, хіба кинула тебе в скрутну хвилину? Чи ти думаєш, що я така дурна? Хіба я не роблю все, що тобі тільки заманеться? А Фусія спокійно роздягався, розкидав одіж, – хто тут господар, з яких це пір ти мені опираєшся? І зрештою, якого ще чорта – чоловік не такий, як жінка, йому потрібна різноманітність, припини рюмсати, знаєш, що я цього не люблю, та й до чого ці нарікання, адже шапра нічого в тебе не вкраде, я вже сказав, буде служницею.
– Так ти й покинув її, непритомну, всю в крові, – зітхнув Акіліно. – Я приплив через місяць, а Лаліта ще була в синцях.
– Те, що я побив її, вона тобі розповіла, а що хотіла вбити шапру, то ні, – спалахнув Фусія. – Коли я вже засинав, то побачив, як вона витягла револьвер, і мене охопила злість. Зрештою ця сука добре поквиталася зі мною за прикрощі, які я їй завдав.
– У Лаліти золоте серце, – сказав Акіліно. – Якщо вона пішла з Ньєвесом, то не для того, щоб помститися, а з любові. І якщо хотіла вбити шапру, то з ревнощів, а не з ненависті. Адже пізніше вони заприязнились?
– Дуже, – відповів Фусія. – Хіба ти не бачив? Лаліта не хотіла, щоб я віддавав її Ньєвесові, і казала: нехай краще залишиться, вона дуже мені допомагає. А коли після Ньєвеса її взяв Пантача, то плакали обидві. Вона навчила її говорити по-іспанському, та й ще багато чого.
– Жінки дивні істоти, їх часом важко зрозуміти, – сказав Акіліно. – А зараз давай щось з'їмо. Тільки не знаю, як запалити вогонь, сірники підмокли.
Вона була вже стара, жила сама, єдиним її товаришем був віслюк, той клаповухий з жовтуватим хутром і повільною, величною ходою, на якого вона щоранку вантажила кошики з білизною, зібраною напередодні в будинках вельможних п'юранців. Заледве припинявся піщаний дощ, Хуана Бауро виходила з Гальїнасери, тримаючи в руці гілку ріжкового дерева, якою вона час від часу підганяла тварину. В тому місці, де закінчувалася балюстрада на бульварі, вона завертала вбік, дріботіла запиленим схилом, потім проходила під сталевими опорами Старого мосту і затримувалася там, де річка П'юра, вигризаючи берег, створила малу затоку. Сидячи на річковому камені, по коліна в воді, Хуана починала прати, а тим часом віслюк, мов лінькувата або дуже втомлена людина, падав на м'який пісок й спав, вигріваючись на сонці. Часом сюди приходили інші пралі, щоб порозмовляти з Хуаною. Якщо вона була сама, то наспівувала й бурмотіла собі під ніс, викручуючи якусь скатертину чи спідницю, – клятий знахаре, розбійнику, ти мене в могилу зведеш, завтра перша п'ятниця, каюся тобі у своїх гріхах, отче Гарсія. Ріка вибілила їй ступні й руки, зробила їх гладенькими, свіжими, молодими, але час дедалі більше зморщував і тьмарив решту тіла. Коли вона заходила в річку, ноги її звично вгрузали в м'який пісок, але іноді натикалися на щось тверде або глинисте чи слизьке, немов мертва риба, похована в мулі. Лише такі дрібниці урізноманітнювали їй ранкову нудьгу. Але тієї суботи вона раптом почула за спиною чийсь відчайдушний плач. Хуана втратила рівновагу й шубовснулась у воду; кошик, який вона тримала на голові, перекинувся, білизна попливла за течією. Бурмочучи та вимахуючи руками, Хуана схопила кошик, зловила сорочки, труси, одяг і тоді побачила дона Ансельмо: він затис долонями похилену голову, а прибережна вода мочила його взуття. Кошик знову впав у річку, і перш ніж вода залила його по вінця й затопила, Хуана була вже на березі біля дона Ансельмо. Знічена, вона белькотіла якісь слова подиву і співчуття, а дон Ансельмо плакав, так само похиливши голову. Прошу не плачте, – казала Хуана; річка тим часом привласнила білизну й мовчазно несла її геть, – ради бога, заспокойтеся, будь ласка, доне Ансельмо, що з вами трапилось, чи ви не хворі? Доктор Севальйос живе навпроти, може, хочете, щоб я його покликала, ви навіть собі не уявляєте, якого ви мені нагнали страху. Клаповухий розплющив очі, дивився на них спідлоба. Дон Ансельмо, мабуть, стояв тут уже чимало часу, штани, сорочка й волосся були в піску, а капелюх, який лежав біля його ніг, був майже весь засипаний. Ради бога, доне Ансельмо, – казала Хуана, – що з вами, то повинно бути щось дуже сумне, якщо сеньйор плаче, як жінка.