Але сьогодні я відчула, що більше не можу...
Дік раптом усвідомив (як умираючий усвідомлює, що не сказав, де лежить духівниця): Домлер, а заразом і всі попередні покоління Домлерів, створили Ніколь наново; і тепер її треба наново знайомити з правдою життя. Але, засвоївши цю істину, він уголос сказав те, що належить казати в таких випадках:
— Ви мила, чарівна дівчина. Поводьтеся так, як вам хочеться, і не звертайте уваги на те, що кажуть інші.
— Я вам подобаюся?
— Звичайно.
— А ви б...— Вони вже наближалися до кінця підкови,— до неї лишалося ще кроків двісті.— Якби я не хворіла, чи ви могли б... цебто я хочу сказати, чи могла б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте, що я хочу сказати.
Він відчув, що відступу немає, що величезна хвиля нерозважності заливає його. Від близькості Ніколь йому перехопило дух; але і цього разу виручила професійна навичка — підказала банальну репліку, легковажний тон.
— У вас щедра уява, моя люба. Ви нагадали мені історію про те, як один чоловік закохався в медсестру, що його доглядала.— І в тиші, яку порушували тільки їхні кроки, він почав розповідати їй анекдот. Раптом Ніколь перебила його, кинувши гостро:
— Бридня!
— Це вульгарне слово.
— І нехай! — спалахнула вона.— Ви маєте мене за дурненьку, я й справді була дурненька до хвороби, але не тепер. Тепер я нормальна, бо тільки ненормальна могла б дивитися на вас і не думати, який ви гарний, привабливий, незвичайний! Та ви самі все чудово розумієте, і нічого прикидатися. Я все знаю про вас! Про вас і про себе. Тільки мені від цього не легше...
Загнаний на слизьке, Дік згадав міркуваня старшої міс Уоррен про молодих лікарів, яких можна придбати в інтелектуальній філії чікагських скотарень, і це на мить додало йому сили.
— Ви чарівне створіння, але я просто не вмію закохуватися.
— Хочете, я навчу вас?
— Що-о?
Її зухвалість, її впевненість у своєму праві на перемогу приголомшила його. Ніколь пропонувала йому відкинути всі умовності, але його згода дорівнювала б капітуляції.
— Будь ласка, дозвольте. Отут. Зараз.
Вона пригорнулася до нього, і здушений голос її урвався, а грудям стало тісно під сукнею від невимовлених слів. Він відчув свіжість її юних уст, відчув, як радісно піддається вона його дедалі міцнішим обіймам. От і кінець усім планам, і годі тут чимось зарадити: немовби після хімічної реакції утворилась нерозкладна сполука, де атоми з’єдналися раз і назавжди — можна вилити все геть, але відокремити складники вже неможливо. Тепер, коли Дік тримав її в обіймах, вдихав її, а вона горнулася й горнулася до нього, пізнаючи устами його уста, знеможена коханням, безтямна в коханні, але водночас і заспокоєна, і повна торжества,— він був щасливий вже тим, що існує, бодай як відбиток у її вологих очах.
— Хай йому біс! — видихнув він.— А вас приємно цілувати.
Це була спроба сховатися за словами, але Ніколь уже відчула свою владу й тішилася нею; з несподіваною грайливістю вона вивільнилася з його обіймів, відступила назад, і він ніби завис у порожнечі, як недавно у фунікулері. "Це йому за все, за все,— співала її душа.— За те, що був такий жорстокий, що мучив мене; але як тепер чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!" За правилами гри їй би треба було тепер утекти, але для неї все це було таке нове, таке прекрасне, що вона зволікала, щоб натішитися сповна.
Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу мерехтіли намисто й браслет із вогнів — Монтре і Веве, а за ними тьмяніший підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу вітер доніс уривок танцювальної мелодії. Ніколь охолола, думки її прояснилися, і вона спробувала поновити в пам’яті почуття дитячих років з цілеспрямованістю солдата, що поспішає упитися після бою. Але вона все ще торопіла перед Діком, який став майже поряд у властивій йому позі, прихилившись спиною до чавунної балюстради. І, може, саме тому вона сказала:
— Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в парку? Стояла й тримала саму себе в руках, як кошик квітів, ладна піднести цей кошик вам. Принаймні так мені тоді здавалося.
Він виріс над нею й владно обернув її до себе; вона поцілувала його раз, вдруге, втретє; її обличчя наближалось і затуляло собою весь світ, а руки тримали його за плечі.
— Дощ пішов!
У виноградниках за озером раптом гримнула канонада: гармати стріляли по хмарах, що загрожували градом. Ліхтарі на променаді на мить згасли, потім засвітилися знову. І зразу ж налетіла буря; злива ринула з хмар, а потім, потоками, з крутосхилів і заклекотіла, затанцювала по тротуарах та рівчаках; чорне, страхітливе небо впало на землю, вибухнувши лютими звивами блискавиць, гори задвигтіли від гуркоту грому, а брили хмар, здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І вершини, і озеро зникли, залишився тільки готель, принишклий посеред гуркотнечі, хаосу і темряви.
Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюля, де Бебі Уоррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке це неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від завзяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцювальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.
... Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою психіатричної клініки? Та як це сталося? З чого почалося?
— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — спитала Бебі Уоррен, пильно оглянувши Діка.
— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.
Хляпаючи вгору до свого готелю в позиченому дощовику, він насмішкувато пирхав:
— Яка нагода, яка чудова нагода, га? Ти ба, вони вирішили купити лікаря! Просто геніально — тільки нехай пошукають його у себе в Чікаго.— І зразу ж, засоромлений власною нечулістю, він подумки вибачився перед Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну свіжість її юних уст, згадавши, як краплі дощу поблискували на її тепло-рожевих гладеньких щоках, мов сльози, пролиті за ним...
О третій ночі тиша, що запала після бурі, розбудила його, і він підійшов до вікна. Краса Ніколь линула до нього крутим схилом гори, вливалася до кімнати, таємниче шелестіла занавісками...
... Наступного ранку він видерся крутим двокілометровим схилом до Роше-де-Ней; його розважила зустріч з учорашнім кондуктором фунікулера — маючи вільний день, він ішов тим самим маршрутом.
Потім Дік спустився аж до Монтре, скупався в озері і ще встиг на обід до готелю. Там його чекали дві записки.
"Я анітрохи не соромлюся того, що було вчора, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. Навіть якщо я ніколи не побачу вас, mon capitaine, я все одно рада, що так сталося".
Ці рядки обеззброювали — похмура тінь доктора Домлера розтанула, і Дік розкрив другий конверт.
"Дорогий докторе Дайвер, я дзвонила до вас, але не застала. У мене до вас величезне прохання. Непередбачені обставини вимагають, щоб я негайно повернулася до Парижа, і буде швидше, якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви в понеділок повертаєтеся до Цюріха, то чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там уже й підвезли до санаторію? Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.
З повагою Бет Івен Уоррен"
Дік розлютився — адже вона знає, що в нього з собою велосипед, але написала так, що відмовити неможливо. Ця Бебі надумала звести його з Ніколь! Родинна турбота, помножена на уорренівський капітал!
Але він помилявся, Бебі Уоррен зовсім такого не думала. Вона вже оглянула Діка очима бувалої світської дами, зміряла з усіх боків кривою англофільською лінійкою й забракувала — хоч і визнала, що загалом він привабливий чоловік. Як на неї, він був надто вже очевидний "інтелігент", місце якого — на одній полиці з отими нужденними снобами, до яких вона певний час вчащала в Лондоні. Дік надто вирізнявся з-поміж інших, а це вже було само собою не коректно. Словом, він не відповідав її ідеалові справжнього аристократа.
До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом переставав її слухати й погляд його робився відсутнім, як ото буває в людей упертих. Ніколь сама змалку дратувала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а останнім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вважати її "пропащою душею"; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б породичатися.
Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.
Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підозра Діка була виправдана. Подорож залізницею може бути нестерпною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведений удвох, вона може видатися довгою. Після метушливого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, майже завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного будинку на Цюріхському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.
X
Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Уоррен на терасі цюріхського готелю.
— Тут щось не те,— сказала вона.— Я не зовсім розумію ваші мотиви.
— Не варто провадити розмову в такому тоні.
— Зрештою, Ніколь — моя сестра.
— Однаково це не дає вам права так розмовляти зі мною.— Діка дратувало, що він, знаючи все, мусить мовчати.— Ніколь багата, але це не значить, що я пройдисвіт.
— Ото ж воно й є, що Ніколь багата,— правила своєї Бебі.
— А скільки в неї грошей? — спитав Дік.
Бебі аж підскочила, а він, стримуючи сміх, повів далі:
— От бачите, як це безглуздо? Я волів би поговорити з ким-небудь з її родичів-чоловіків...
— За все, що стосується Ніколь, відповідаю я,— відрізала Бебі.— І ми зовсім не вважаємо вас за пройдисвіта. Ми просто не знаємо, хто ви.
— Я доктор медицини,— сказав він.— Мій батько — священик, тепер уже пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це легко перевірити. Навчався я в Нью-Хейвені, потім одержав родсівську стипендію. Мій прадід був губернатором Північної Кароліни, і я — прямий нащадок Навіженого Ентоні Уейна.