Він плутав уряд із газетами в якійсь збірній третій особі: "Вони все говорять про швабські втрати і не говорять про наші, а в нас, надісь, утрати в десятеро разів більші. Вони кажуть, боші видихаються, у них нема чого їсти, а я думаю, їсти в них у сто разів більше, ніж у нас. Досить на нас туману пускати. Якби вони не мали чого їсти, то не билися б так, як оце недавно, коли поклали сто тисяч наших хлопців, яким не було ще й двадцяти". Він перебільшував у кожен слід німецькі перемоги, як давніше перемоги радикалів; воднораз він розводився про їхні звірства, аби ці перемоги ще дужче боліли Франсу-азі, яка все ячала: "О Мати Божа! Пречиста Маріє!" — а часом, аби докучити їй ще чимось, бідкався: "А втім, ми не кращі: що ми наброїли у Греції, те вони виробляють у Бельгії. Ось побачите, ми допечемо всім, і доведеться борюкатися з усім світом", — хоча ситуація складалася якраз протилежна. Якщо надходили добрі новини, він не розгублювався й тут же запевняв Франсуазу, ніби війна триватиме тридцять п'ять років, а що передбачав можливість перемир'я, то переконував, ніби перемир'я протримається місяць-два, а потім підуть такі бої, що теперішні здаватимуться дитячими забавками, і, зрештою, від Франції не зостанеться каменя на камені.
Звитяга аліянтів видавалася як не близька, то принаймні майже певна, і доводилося з прикрістю визнати, що лакеєві це завдавало жалю. А що війну "світову" він звів, як і все інше, до війни, яку нишком провадив із Франсуазою (хоч і любив її, як ми любимо особу, яку раді щодня доводити до люті, переграючи її в доміно), то перемога поставала в його очах у вигляді розмови свіжими її слідами із Франсуазою, коли йому доведеться проковтнути отакі її слова: "Нарешті, кінець, тепер ми відберемо більше, ніж віддали їм сімдесятого року". Попри все він таки грів у душі надію, що ця фатальна звитяга не за порогом: несвідомий патріотизм сповнював його вірою, як і кожного француза, жертви таких міражів — як і мене від початку моєї хвороби, — що перемога, як і моє одужання, прийде завтра. Отож, випереджаючи події, він заявляв Франсуазі, що перемога, чого в світі не буває, може, й надійде, але серце йому кривавиться, бо після неї вибухне революція, а потім — нова навала. "Ох, ця гаспидська війна, хто від неї оговтається, то це боші, гай-гай, Франсуазо, вони вже заробили на ній сотні мільярдів. А нам — дулю з маком, ото буде кумедія! Про це, мабуть, напишуть у газетах, — обережненько, про всяк випадок додавав він, — аби заспокоїти люд, адже вони вже три роки пишуть, що завтра бошам капець".
Слова ці то більше пантеличили Франсуазу, що спершу вона схильна була вірити таки оптимістам, а не лакеєві, але незабаром побачила, що війна, яка, на Франсуазину думку, мала закінчитися за два тижні, хоча "бідолашна Бельгія й опинилася під п'ятою", не вщухала, побачила, що ми зовсім не просуваємося — бо хибно собі тлумачила факт усталення фронтів, — і нарешті, як розповів їй один із її численних "хрещеників", якому вона віддавала все, що заробляла в нас, що від нас засекречується то те, то те. "Усе це окотиться на робітникові, — висновував лакей. — А у вас, Франсуазо, однімуть землю". — "Ісусе Назорею!"
А все ж перевагу він віддавав напастям не таким далеким і пожирав газети в надії сповістити колись Франсуазі про поразку. Він ждав лихих новин, як ждуть писанок, сподіваючись на нещасливий поворот подій, що вразив би Франсуазу, але не настільки, щоб він міг зазнати матеріальних збитків. Отож він радів нальотам цепелінів, щоб бачити, як Франсуаза ховається в підвал, — і радість цю посилювала певність, що в такому великому місті, як Париж, бомба навряд чи поцілить саме в наш дім.
А втім, Франсуазу іноді починав огортати її давній ком-брейський пацифізм. У її душу замалим не заронився сумнів щодо "німецьких звірств". "На початку війни нам убивали в голови, що німці — то вбивці, зарізяки, істні бандити, б-б-боші". (Розкочуючи б у слові боші, вона чинила так тому, що оскарження німців у вбивствах здавалося їй, зрештою, виправданим, але оскарження в тім, що вони боші — радше чимось неправдоподібним через свою потворність. От тільки невгадно було, якого таємничо-страшливого змісту надавала Франсуаза слову бош у разі, коли йшлося про початок війни, як лишалося незрозумілим і те, чому вона вимовляла його з ваганням у голосі. Бо сумнів у тім, що німці — злочинці, міг бути справді не досить обґрунтований, але сам собою, з погляду логіки, суперечности в собі не крив. Але який може бути сумнів у тім, що вони боші, якщо це слово у просторіччі означує німців? Запевне вона лише опосередковано повторювала шорсткі вирази, почуті нею тоді, де з особливим притиском вимовлялося слово бош.) "Я вірила у все це, — казала вона, — але я запитую себе, чи ж ми не такі самі шахруни". Блюзнірську цю думку хитро підсовував Франсуазі лакей: він бачив, що його колежанка симпатизує грецькому королеві Константану, і малював перед нею картину, як ми його уголо-джуємо, поки він не зречеться. Отож зречення від престолу цього короля так сильно збурило Франсуазу, аж вона заявила: "Ми від них аж ніяк не ліпші. Якби ми жили в Німеччині, ми б учворили те саме".
Зрештою у ці дні я бачився з нею рідко, бо вона навідувала своїх кузенів, про яких мама колись сказала: "Знаєш, вони багатші за тебе". У цю добу Франція демонструвала поширену по всій країні позицію, яка могла б засвідчити — якби знайшовся історик, здатний увічнити її як пам'ятку, — велич Франції, велич її духу у стилі святого Андрія-Первозваного-в-Полях, позиція якої не менше, ніж солдати, полеглі на Марні, дотримувалися цивільні, зацілілі в тилу. Франсуазин сестри-нець наклав головою під Беррі-о-Баком, а дядьками йому доводилися його родичі-мільйонери, колишні власники величезної кав'ярні, що, доробившись до багатства, відійшли від справ. Він поліг — власник дрібної кав'яреньки; його мобілізували на фронт у двадцять п'ять років, і він зоставив доглядати за скромним баром молоду дружину, сподіваючись вернутися через кілька місяців. Але загинув. А тоді сталося ось що. Франсуа-зине кузенство, мільйонери, не пов'язані жодними кревними узами з молодою жінкою, вдовою по їхньому сестринцеві, покинули село, де оселилися десять років тому, і знову вернулися до свого ремесла, не беручи від власниці бару ні гроша; щодня о шостій ранку мільйонерка, щирісінька дама, та її дочка, "панянка", уже були готові підсобляти родичці. І так десь зо три роки вони мили склянки, чарки, подавали клієнтам страви від ранку до пів на десяту вечора, не відпочиваючи ні днини. У цій книзі, де вигадані всі факти, де нема жодного реального прототипа, де автор усе підтасував на вимогу сюжету, я повинен ознаймити, на хвалу своєму краєві, що тільки Фран-суазині родичі-мільйонери, що покинули буколічне життя на селі, аби допомогти безрадній сестриниці, що тільки вони — єдині реальні постаті. А що я переконаний, що не ображу їхньої скромности, бо вони зроду не прочитають цієї книги, то з дитинною радістю і глибоким зворушенням, позбавлений змоги приточити тут імена інших людей, які поводилися так само і завдяки яким Франція витривала, вписую тут правдиве їхнє наймення: Ларів'єри, ім'я щиро французьке. І якщо й траплялися нікчемні тилові щури, як, скажімо, отой вимогливий молодик у смокінгу, що я бачив у Жюп'єна, стурбований лише тим, аби з'ясувати, чи "матиме він Леона о пів на одинадцяту, бо його запрошено на сніданок", то їхнє боягузтво спокутував цілий легіон французів від святого Андрія-в-Полях та всі ці чудові вояки, на одну дошку з якими я ставлю й Ларів'єрів.
Лакей, аби розтроюдити ще дужче Франсуазу, показав їй вискіпані звідкись давні числа "Твого читання", де на обкладинці (то були довоєнні часописи) пишалася "цісарська німецька родина". "Ось він, завтрашній наш володар", — вирік лакей, показуючи Франсуазі "Вільґельма". Вона вилупила очі, потім глянула на жінку, зображену поряд, і сказала: "А це Вільґельмеса!" Щодо Франсуази, то вона дихала лихим духом на німців; пригашувала його тільки зненависть, яку в неї будили наші міністри. І я не знаю, кому вона бажала більше смерти, Гінденбурґові чи Клемансо.
Мій від'їзд із Парижа затримала звістка, яка так прикро вразила мене, що я довгенько був не в змозі вирушити в дорогу. Я довідався про смерть Робера де Сен-Лу, він загинув другого дня після повернення на фронт, прикриваючи відступ своїх солдатів. Не знайшлося б на крузі земному людини, щоб вона була меншим за нього ненависником якогось народу (щодо цісаря, то з якихось особливих і, певне, фальшивих мотивів він гадав, ніби Вільґельм II намагався радше відвернути, аніж розпочати війну). Не помічалося в ньому й германофобі!': останні слова, почуті мною з його уст тиждень тому, були початком Шуманової пісні, він замугикав її на сходах, для мене, по-німецькому, так голосно, що я, з огляду на сусідів, мусив його зацитькати. Виявляючи свою вихованість, він не терпів похвальби, лайки, фразерства, уникав перед лицем ворога і під час мобілізації того, що могло б урятувати йому життя, усуваючись завжди в тінь у товаристві інших, і ця звичка давалася взнаки завжди, навіть у жесті, яким він прибивав дверцята екіпажу, проводжаючи мене простоволосий, коли я від нього виходив.
Кілька днів я просидів у своєму покої, думаючи про Робера. Я згадав часи його першого побуту в Бальбеку, коли в білястій вовні, з очима зеленавими і рухливими, як море, він переходив хол, що сусідував із великою їдальнею, куди з-поза скляної стіни зазирало море. Я згадав, яким незвичайним він мені тоді здавався, як мені кортіло з ним зійтися ближче. Це бажання здійснилося, перейшовши найсміливіші мої сподівання, а проте не справивши мені тоді майже ніякої радосте, і лише згодом до мене дійшло, які високі прикмети, поряд з іще дечим, крилися в цій гожій з'яві. Усім цим, як злом, так і добром, ущедряв він мене щоднини неоглядки, а останнього дня, рушаючи в атаку на ворожі шанці, він керувався великодушністю і жертвував усім, що тільки мав, для загального добра, — так само, як одного вечора, коли пробіг по ресторанних канапах, аби мене не турбувати. А те, що я бачився з ним у рідку стежку, в таких різних місцях, за різних околичностей і через великі проміжки часу, — в бальбецько-му холі, рівбельській кав'ярні, за солдатськими обідами у Донсьєрі, в театрі, де він затопив у пику газетяреві, у принцеси Ґермантської, — давало тим яскравіші й виразніші образи його життя, а його смерть охоплювала мене ще гіркішим смутком, ніж це буває після втрати людей навіть любіших нам, але знайомих так давно, що візерунок, збережений у нашій пам'яті, є вже тільки своєрідною проміжною хвилею серед безконечної кількости невловно відмінних між собою візерунків, та й то ще треба додати, що наше вже переповнене почуття не живлять — як у разі, коли ми бачимося з кимось тільки в певні моменти та ще й уривками, всупереч тому комусь і всупереч нам, — ілюзії, що між нами могла б виникнути глибша симпатія, коли б цьому не завадили обставини.
Через кілька днів потому, як я вперше уздрів Робера, коли він гнався за своїм моноклем у бальбецькому холі, уявляючись мені таким собі нажабленим чваньком, на пляжі вперше об'явилась інша жива постать, — тепер вона теж існувала вже тільки як спогад, — і була то Альбертина, вона шурхала по піску, байдужа до всіх і наскрізь морська, як чайка.