Іноді вона дратує, бовкає дурниці, щоб уразити (річ тим кумедніша, що нема на світі людей менш виборних, ніж Камбремери, вони не завжди "на висоті", але загалом не жлоби".
Отримавши рекомендаційного листа від Робера, Камбремери або зі снобізму, який схиляв їх хоча б непрямо прислужитися Сен-Лу, або з удячности за все те, що він у Донсьєрі зробив для їхнього братанка, а найправдоподібніше — з доброти і традицій гостинносте, почали писати йому довгі листи, де запрошували мене оселитися в них або ж, якщо я волію бути вільнішим, зголошувалися підшукати для мене помешкання. Сен-Лу попередив їх, що я зупинюся в бальбецькому Ґранд-отелі, а вони йому відповіли, що принаймні ждатимуть моєї візити зразу по приїзді; якщо ж я монятимуся, то вони самі заваляться до мене й потягнуть на свої garden-party's.
Певна річ, камеристку баронеси Пютбюс ніщо не пов'язувало з бальбецьким краєм; камеристка не заступила б мені селяночки, яку я, йдучи до Мезеґлізу, марно кликав дорогою, вкладаючи в цей поклик усю силу мого жадання.
Але я давно вже не силкувався добути з жінки, так би мовити, квадратний корінь невідомого, що чаїлося в ній і часто капітулювало після першого знайомства. Принаймні в Бальбеку, де я давно не був, я мав би — через брак прямого зв'язку між цим краєм і камеристкою — ту перевагу, що свіжість відчуттів не притуплялася б звичкою, як у Парижі, де, чи то в себе удома, чи в іншому знайомому мені куточку розкоші, заживані з жінкою серед буденних речей, не могли дати бодай хвилинної ілюзії, наче я вступаю в нове життя. (Бо як звичка справді друга натура, то, позбавлена не лише жорстокости, а й чарів першої, вона заважає нам пізнати її.) І ось, може, ця ілюзія виникала б у мене в новому краю, де вражливість загострюється від кожного сонячного променю і де в мені спалахнула б жага до камеристки, до якої я рвався; але далі складеться все так, що ця жінка не приїде до Бальбека, а я найбільше на світі боятимусь, як би вона не приїхала, — отож-бо, головної мети моєї подорожі я не осягну, та й не старатимусь осягати.
Баронеса Пютбюс мала приїхати до Вердюренів не на початку сезону, проте пожадані для нас розкоші можуть до пори бути далеко, якщо ми певні, що їм від нас не втекти і якщо в очікуванні нам ліньки подобатися і несила кохати. Зрештою я вибрався до Бальбека не з такими поетичними намірами, як першого разу; щира уява не така егоїстична, як спогад; і я знав, що опинюся в місці, де роїться від гарних незнайомок; на пляжі їх буває не менше, ніж на балу, і про гуляння перед готелем по дамбі я загодя думав з такою втіхою, яку достарчила б мені дукиня Ґермантська, якби, замість домагатися для мене запрошень на пишні обіди, вона частіше підказувала хазяйкам тих домів, де бували танці, вносити моє ім'я до списків кавалерів. Знайомитися з жінками в Бальбеці мені було нині так само легко, як важко було колись, бо тепер я мав там знайомих і доброхотів, а коли я подався туци вперше, їх я не мав.
З мого марення мене вирвав голос директора, чиї політичні роздебендювання я слухав через верх. Змінивши тему, директор сказав мені, як зрадів голова суду, дізнавшись про мій приїзд, і додав, що голова збирається ввечері відвідати мене в номері. Думка про його прихід так налякала мене (я здорожився), що я попросив директора не пускати його до мене (це він обіцяв) і для більшої безпеки на цей перший вечір поставити на моєму поверсі на варту свій персонал. Директор, очевидно, не дуже з ним мирив. "Я мушу весь час бігати за ними, бо їм бракує інертнос-ти. Якби не я, вони з місця не рушили б. На вашому порозі стоятиме на чатах ліфтер". Я поцікавився, чи не призначено нарешті ліфтера "начальником посильних". "Він служить у готелі недавно, — відповів директор. — Товариші по службі старші за нього.
Вони зчинили б рейвах. У кожній справі потрібна грануляція. Я визнаю, що він добре ліфтникує. Але для такої роботи — замолодий. З давньою обслугою він складав би контракт. Йому бракує статечности, а це ж бо прикмета примітивна (очевидно, "елементарна"). Хай ще трошки уб'ється в колоди (він хотів сказати: "колодочки"). Йому треба брати приклад з мене. Хто-хто, а я на цьому знаюся. Перш ніж здобути остроги директора Ґранд-оте-лю, я дістав бойове хрещення у Паяра". Ця метафора справила враження на мене, і я подякував директорові за те, що він сам зустрів мене на Вужиному мості. "Ет, нема за що. Часу на це пішло міні (мінімум)". Аж це ми добралися до готелю.
Мене чекала тяжка ураза. Того першого вечора, в'янучи від серцевої кволости і пересилюючи щем, я повільно й обережно нагнувся, аби роззутися. Та тільки я торкнувся першого гудзика на черевику, як груди мені стислися від чогось невідомого, надприродного, і я, охоплений дрожем, заридав, сльози полилися з очей. На поміч мені прийшла і вирятувала мене від душевної порожнечі та сама істота, яка кілька років тому, в хвилину такої самої зажури й самотности, коли в мені нічого мого вже не зоставалося, вступила і вернула мені мене, бо це справді був я, навіть більше, ніж я (вмістище завжди більше за вміст, а саме вміст мені й принесено). В моїй пам'яті ожило схилене над моєю знемогою ніжне бабусине обличчя, її стурбований і ошуканий у своїх сподіваннях погляд, бабусине обличчя в день першого мого приїзду, не тієї, яку я, на мій подив і гризоту, так мало жалів і яка мала тільки її ім'я, а моєї правдивої бабусі, чий живий образ я вперше потому, як на Єлисейських Полях з нею стався удар, відзискав нині у мимовільному і повному спогаді. Цей живий образ для нас не існує, поки його не відтворить наша думка (а то б усі вояки якоїсь величезної січі були б великими поетами-епіка-ми); і ось лише в цю мить шалене прагнення кинутися в її обійми, через рік із гаком після її похорону, внаслідок того анахронізму, з чиєї вини календарні дати не збігаються з тими, які запроваджуються нашими почуттями, дало мені знати, що вона померла. Я часто говорив про неї після її смерті, думав про неї, але в моїх словах і думках — словах і думках невдячного, егоїстичного і жорстокого молодика — ніщо не нагадувало мою бабусю, бо при моїй легковажності, моїй любові до розваг, моїй звичці до її хвороби я лише на споді душі зберігав спогад про те, якою вона була. Наша взята в усій повноті душа, хоч би коли ми віддавалися спогляданню її, має хіба що фіктивну цінність, попри безкраю щедроту її багатств, бо то ті, то ті з них залишаються недоторкані, чи то багатства реальні чи уявні, для мене ж особисто таким багатством було ім'я Ґермант або куди для мене важливіший достеменний спомин про бабусю. Бо з порушенням пам'яти пов'язані перебої почуття. Наше суще тіло, подібне до скудельниці, що містить у собі нашу духовність, насуває здогад, що всі наші духовні блага, минулі радощі, всі наші болі завше нам підвладні. Може, так само хибно вірити, ніби вони умикають чи повертаються. У кожному разі, якщо вони і зостаються в нас, то здебільшого в якійсь незнаній сфері, де вони вакують і де навіть найзвичайнісінькі з них витіснені спогадами іншого ґатунку, з якими їм не ужитися в свідомості. Та ось коло вражень, в якому вони зберігаються, відновлюється, і тоді вони здатні вимітати все, що з ними несуголосне, повертаючи до нас наше "Я", яке пережило їх. А що той, ким я раптом знову став, не існував від того давнього вечора, коли по приїзді до Бальбека бабуся допомогла мені роззутися, то цілком природно, що не після сьогоднішнього дня, про який моє колишнє "Я" нічого не знало, а — ніби в часі є розмаїті рівнобіжні ряди — без перерви в тяг-лості, зразу після першого вечора я злився водно з хвилиною, коли бабуся нахилилася наді мною. Тодішній і давно зниклий "Я" нині знов був так близько від мене, аж мені здавалося, ніби я ще чую слова, вимовлені допіро, а насправді примрійні; так людині спросоння ще чуються близькі відголоси відлетілого сну. Тепер я був уже лише тією істотою, яка прагнула пригорнутися до бабусі, стерти поцілунками всі сліди її жалів, тією істотою, яку я міг би собі уявити, поки я був одним із тих, що змінювалися в мені, з такими потугами, з якими спробував би тепер — та ще й даремно — знову відчути бажання й радощі одного з тих, ким я, бодай на якийсь час, перестав бути. Я згадав, як за годину перед тим, коли бабуся, в шлафроку, схилилася над моїми черевиками, я тинявся спекотною вулицею, перед цукернею, і мені так хотілося поцілувати бабусю, що я не міг ніяк перечекати той час, який мав збігти без неї. А нині, коли мені знову захотілося поцілувати її, я знав, що минатиме година по годині, але вона ніколи більше не буде зі мною, я повсякчас осягав для себе це відкриття, бо відчувши — вперше — її такою, якою вона була за життя, в реальній дійсності, відчувши, як у мене от-от порветься серце, наповнене нею до щерти, відзискавши її нарешті, я дізнався, що утратив її повік. Утратив повік; я не міг зрозуміти і силкувався перетерпіти біль цієї суперечности: з одного боку — життя, ніжність, що існували в мені в мені такими, як я їх знав, тобто створеними для мене; любов, яка так самовіддано жила мною, ставила мене в центр, постійно виливалася на мене, що кебета великих людей, всіх геніїв сущих з почину світа не була варта в бабусиних очах жодної моєї вади; а з другого боку, скоро я зазнав наново, ніби в теперішності, цього раювання, як відчув, що воно пронизане летючим, ніби пульсівним фізичним болем, певністю небуття, і це небуття затерло мій спогад про цю ніжність, знищило це життя, зруйнувало минулим числом наше взаємне призначення, зробило з бабусі, шли я знову побачив її, ніби в свічаді, звичайнісіньку чужинку, яка випадком провела кілька років укупі зі мною, як могла б прожити їх із кимось іще, але для якої я і перед тим був би нічим, і після того залишився б нічим.
Усе, що мене останнім часом тішило, я віддав би зараз за єдину втіху: підчистивши минуле, полегшити бабусину колишню муку. Отож я не тільки згадував її, згадував її шлафрок, стрій, перетворений у теперішній моїй уяві на символ, так він надавався для клопотів, мабуть, шкідливих, але й приємних, які вона брала на себе ради мене; потроху я почав пригадувати всі ті вибрики, яких допускався, аби показати їй, що мені зле, симулюючи свої страждання, допускався, щоб завдати їй прикрощів, а потім стерти ці прикрощі поцілунками, — я уявляв собі, ніби моя ніжність так само як і моє щастя здатні ощасливити її; а найгірше: нині для мене все щастя було в тім, щоб відшукати у своєму спогаді сліди щастя, розлитого на овалі її личка, вирізьбленому чулістю, а колись же я з безглуздою злостивістю намагався зігнати з нього навіть промінчик радощів, як, скажімо, того дня, коли Сен-Лу знімав бабусю і коли я, узрівши, з якою дитинною, майже кумедною грайливістю вона у крислатому брилику позує в напів-затінку, кинув їй сердито кілька ущипливих слів, від яких личко її скривилося, бо вони влучили в ціль, діткнули її; тепер, шли я навік утратив змогу розрадити бабусю, обцілувавши її, ці слова роздирали мене.
Нині годі було стерти гримасу з її обличчя і втишити щем її серця або, точніше, мого; бо мертві живуть лише в нас, і ми завдаємо собі удару за ударом, коли затято згадуємо про удари, якими били ми по них.