Item [40], в ній є багато чого від дослідів і наполегливих пошуків давніх алхіміків і чорнокнижників, які також перебували під знаком теології, але й одночасно під знаком емансипації і відступництва, — та вона й була відступництвом, не від віри, такого не могло статися, а у вірі; відступництво — це акт віри, все існує і відбувається в Богові особливо відступництво від нього".
Я наводжу уривки з його листа якщо не зовсім, то майже дослівно. Я можу цілком покластися на свою пам'ять, а крім того, прочитавши ту чернетку, я багато чого записав, насамперед його слова про відступництво.
Далі він вибачався за відступ, який навряд чи був відступом, і переходив до практичних питань; який саме вид музичної діяльності він мав би обрати, якби здався на Кречмарові наполягання. Він попереджає вчителя, що соліста-віртуоза з нього нізащо не вийде, бо "дерево з пагінця — вже дерево", надто він пізно сів за інструмент, і взагалі надто пізно таке спало йому на думку, з чого видно, що в нього бракує інстинктивного потягу до цієї діяльності. До клавіатури він узявся не для того, щоб опанувати її, а з таємної цікавості до самої музики, і в ньому немає жодної краплі циганської крові піаніста-гастролера, для якого музика — тільки привід виставити себе напоказ перед публікою. Для цього потрібні певні душевні передумови, писав він, яких у нього немає від природи: потреба освідчуватись юрбі в любові і приймати такі самі освідчення від неї, схилятись у поклоні й цілувати руки у відповідь на бурхливі оплески, жадоба до лаврових вінків.
Він не назвав справжньої причини, що не давала йому стати віртуозом, навіть якби він не спізнився сісти за інструмент: він був для цього надто соромливий і гордий, надто неприступний і самітний.
Ті ж перепони, вів далі Адріан, стоять у нього й на шляху до кар'єри диригента. Так само як він не покликаний блазнювати за роялем, не відчуває він і бажання корчити з себе оркестрову примадонну у фраці з паличкою в руках, повноважного тлумача й народного речника музики на землі. І тут у нього вихопилось одне слово, з тих, про які я щойно казав: вони справді віддають найхарактерніше у його вдачі. Слово "несміливий". Він назвав себе несміливим, і зовсім не для того, щоб похвалитися. Бути несміливим, міркував він далі, означає не мати в собі тепла, симпатії, любові до людей. І тут постає дуже вагоме питання: чи може взагалі несмілива людина бути артистом, що все-таки завжди має сповідувати любов до світу і бути його улюбленцем?
А якщо не соліст і не диригент, то що лишається? Ну звичайно, музика як така, обітниця і заручини з нею, герметично замкнута лабораторія, кухня алхіміка, композиція. Чудово! "Ви, друже мій, Альбертусе Магнусе126, відкриєте мені таємниці теорії, і, певна річ, я відчуваю, знаю наперед зі свого досвіду, що буду не зовсім нездарним адептом. Я засвою всі правила і способи, і засвою легко, бо дух мій поривається назустріч їм, в ньому вже посіяно зерно, і воно проростає. Я ошляхетню prima materia [41], довівши її до майстерності, і з допомогою духу і вогню пережену її через багато колб і реторт, щоб вона стала чиста, як сльоза. Чудова праця! Я не знаю цікавішої, загадковішої, вищої, глибшої, кращої за неї, мене не треба переконувати, я й так приймаю її всім серцем.
То чому ж усе-таки якийсь внутрішній голос застерігає мене: "О homo fuge!" [42]? Я не можу як слід пояснити цього. Скажу тільки: я боюся давати обітницю мистецтву, бо мені здається, що моя натура — про здібності не буду говорити — не здатна задовольнити його, у мене немає тієї здорової наївності, яка, наскільки я розумію, разом з іншими властивостями складає сутність мистецтва і є її далеко не останнім складником. Натомість природа обдарувала мене швидко насичуваним розумом, про який я маю право говорити, бо нітрохи не пишаюся ним, можу присягтися всім на світі; мій розум і все пов'язане з ним — утома, якою він відповідає на все, що йому нудне, огида до того нудного і, як наслідок, головний біль, — саме й викликає в мене острах і тривогу, через нього я втримаюсь, повинен утриматись від спокуси. Бачите, добрий мій учителю, хоч який я молодий, а вже досить скуштував мистецтва, щоб збагнути, — та я й не був би вашим учнем, якби не збагнув цього, — що воно багато ширше за схему, суголосність, традицію, за те, що один навчається в другого, за всі мистецькі засоби, за розгадування, "як це зроблено", але очевидне й те, що все це завжди було від нього невіддільне, і я наперед бачу (бо вміння передбачати, на жаль чи на щастя, також притаманне моїй натурі), як банальність, несуча конструкція, запорука міцності навіть геніального твору, те, що його робить загальним здобутком, тобто явищем культури, а також звичне, завдяки якому досягається краса, — бачу, як усе це разом бентежить мене, я червонію, потім налягає втома, починає боліти голова, і таке станеться дуже швидко.
Безглуздо й нескромно було б питати: "Ви розумієте це?" Ще б пак не розуміли! Так воно виходить, коли твір гарний. Віолончелі самі ведуть сумовито-задумливу тему127, що дуже виразно, з філософською відвертістю питає, чому життя таке безглузде, навіщо ця метушня, ця гонитва, це цькування і катування людини людиною. Мудро похитуючи головами, музиканти якусь хвилю з жалем говорять про цю загадку, а тоді в певному місці їхньої мови, дуже добре виваженому, з розгону, глибоко відітхнувши, від чого плечі підіймаються й знов опадають, озиваються сурми, і ось уже звучить хорал, бентежно-врочистий, блискуче гармонізований і виконуваний з дивовижною гідністю і стриманою силою міді. Дзвінка мелодія вже досягає найвищої вершини, яку, проте, за законом економії першого разу ще обминає; вона ухиляється від тієї вершини, береже її для подальшого, спадає, і далі залишаючись дуже гарною, врешті відступає назад і дає дорогу іншій темі, пісенно-простій, по-народному жартівливо-величній, наче грубуватій, але й не в тім'я битій, з хитрими способами оркестрового аналізу і зміни тону, з дивовижною здатністю набувати нового змісту і вдосконалюватись. Якусь мить оркестр мудро й гарно орудує цією пісенькою, розчленовує її, оглядає окремі складники, змінює їх, і з них на середніх регістрах виникає чарівна фігура, здіймається в неземні висоти, де панують скрипки і флейти, недовго ширяє там і тієї миті, як вона стає найпринаднішою, слово знов бере приглушена мідь, починає звучати той самий хорал, виходить на передній план, не раптово, як першого разу, а вдає, ніби його мелодія вже була якийсь час присутня в тій пісеньці, і врочисто простує до тієї найвищої вершини, яку тоді був мудро обминув, щоб із грудей у слухачів вихопилось те "ох", щоб іще вище знялася хвиля почуттів, коли він потужно злине вгору, могутньо підтримуваний гармонійними прохідними звуками басової труби, переможно досягне вершини й там, ніби зі стриманим задоволенням оглядаючись на довершене, відзвучить до кінця.
Любий друже, чого мені смішно? Хіба можна геніальніше використати традицію, освятити звичайні способи? Хіба можна вправніше досягти прекрасного? А мені, грішному, смішно, особливо як залунають ударні звуки бомбардонів, схожі на хрюкання свиней: вим-вум-вум — бам! У мене одночасно можуть сльози виступити на очах, та однаково сміх дужчий за них. Бачу або чую щось незвичайне, таємничо ефектне, і, мов проклятий, мушу сміятися. Від цього надмірного почуття гумору я втік у теологію, сподіваючись, що вона втихомирить мій нестримний потяг до сміху, — і знайшов там силу-силенну смішного. Чого мені мало не кожна річ здається пародією на себе саму? Чого в мене складається таке враження, що майже всі — ні, всі засоби і правила мистецтва сьогодні придатні ще тільки для пародії? Але це справді риторичні питання, ще бракувало, щоб я сподівався на них відповіді. І в такій поточеній розпачем душі, в такому холодному, як крижина, серці ви вбачаєте "хист" до музики й кличете мене до неї, до себе? Чи не краще мені упокоритись і вивчати далі теологію?"
Ось яка була Адріанова сповідь-відмова. Кречмарової відповіді в мене також немає перед очима. У Леверкюнових паперах я її не знайшов. Він її не знищив і якийсь час возив із собою під час своїх переїздів до Мюнхена, до Італії, у Пфайферінг, та потім згубив. А втім, я майже так само добре пам'ятаю Кречмарового листа, як і Адріанового, хоч тоді ніяких нотаток про нього не робив. Заникуватий музикант уперто стояв на своєму, далі кликав і зваблював Адріана. Жодне слово в Адріановому листі, писав він, ні на мить не похитнуло його впевненості в тому, що авторові листа судилося присвятити себе музиці, що він прагне до неї, а вона до нього, і дарма він, чи то з слабкодухості, чи то з кокетства ховається від неї за не зовсім правдивий аналіз своєї вдачі й душевного складу, як ховався за теологію, свій перший безглуздо вибраний фах. "А що ви стали манірні, Адрі, і що у вас дужче болить голова, то це вам кара за відступництво". А почуття гумору, яким він хвалиться чи на яке нарікає, набагато краще вживається з мистецтвом, аніж з теперішньою його вигаданою наукою, бо мистецтво, на противагу теології, може ним скористатися, — і взагалі з усіх тих поганих рис, які Адріан собі приписує, воно може мати куди більший пожиток, ніж він гадає чи задля відмовки вдає, що гадає. Він, Кречмар, не знає скільки правди в лихослів'ї Адріана на себе самого, до якого він удається тільки з однією метою: щоб не лихословити на мистецтво, бо він трохи помиляється, і помиляється свідомо, трактуючи мистецтво як поєднання з юрбою, оплески, парадні вистави, як міх, що роздмухує емоції. Та він хоче відлучити себе від мистецтва, посилаючись на ті властивості, яких воно якраз і вимагає. Сьогодні мистецтву потрібні саме такі люди, як Адріан, — і вся справа в тому, що він дуже добре знає це, хоч би як лицемірив. Холодність, "швидко насичуваний розум", відчуття банального, втома у відповідь на нудне, огида до нього, — все це речі, з якими обдарування може стати покликанням. Чому? Бо це лише до певної міри властивості окремої людини, а в основному природа їхня надіндивідуальна, вони — вияв колективного відчуття зужитості й вичерпаності мистецьких засобів, нудьги, яку ті засоби викликають, і пошуків нових шляхів.