— Та не будемо про це згадувати, гаразд? Все, пов'язане з ним, було таке жахливе, брудне, — то найстрашніший період мого життя. Я хотіла б назавжди забути той час... Вважаймо, що ми зустрілися вперше... ось так... — ніжно мовила Сільвена.
— А ми й справді зустрілися вперше, — в тон їй так само ніжно сказав він, тим більше, що це його ні до чого не зобов'язувало.
Вона подумала, що така вже, видно, її доля — зустрічатися з чоловіками, з якими вона колись була близька і які не пам'ятали або майже не пам'ятали про це. "Мабуть, я дуже змінилась, а тоді була дуже негарна..." Він також думав про те, що доля зводить їх разом в ось такі знаменні вечори і лише після того, як ця жінка побувала в руках старих людей. А втім, яка там доля — просто всі в аналогічних випадках поводяться однаково.
Міркуючи над цим, він сидів край ліжка і тихенько погладжував перса Сільвени. У цю мить хтось відімкнув вхідні двері, клацнувши ключем. Сільвена злякано скрикнула й випросталась.
— Це Едуард, — прошепотіла вона. Обличчя її було бліде, вона судорожно натягла на себе простирало.
Лашом підвівся й інстинктивно ступив до крісла. Він встиг надіти штани, черевики і крохмальний комірець, — то було б украй прикро, коли б його застали отут голим або в самій сорочці.
А Вільнер уже стояв у кімнаті. В тьмяному світлі нічної лампочки він здавався ще більшим і страшнішим. Щелепа у нього тремтіла. Великі ніздрі втягували повітря, як ковальські міхи.
Сімон, ще не зовсім розуміючи загадкову, диявольськи підступну поведінку цієї людини, зразу уявив собі, яка зараз вибухне сцена — зойки, безглузда бійка із старим велетнем, а може, і щось гірше: куля. Про скандал дізнається Марта — тоді загине його кар'єра, репутація, можливо, навіть життя.
— Я був певен! Абсолютно певен. Знав, що це буде так! — вигукнув Вільнер. — Значить, тебе не можна довірити навіть другові, от що ти виробляєш!
— Але ж я нічого не виробляю! — простогнала Сільвена, мало не плачучи. — Я прилягла, ми розмовляли...
— А, ти ще й брешеш! — гримнув він.
І замахнувся, наче заміряючись ударити її. Сільвена затулила обличчя рукою. Сімон подумав, чи не пора йому втрутитись. Але в цей час Вільнер схопив простирало й зірвав його. Сільвена скрикнула.
— Ти, мабуть, гадала, що в такому вигляді зручніше розмовляти, правда ж? — загорлав Вільнер.
Потім, обернувшись до Сімона, зробив великодушний жест.
— На вас, мій хлопчику, я не гніваюсь, ви поводились, як належить мужчині, брудній тварюці мужчині.
Сімон аж тепер збагнув, що все це — старанно підготовлена комедія, і відчув величезну полегкість, хоч таке становище було для нього якоюсь мірою принизливе.
— Але вона, ця повія, після всього, що я для неї зробив... І в такий день, коли вона мусила б мене благословляти, мусила б лежати біля моїх ніг!.. Ну, нічого, ти ще маєш спокутувати свій гріх, бо на світі є справедливість.
Він природно й дуже переконливо розіграв сцену, запозичену з власного репертуару.
— Вчинити таке зі мною, старою людиною! — простогнав він, падаючи в крісло. У кімнаті запала тиша, порушувана тільки схлипуваннями Сільвени.
І раптом, дивлячись на цю заплакану голу жінку, на цього мужчину, який щойно був з нею в ліжку, він відчув, що його охоплює дивне почуття, солодке й болісне, — йому стало сумно і нестерпно боляче, боляче умоглядно й тілесно. Гнів його був удаваний, але сум — щирий. Він став жертвою власної підступності.
На мить він пошкодував, що не приїхав раніше, коли Сімон був ще роздягнений. В такому становищі він міг би вимагати від них чого завгодно. Тоді, принаймні, він хоч би помстився і не було б цієї болісної операції без наркозу, не було б відчуття, наче тебе ріжуть ножем по живому.
— Яке дурне становище, — трохи згодом сказав Сімон.
— Звичайнісіньке, мій хлопчику, — заперечив Вільнер.
І він підвівся з крісла.
— Едуарде!.. Едуарде!.. Я зовсім не хотіла завдати тобі суму!— простогнала Сільвена.
— Ти знаєш, що я не прощаю, — відрізав Вільнер. Цього разу різкість його не була удавана. — Я далеко не молодий і не маю часу прощати.
Тепер він мав підстави, щоб порвати з Сільвеною. Потім, обернувшись до Сімона, Вільнер сказав:
— Сподіваюсь, ви не відмовитесь одвезти мене додому... одвезти додому старого чоловіка, що втратив свої останні ілюзії. Думаю, що хоч це ви для мене зробите.
І вони вийшли, навіть не попрощавшись з Сільвеною.
По дорозі від Монсо до Сени Вільнер сказав:
— Мені не хотілося затримувати таксі. Вночі вони правлять стільки — просто розоритися можна... А ви не стомлюєтесь за кермом?
— Ні, — машинально відповів Лашом, пильно дивлячись на дорогу перед собою.
Обоє замовкли.
Вільнер вдихав аромат парфумів, які завжди вживала Сільвена і який ішов тепер від Сімона, а також аромат її тіла, терпкий і водночас манливий.
Сімон почував, як у ньому поступово наростає злість до старого. Разів десять він ладен був сказати: "Якщо ви хотіли скористатися мною для виконання вашого задуму, ви могли б хоч попередити мене..."
— Тільки, будь ласка, не турбуйтесь, — промовив Вільнер. — Я, звичайно, не скажу нашій любій Марті ні слова.
Старий шахрай вирішив показати, що й тут Сімон у нього в руках.
— І вона, звичайно, скреготіла зубами від насолоди, правда ж? — повертаючись до цікавої для нього теми, спитав він. — А Марта в таких випадках хрипко скрикує...
Знову запалі мовчанка, порушувана тільки шурхотом шин. В передсвітанковій імлі вирізнялися дахи будинків, і життя здавалось обом чоловікам безглуздим і без краю розтягнутим, — таке почуття часто буває у людей після безсонної ночі.
— Цікаве явище, — знову заговорив Вільнер. — Чомусь намагаєшся зберегти владу над тими, до кого тебе більше не вабить. Ми цим так псуємо собі життя.
Він узявся за підборіддя, відчув, як під пальцями перекочується жирна маса, і подумав, що його обличчя почне розкладатися саме з підборіддя.
IX
Назавтра, в день офіційної прем'єри "Купоросу", Сільвена прийшла в кабінет до Вільнера. Він наказав нікого не пускати і навіть пані Летан заборонив заходити до нього.
Розмова була бурхлива і тривала, Сільвена плакала, благала.
— Але ж я була п'яна, — виправдувалась вона. — Зрозумій-бо: я так раділа! І мені хотілося бути тільки з тобою. Я ні на мить не переставала думати про тебе. Мені так соромно за те, що сталось!..
Вільнер був непохитний і твердо стояв на своєму. Він навіть відповів їй дотепом:
— Я прожив близько сімдесяти двох років, не знаючи тебе, — сказав він, — то вже якось проживу без тебе те, що мені лишилось.
Він шліфував каламбури для майбутньої п'єси. Сільвена вже давно почувала, що, тягнучись до неї, він водночас зневажає її, глузує з неї: вона немовби править за пробну мішень для його стріл. А сьогодні вона усвідомила це особливо гостро, бо для неї у нього лишилась тільки зневага.
— І не думай, що твоя вчорашня витівка, — сказав він, — дає тобі надо мною якусь перевагу. З нас двох я перший зрадив тебе. На другий день після того, як ти прийшла до мене, я переспав тут, у кабінеті, з однією актрисочкою, а через кілька днів зійшовся з Інессою Сандоваль, — про інших вже й не згадую. Я знаю з досвіду, що, зблизившись з однією жінкою, треба протягом восьми годин знайти собі іншу. Щоб застрахуватись на майбутнє.
Вона побачила справжній страшний образ Едуарда Вільнера і все-таки мучилась і благала не кидати її, бо в ньому була якась надлюдська сила, і Сільвені здавалося, що, втративши цю силу, вона впаде у прірву.
— Але ж мені сьогодні грати! Поглянь на мене, на моє обличчя! — заплакала вона і піднесла до лиця дзеркальце пудрениці, наче хотіла довести сама собі, що в неї справді жахливий вигляд і що тільки прощення зарадить справі. — Даремно ти таке робиш, Едуарде, ти зараз не хочеш поступитися тільки з гордощів, але справді-бо даремно. Ти ще жалкуватимеш за мною.
— Всі жінки так кажуть, однак, жалкують завжди вони за нами, а не ми за ними — от що смішно.
— Ти ніколи не знайдеш такої, як я.
— То й слава богу!..
— Адже я подарувала тобі свою молодість...
— Ну, ти дарувала її ще стільком іншим...
Він присунув до себе якісь папери.
— Послухай-но, — сказав він. — Ти зараз переконаєшся, що я навіть зараз можу бути до певної міри великодушним і щедрим. Я й сам не думав, що здатен на таку щедрість. Я міг би помститися тобі, вигнати з театру — ти цілком на це заслуговуєш. Але я не хочу, щоб все це було на шкоду мистецтву. Не на те я вивів тебе в люди, щоб потім зіпсувати тобі кар'єру. Так от: ти підпишеш оцей контракт, щоб віднині все було ясно. Тепер ми — директор і актриса, і інших взаємин між нами не існує.
Сільвена ладна була підписати що завгодно; сльози туманили їй очі, і вона, не читаючи, підписала контракт з театром "Де-Віль" на п'ять років; він забезпечував їй дуже скромний гонорар та ще й передбачав виплату Вільнерові двадцяти процентів з усіх контрактів, які вона може укласти з кіно або з іншими фірмами; крім того, вона мала право укладати такі контракти тільки за його згодою, а в разі порушення — правового чи фактичного — хоч однієї з умов цієї угоди, мала сплатити штраф — мільйон франків.
— Повір, тобі дуже пощастило, — мовив він, беручи з її рук перо.
Коли Сільвена пішла, Вільнер відчинив двері до кімнати, де сиділа пані Летан.
— Наша розмова закінчена, — заявив він. — Ви послали квіти цій красуні, мадам Буатель?.. Гаразд... Чудово... Тепер покажіть мені документацію про рекламу і попередні відомості касових зборів.
X
Незабаром Анатоль Руссо своєю владою дозволив банкові Шудлера проводити операції, пов'язані з кредитуванням потерпілих під час війни. Але він не поспішав брати позику у Стрінберга. Він тримав у кишені цю виграшну карту, яка нарешті випала йому. Навіщо прославляти себе як міністра фінансів, коли від успіху цього демаршу виграє насамперед глава уряду? Він лише натякав і поширював у політичних колах чутки про обіцянки Стрінберга, і той не спростовував їх. А сам Руссо чекав слушної нагоди. Однак, чекати довелося, недовго. Сенат з якогось дріб'язкового приводу розпустив кабінет, бо, власне, парламент шукав нагоди позбутись його, та й Руссо нишком прислужився до його падіння.
У ті часи кабінети міністрів змінювалися раз у раз, — приблизно кожні два тижні.