Йому, певно, так буде зручніше, та й ми почуватимемо себе спокійніше.
Якусь мить полковник з задоволенням дивився на здивовані обличчя обох чоловіків.
— Давай, давай швидше!
Шофер, уже зовсім зламаний, не сподіваючись більше ні на що, покірно простягнув руки.
Незабаром почався допит.
— Слухай уважно, — сказав полковник. — Я знаю, що диверсійна група, яка переховувалась у квартирі інженера Дончева, зараз перебуває тут, в робітничому селищі копалень або десь поблизу. Я знаю, що двадцять шостого вночі ти вивіз її з квартири інженера і другого дня доставив сюди на службовій машині. Тепер мене насамперед цікавить — де переховуються диверсанти? Де їхня квартира? Ти це знаєш, і я чекаю від тебе відповіді!
На обличчі шофера відбилося вагання, він мовчав.
— Я чекаю! — повторив твердо полковник Філіпов.
— Пане полковник, ви… ви повинні обіцяти мені, ви повинні дати мені слово честі, що це… полегшить мою долю…
— Я не суд і особисто не можу тобі нічого обіцяти! — сказав суворо полковник. — Але на це, безперечно, зважатимуть. Ми не звірі, як ви, нам чужі злоба і помста!… Для нас головне — не мати ворогів, які підривають мирне життя нашої країни!… Коли ти даси нам підставу вважати, що виправишся, суд залишить тобі життя, щоб ти міг спокутувати свою провину і стати чесною людиною… Коли-небудь ти знову будеш вільним, і те життя, яке вів досі, здасться тобі тяжким і страшним кошмаром! Коли-небудь ти будеш соромитись, що так уперто намагався шкодити своїй батьківщині!
Шофер мовчав.
— Добре, я говоритиму! — сказав він раптом, і обличчя його потемніло від припливу крові. — Я скажу все, що знаю… Гра все одно програна, немає смислу її тепер обстоювати…
— Де вони переховуються? — наполягав полковник.
— Тут, у селищі… в квартирі зубного лікаря.
— Зубного лікаря? — вигукнув директор. — Цього не може бути!
Шофер подивився на нього з прихованим презирством.
— Вони у зубного лікаря! — мляво повторив він.
— Всі п'ятеро, чи Тороманови залишились у Софії?
— Тільки троє… Ви знаєте прізвища двох, а третій і мені невідомий… Тороманови, звичайно, залишились у Софії, і|рни тут лише заважатимуть…
— Зброя є?
— Так, є автомати і кілька гранат…
— А вибухові речовини? Шофер знову зблід.
— Вибухові речовини знаходяться в складі номер вісім…
— Під землею! — вигукнув лейтенант Наумов і машинально витер піт, що виступив на лобі.
Полковник Філіпов суворо подивився на нього.
— Прошу, не перебивайтеї Хто охороняє вибухівку?
— Ніхто не охороняє, — глухо відповів шофер. — Сама себе охороняє. Завідуючий складом знає, що там знаходяться частини від компресорів.
— Чому там вивантажена вибухівка?
— Знаєте, чому! — відповів шофер, облизуючи пересохлі губи.
— Я знаю добре, але ти також повинен знати це!
— Група мала висадити в повітря копальні разом з найважливішим технічним обладнанням…
— …і з людьми…
— Так, і з людьми…
— На коли намічався вибух?
— Термін ще точно не був визначений… Ми шукали можливості одному чи двом з групи пробратися всередину під виглядом робітників… Але це виявилось нелегкою справою, просто… неможливою…
— А чому ви відмовились від ідеї влаштувати Тороманова у копальні на посаду інженера?
Шофер збентежено подивився на полковника.
— Зрозуміли, що його не приймуть… Тут пильність посилена, це просто неможливо…
— Виявляється, що не так уже посилена! — сказав полковник. — Коли ви змогли внести вибухівку, виходить, що саме пильності тут і бракує.
Лейтенант Наумов почервонів.
— Вибухівка одне, а люди — зовсім інше! — відповів шофер.
— Хто має право вступати в контакт з групою, яка зараз переховується у зубного лікаря?
— Ніхто, крім мене…
— А може, і хтось інший, хто знає пароль…
— Тільки я його знаю…
— А якщо перекинуть вам помічників через кордон?
— Це вже інша справа… Вони повинні знати його…
— Назви його в присутності всіх.
— Скажи пароль.
Обличчя шофера знову потьмарилося від припливу крові, але він, заїкаючись від зусилля, сказав пароль.
— Так! — зітхнув полковник. — Тепер можеш трохи відпочити. Стефане, дай йому води і цигарок. Якщо хоче — дай і трохи коньяку.
— Коньяку? — спитав директор.
— Так, трохи, щоб він отямився.
Полковник і лейтенант Наумов вийшли і кабінету. Пешо, який весь час мовчки слухав допит, зітхнув з полегшенням. Не було вже ніякого сумніву — цього разу бандити не втечуть. Незважаючи на пережиту небезпеку, незважаючи на те, що в кабінеті директора було важке і задушливе повітря, йому тепер дихалось легко, як ніколи. Тим часом директор копалень якось неохоче і мало не з огидою виконував розпорядження полковника Філіпова. Він налив води в чисту чашку, приніс розкішну коробку з цигарками, потім дістав звідкись пляшку з коньяком. Шофер насамперед накинувся на цигарки, але наручники заважали йому запалити сірника. Він насупився, і директор запалив йому цигарку.
— Добре ти віддячив мені! — сказав він похмуро. — Я мав до тебе таке довір'я, а ти, як гадюка за пазухою…
— Вам особисто я нічого поганого не зробив, — глухо пробурмотів шофер. — Вам я вдячний за турботи!
— Добра подяка! — скипів враз директор. — Добра подяка — висадити копальні в повітря!
Шофер безпорадно похилив голову.
— У мене не було іншого виходу! — зітхнув він. — Вони тримали мене в своїх руках.
Пешо ледве не вибіг з кабінету — такими огидними були для нього виправдання шофера. Через якийсь час до кабінету знову зайшов полковник Філіпов, але по спокійному його обличчю не можна було дізнатись, яке він прийняв рішення і що надумав зробити. Він сів у крісло, помовчав трохи, потім поволі почав говорити.
— Мені вже ясна гра із зміною номерів автомобіля… Лише одного не можу зрозуміти — яким чином ти виїхав з копалень у Софію своєчасно, щоб їх урятувати?
Шофер підвів голову.
— Так було домовлено! — відповів він коротко.
— А звідки ви знали, що стануться якісь непередбачені події?
— Звичайно, цього ми не знали… Я виїхав звідси двадцять шостого під тим приводом, що треба зробити невеликий ремонт машини і змінити акумулятор… У нас була попередня домовленість, що я заберу їх, але на другу ніч, переждавши день у місті… Згідно попереднього плану, я повинен був забрати всіх п'ятьох — групу з квартири інженера плюс Тороманова з дружиною. Крім того, я повинен був зробити все, щоб заплутати сліди машини в тому разі, якщо помітять її номер… Під'їжджаючи до Софії, я змінив номер автомашини на фальшивий і так в'їхав у місто. Як і було домовлено, я поставив машину в софійський гараж копалень і зв'язався по телефону з квартирою інженера…
— О котрій годині? — спитав полковник.
— Приблизно без чверті другої…
— Потім?
— 3 квартири інженера я дістав наказ точно о другій годині десять хвилин бути на одній із суміжних вулиць… З тону розмови я зрозумів, що трапилось щось непередбачене, і був, звичайно, готовий до всіх несподіванок. В означений час я під'їхав і забрав групу разом з багажем. Потім я дістав наказ узяти її Тороманових, що відразу і виконав… Так з усіма я вирушив на мою міську квартиру… Залишив їх…
— Де міститься квартира? Шофер назвав вулицю і номер.
— Далі?
— Далі саме почалась гра… Години біля третьої я виїхав з міста через контрольний пункт, і номер мій був, як і належить, записаний… Для міліції моя машина прибула до міста приблизно опівночі і через деякий час виїхала назад тою самою дорогою. А фактично я зупинив машину за містом і знову змінив номер — цього разу на справжній… Почекавши, поки мине третя година і змінять чергового міліціонера, який, звичайно, міг запам'ятати машину або мене, я повернувся назад… На контрольному посту записали мій номер… Що ж вийшло з усієї цієї операції? Машина з номером копалень проїхала нормально всю відстань, була на всіх контрольних постах і в'їхала в місто, але не виїхала назад… Крім цього, друга, мнима машина, що обов'язково скомпроментувала 6 себе, якщо за якоюсь з квартир стежили, прибула до міста і виїхала з нього тієї ж ночі… Нам було ясно, що цю машину розшукуватимуть десь поблизу Софії, бо її номер не був записаний на жодному іншому контрольному пункті.
— Де зупинилась машина? — спитав полковник Філіпов.
— Знов же в гаражі копалень…
— А там хіба не помітили твоєї прогулянки?
Гараж маленький, лише на кілька машин, а я знав, що цієї ночі він буде зовсім порожній… Сторожеві я сказав, що їду додому взяти деякий одяг, бо на другий день у мене не буде такої можливості. Як тільки розвиднилось, поїхав в ремонтну майстерню, де усунув деякі невеликі пошкодження в системі освітлення і змінив акумулятор. О п'ятій годині вечора я взяв групу з трьох чоловік і виїхав із Софії… Зрозуміло, вони трохи змінили зовнішність… Ми припускали, що хлопця вже знайшли, і він описав зовнішність своїх мучителів… Ми також розуміли, що коли ви догадаєтесь про нашу втечу на машині, то шукатимете її серед машин, що виїхали з Софії попередньої ночі, і очевидно, зупинитесь на машині з фальшивим номером — вона єдина могла здатися вам підозрілою. Так небезпека для нас ставала мінімальною. І справді, на всьому шляху до копалень ніхто нас не зупинив і ніхто не перевірив наших документів і командировочних посвідчень… Як мені здається, з номером вийшло дуже вдало…
— Вийшло! — з прикрістю погодився полковник. — Тільки не дуже! А чому ви залишили Торомакових в Софії і де вони перехову ються зараз?
— Небезпечно було вивозити всю групу… Особливо небезпечно було везти жінку з її дуже впадаючою в очі зовнішністю…
— А де вони зараз?
— В моїй квартирі… Хазяям я сказав, що це мої родичі з провінції, вони — прийматимуть тут ванни і проживуть кілька днів…
— Взагалі спритний ти в брехні! — зробив висновок полковник Філіпов і підвівся. — Погано тільки те, що у брехні ноги дуже короткі. Завжди так було і так буде!
Далі, обернувшись до Пешо, полковник ласкаво додав:
— А ми з тобою, хлопчику мій, сьогодні попрацюємо ще трохи. Тобі треба побачити і впізнати своїх приятелів з квартири інженера Дончева… Я певен, що через деякий час вони будуть тем, де їм і слід бути…
Троє диверсантів були зловлені без особливих труднощів завдяки тому, що шофер повідомив пароль. Одягнений в напівтуристський костюм, лейтенант Наумов і сержант з його команди пробралися в будинок зубного лікаря і наставили свої _ пістолети на приголомшених злочинців.