Ми рушили через село. Хати тут були не-хлюйні. Але коло найубогіших, ніби спалених, як глянути, сірчаним дощем, таємничий подорожник, що зупинився на один день у проклятому місті, — осяйний ангел, — широко розгортав над ним сліпучу опіку крил квітучої непорочности: то була груша. Сен-Лу пройшов зі мною вперед.
— Я волів би побути на пару з тобою, ба навіть мені кортить поснідати з тобою наодинці, словом, посидіти вдвох, поки прийде час піти до тітки. Але сніданок така втіха для моєї бідної голубоньки, і вона, бачиш, така зі мною мила, що я не міг їй відмовити. Зрештою вона тобі сподобається, це художня душа, вся як живе срібло, і з нею приємно снідати в ресторані, вона така славна, така проста, завжди всім задоволена.
Я гадаю все-таки, що саме того ранку, і, либонь, уперше, Робер одвихнувся на мить від жінки, яку він, від милощів до милощів, поволі творив, і нараз побачив на відстані іншу Рахиль, її двійника, але геть одмінену і схожу на звичайнісіньку ростри-буху. Покинувши прегарний сад, ми рушили до паризького поїзда, коли Рахиль — вона йшла трохи попереду, — впізнали й нагукали, гадаючи ніби вона сама, такого самого розбору, як і вони, "курочки": "Гей, Рахилю, їдьмо з нами, Люсьєна і Жермена уже в вагоні, біля нас є вільне місце, мерщій, потім разом гайнемо на скейтинг!" І вони вже збиралися звести її з двома "крамарчуками", своїми кавалерами, які їхали з ними, але, помітивши збентежену міну Рахилі, цікаво звели очі, побачили нас і попрощалися з нею, перепросивши; Рахиль і собі попрощалася з ними, якось знічено, але приязно. Були то дві бідолашні шмонді, у комірах із підробленої видри, і виглядали вони десь так само, як Рахиль, коли Сен-Лу спіткав її вперше. Він їх не знав, не знав, як їх на ім'я, і, пересвідчившись, що вони добрі знайомі його приятельки, подумав, що в її житті, мабуть, був, а то й зберігся досі такий закапелок, про який він і гадки не мав, і що те, інше, життя не те, що нинішнє їхнє спільне життя, що там можна мати жінку за луїдор. Те життя лише прочинилося перед ним, але разом з ним він побачив і зовсім іншу Рахиль, не ту, яку він знав, а Рахиль, подібну до тих двох діптянок, Рахиль за двадцять франків. Ось так Рахиль і роздвоїлась на хвилю для нього: він побачив на певній відстані від його Рахилі Рахиль шкуру, достеменну Рахиль, як виходити з того, що достеменна Рахиль — радше лярва. А ще йому спало на думку, що з того пекла, в якому він жив, жив із гадкою про неминучий шлюб із багатою та продаж свого імені, що дало б йому змогу відраховувати Рахилі сто тисяч франків на рік, він радо б вирвався і підійшов під ласку своїй коханці, як ці "крамарчуки" підходять під ласку своїм паплюгам за гріш. Але як же це зробити? Вона ж ні в чому не завинила. Якщо він почне на неї скупитися, вона буде не такою знадливою, перестане в розмовах і листах тулити такі слівця, які його так зворушували і які він хвалькувато переказував друзям, підкреслюючи, як це мило з її боку, але замовчуючи те, скільки грошей він сипле на її утримання, навіть те, що він узагалі щось їй підносить, що її фотографії з присвятою або завершальні слова телеграм — це ті самі сто тисяч франків, тільки в урізаному й коштовнішому вигляді. Хоча Сен-Лу і не пробалакався, що платить Рахилі за ті її скупі ніжні вирази, проте не слід спрощувати, а таке спрощення завжди немудро робиться щодо всіх коханців, які процвиндрюють гроші, щодо стількох чоловіків, — що не пробалакався він із самолюбства, з марнославства. Сен-Лу був досить розумний, щоб усвідомлювати, що все, що тішить марнославство, він легко й дурно знайде у світі завдяки своєму славному імені, завдяки своїй красі, і що його взаємини з Рахиллю, навпаки, дещо віддаляють його від світу, б'ють по його гонору. Ні, самолюбне бажання переконати інших, що ти дістаєш задурно очевидні знаки прихилля коханої жінки, — це попросту похідне любови, потреба похизуватися, що та, котру ти так кохаєш, кохає тебе. Рахиль, розійшовшися з потіпахами, які посідали до вагону, підійшла до нас; одначе не тільки їхні підробні видри і напу-женість крамарчуків, але й імена Люсьєни та Жермени піднесли образ нової Рахилі. На мить Сен-Лу примарилося життя на площі Пігаль, з худорідними приятелями, з плюгавими любовними пригодами, з нехитрою гульнею в пообіддя у Парижі, де сонце, починаючи від бульвару Кліті, висявало, здавалося, зовсім не так, як тоді, коли він проходжався зі своєю коханкою, бо кохання і супутні йому муки мають, як і хміль, силу міняти в наших очах предмети. У самому Парижі йому мріявся якийсь інший Париж, взаємини з Рахиллю здавалися підгляданням у чуже життя, бо хоча Рахиль, коли була з ним, робилася схожою ледь-ледь на нього, проте з ним вона жила частиною свого справжнього життя, ба навіть частиною найціннішою завдяки шаленим грошам, які він їй давав, частиною, яка будила заздрість її приятельок і яка давала б їй змогу, набивши вже калитку, перебратися на село або дебютувати в якомусь відомому театрі. Роберові кортіло спитати у своєї дівчини, хто такі ці Люсьєнаї Жермена, про що вони говорили б, якби вона присіла до них у купе, як провела б із ними день і чи не завершився б він після скейтинга гулями в таверні "Олімпія", якби з нею не було Робера і мене. На мить околиця цього локалю, яка завжди здавалася йому нудною, пробудила його цікавість, завдала йому болю; побачивши весняне сонце, таке ясне на вулиці Комартен, куди Рахиль, якби не знала Робера, пішла б оце зараз і заробила б луїдор, він зажурився. Але навіщо починати ці розпити, коли він наперед знав, що відповіддю йому буде або просто мовчання, або брехня, або щось дуже прикре для нього, але даремне. Роздвоєння Рахилі тривало довгенько. Кондуктори зачиняли дверцята, ми притьмом сіли до вагону першого класу, чудові перли Рахилині нагадували Роберові, що це дуже дорога жінка, він почав її пестити, повернув у своє серце і замилувався на неї, увнутрену, як милувався досі завжди, окрім тої короткої миті, коли він побачив її на площі Пігаль, намальовану імпресіоністом, — і потяг рушив.
Виявилося, що вона і справді "художня душа". Вона безугавно товкла мені про книги, про нову штуку, про толстовство і уривала себе, тільки щоб дорікнути Сен-Лу, що той багато п'є вина.
— Аби ти пожив зі мною рік, я поїла б тебе самою водою, і ти почувався б куди краще.
— Гаразд, поїдемо.
— Але ж ти знаєш, що мені треба багато працювати (вона вбила собі в голову, що неодмінно виб'ється в актриси). Зрештою, що скаже твоя родина?
Аж це, звернувшися до мене, вона заходилася шпетити його родину, і її догана здалася мені цілком слушною, та й Сен-Лу, такий норовливий, коли йшлося про шампан, цілковито визнавав, що це так і є. Я вважав, що вино Сен-Лу шкодить, і відчував, що коханка справляє на нього добрий вплив, і вже ладен був порадити йому послати родину до дідька. Сльози наринули на очі молодій жінці, коли я мав необережність заговорити про Дрейфуса.
— Бідолашний мученик! — сказала вона, стримуючи ридання. — Вони його там усмертять.
— Заспокойся, Зезетто, він повернеться, його виправдають, помилку виправлять.
— Доти він помре! Але бодай його діти носитимуть ім'я не-заплямоване. Але як же йому болить, оце мене вбиває! І уявіть-но собі, Роберова мати, жінка побожна, каже, що він повинен сидіти на Чортовому острові, навіть як він невинний. Який жах, чи не так?
— Авжеж, свята правда, вона так каже, — підтвердив Робер. — Моя мати саме такої думки, це саме так, але у неї не таке серце, як у Зезетти.
Насправді на цих сніданках, "таких любих", нічого доброго не було. Бо варто було Сен-Лу вийти зі своєю подругою на люди, як йому вже верзлося, ніби вона заглядається на всіх чоловіків, він одразу ж супився, вона бачила його злий гумор, їй подобалося дражнити його, чи, точніше, вона не хотіла розраджувати його з дурного самолюбства, вражена його тоном; вона вдавала, ніби пускає бісики якомусь чоловікові, та й зрештою іноді це не було порожньою забавою. Досить було якомусь добродієві бути їхнім сусідом у театрі чи в кав'ярні або навіть коли у їхньому візникові було щось привабливе, Робер, якого миттю застерігали ревнощі, помічав це раніше від Рахилі; і йому вже верзлося, ніби перед ним одна з тих мерзосвітніх істот, котрі задля втіхи, про що він говорив мені у Бальбеку, зводять на лихе і ганьблять жінок; він благав коханку не моргати такому типові і тим самим звертав на нього її увагу. А вряди-годи, відчуваючи, що Роберові підозри не позбавлені доброго смаку, вона, зрештою, переставала його дражнити, щоб він заспокоївся, посилала його з якимось дорученням, а сама в цей час устигала перебалакати з незнайомцем, ба навіть часто вмовлялася з ним про зустріч, а іноді після цього крутила роман.
Ледве ми ввійшли до ресторану, як Робер, чого я не міг не помітити, спохмурнів. Бо й Сен-Лу одразу примітив (що ми про-очили в Бальбеку): Еме, наділений на відміну від своїх простацьких кумпанів скромним шармом, мав у собі — несамохіть — щось романтичне, що спливає звичайно в якісь літа з пухнастого волосся та грецького носа, чим і відрізнявся від тичби інших служників. Служники, майже наголо вже-таки підтоптані й бридкі як смерть, дуже скидалися на оченашників, облесливих сповідників, а найчастіше на колишніх коміків-штукарів, бо їхні чола у вигляді брили цукру можна побачити хіба що на портретах, повивішуваних у старосвітськи скромних фойє вже занедбаних театриків, — на портретах, де їх увічнено у ролях подавальників або верховних понтифіків, а в ресторанах, завдяки прискіпливому доборові чи завдяки системі спадкової номінації, ці церемоніальні постаті збереглися ніби якась рада авгурів. На жаль, Еме впізнав нас і сам підійшов узяти замовлення, тоді як процесія опереткових жерців рушила до інших столиків. Еме спитав мене про здоров'я бабусі, а я поцікавився, як ся мають його дружина та діти. Моє запитання його розчулило, бо з нього був добрий сім'як. Він справляв вражіння людини розумної, енергійної, але шанобливої. Роберова коханка просто пасла на ньому очі. Але запалі очі кельнера на його нерухоїйому обличчі, якому невелика низькоокість надавала таємничої глибини, нічого не виказували. У провінційному готелі, де Еме служив багато років до прибуття у Бальбек, гожий зарис нині вже дещо пожовклого і змарнілого лиця, яке стільки літ, мов та гравюра з зображення принца Євгенія, маячіло завше на тому самому місці в майже завжди безлюдній їдальні, навряд чи привертав до себе багато цікавих поглядів.