Все виховання зводиться до того, щоб примусити людей любити своє невідворотне соціальне призначення.
В одному з міжтунельних проміжків доглядачка-лаборантка обережно вводила довгий тонкий шприц у желатинову масу чергової ампули. Студенти і їхні наставники якийсь час мовчки спостерігали.
— Привіт, Леніно! — озвався містер Фостер, коли вона нарешті вийняла шприца й випросталася.
Дівчина, здригнувшись, обернулася. Навіть у червоному мороці, який багрянив очі й шкіру, було видно, що вона надзвичайно вродлива.
— Генрі? — її червона усмішка блиснула рядком коралових зубів.
— Чарівна, о чарівна, — провуркотів Директор і двічі чи тричі легенько поплескав її по сідницях, на що вона шанобливо усміхнулася.
— Що ви їм упорскуєте? — запитав містер Фостер голосом професіонала.
— Звичайні ін'єкції — від черевного тифу й сонної хвороби.
— Робітників для тропічної зони обробляють на сто п'ятдесятому метрі, — пояснив містер Фостер студентам. — Ембріони ще мають зябра: ми імунізуємо рибу проти хвороб майбутньої людини, — й обернувся знову до Леніни: — Сьогодні о четвертій п'ятдесят пополудні на даху, як звичайно.
— Чарівна, — ще раз сказав Директор і, поплескавши дівчину на прощання, пішов за іншими далі.
На десятому стелажі ряди майбутніх робітників-хіміків проходили тренування на витривалість щодо свинцю, каустичної соди, смоли і хлору. Перша група ембріонів на третьому стелажі — двісті п'ятдесят майбутніх бортмеханіків ракетопланів — саме підійшла до тисяча сотого метра. Спеціальний механізм постійно й невтомно обертав ампули.
— Щоб поліпшити їхнє відчуття рівноваги, — пояснив містер Фостер. — Ремонтування ракети зовні під час польоту — нелегка справа. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони ногами вниз, і вони тоді голодують, а коли вони ногами догори, ми подвоюємо потік кровозамінника. Вони привчаються поєднувати стан догори ногами з добрим самопочуттям. Фактично вони щасливі тільки тоді, коли стоять на головах. А тепер, — продовжував містер Фостер, — я хотів би показати вам дуже цікавий процес формування альфа-плюс інтелектуалів. Велика група їх зараз на п'ятому стелажі. На рівні першої галереї! — крикнув він до двох хлопців, що зібралися були йти на перший поверх. — Вони приблизно на дев'ятисотому метрі. Не можна починати формування інтелекту, аж поки зародки стануть безхвостими. Ходімо за мною.
Але Директор глянув на годинника.
— За десять третя, — сказав він. — На жаль, ми вже не маємо часу на інтелектуалів. Мусимо зайти в ясла, поки в дітей не кінчилась мертва година.
Містер Фостер був розчарований.
— Ну принаймні один погляд у Відділ розкупорки, — благав він Директора.
— Гаразд, — поблажливо посміхнувся Директор. — Лише один погляд.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Містер Фостер залишався у Відділі розкупорки, а Директор і студенти зайшли в найближчий ліфт і понеслися на п'ятий поверх.
"Ясла для немовлят. Неопавловські кімнати виховання" — повідомляв напис при вході.
Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій голій кімнаті, дуже ясній і сонячній, бо вся південна стіна була суцільним вікном. Півдюжини няньок, одягнених у білу віскозно-лляну уніформу, що складалася зі штанів і курток та білих асептичних шапочок, які щільно покривали коси, поралися біля довгого ряду мисок з трояндами на підлозі. Великих мисок, заповнених квітами. Тисячі пелюсток, достиглих і шовковисто гладеньких, як щоки незліченних маленьких херувимчиків, але не лише рожевощоких арійських, а й променисто-китайських і мексиканських, апоплексичних, немов від надмірного дуття у небесні сурми, й блідих як смерть, блідих надмогильною білизною мармуру.
Коли зайшов Директор, няні стали струнко.
— Виставте книжки, — наказав він коротко.
Няні слухняно виконали його наказ.
Між мисками з трояндами були належно розкладені дитячі книжки — з відкритих сторінок привабливо визирали веселі, барвисті образи риб, звірів та птахів.
— Тепер давайте сюди повзунків!
Няні хутенько вийшли і за хвилину-другу повернулися, пхаючи перед собою щось на зразок високого візка з чотирма дротяними полицями, на яких вовтузилися восьмимісячні немовлята, схожі одне на одного, як дві краплі води. Це, очевидно, була група Бокановського. Оскільки вони належали до касти Дельта, то були одягнені в хакі.
— Посадіть їх на підлогу.
Немовлят виклали з дротяних сіток.
— Тепер поверніть їх так, щоб вони бачили книжки й квіти.
Діти відразу примовкли, а тоді порачкували до того розмаїття веселкових барв, до тих веселих яскравих образів на білих сторінках. Якраз і затьмарене сонце визирнуло з-за хмари. Троянди сполум'яніли, мов від раптової пристрасті, блискучі сторінки книжок заіскрилися новим і глибинним змістом. Діти, рачкуючи, радісно верещали, щебетали й попискували від утіхи.
— Прекрасно! — сказав Директор, потираючи руки. — Мов на замовлення.
Найпрудкіші були вже біля мети. Рученята непевно простягалися, мацали, торсали, обривали пелюстки троянд, м'яли розцяцьковані сторінки в книжках. Директор почекав, поки всі діти прилучаться до цієї забави.
— А тепер увага! — вигукнув він, підносячи руку й подаючи сигнал.
Старша няня, що стояла в другому кінці кімнати, ввімкнула рубильник. Почувся несамовитий гуркіт. Пронизливо і дедалі різкіше заревли сирени. Нестямно задзвонили сигнальні дзвінки. Діти здригнулися, зарепетували, їхні обличчя спотворив жах.
— А тепер, — намагався перекричати оглушливий галас Директор, — тепер ми закріпимо лекцію слабким електричним струмом.
Він махнув знову рукою, і старша нянька натисла на інший важіль. Тон дитячого вереску враз змінився. У гострих спазматичних криках тепер було щось відчайдушне, майже збожеволіле. Їхні рученята й ноженята рвучко підскакували, неначе від посмиків невидимими шворками, їхні тіла звивалися й дерев'яніли.
— Ми можемо пустити струм по цілій підлозі, — кричав, пояснюючи, Директор. — Але досить, — і він подав знак няні.
Вибухи припинилися, дзвони перестали дзвонити, виття сирен стишилося і вщухло. Тільця перестали смикатися, розм'якли, а скавуління й ревище ошалілих немовлят знову перейшло у нормальне дитяче рюмсання від звичайного страху.
— Дайте їм знову книжки й квіти.
Няні послухалися, але немовлята тепер уже сахалися від троянд і веселих різнобарвних малюнків, а їхнє ревіння дужчало.
— Спостерігайте, — тріумфуючи, говорив Директор, — спостерігайте.
Книжки й голосні крики, квіти й електричні удари змішуються в дитячих головах; і після двохсот повторень такої або подібної лекції вони будуть поєднані нерозривно. А що поєднала людина, природа роз'єднати не в змозі.
— Вони виростуть, як кажуть психологи, з інстинктивною ненавистю до книжок і квітів. Необоротні рефлекси. Ці діти будуть захищені від книжок і ботаніки на все життя. — Директор повернувся до няньок: — Заберіть їх геть.
Заплаканих немовлят у хакі посадовили назад у сітки і викотили з кімнати, лишився по них кисло-молочний запах і омріяна тиша.
Один із студентів підняв руку. Так, він розуміє, чому не можна дозволяти людям нижчої касти марнувати час Суспільства над книгами, завжди ж бо існує ризик, що вони прочитають щось таке, що може небажано вплинути на котрийсь із їхніх умовних рефлексів, але... але який тут зв'язок із квітами? Навіщо так клопотатися, щоб зробити психологічно неможливою для дельт любов до квітів?
Директор терпляче пояснював. Коли дітей змушують інстинктивно верещати, вгледівши троянду, то робиться це з економічних міркувань. Не так давно (століття чи близько цього) серед гам, дельт і навіть епсилонів плекалась любов до квітів і до дикої природи взагалі. Ідея була спонукати їх виїжджати за місто, користуючись транспортом.
— А хіба вони не користувалися транспортом? — запитав студент.
— Ще й як, — відповів Директор. — Але користі з того.
Первоцвіти й краєвиди мають один серйозний недолік: вони дармові. Любов до природи не збільшує замовлень заводам. Тому було вирішено відмінити любов до природи, в усякому разі, серед нижчих каст; відмінити любов до природи, але не тенденцію послуговуватися транспортом. Бо, звичайно, важливо, щоб вони й далі виїжджали за місто, навіть ненавидячи це. Проблемою було знайти економічно здоровший резон користуватися транспортом, ніж примітивна любов до квіточок та пейзажів. І той резон було знайдено.
— Ми прищеплюємо масам нелюбов до природи. Але одночасно ми привчаємо їх до всіх видів заміського спорту. Особливо до тих, які потребують складного спорядження. Так, щоб був завантаженим не лише транспорт, а й фабрики спортінвентаря. Ось звідки поєднання квітів і електрошоку, — підсумував Директор.
— Зрозуміло, — сказав студент і завмер у безмовному захваті.
Пауза. Відкашлявшись, Директор продовжив:
— Давним-давно, коли наш Форд був ще на Землі, жив підліток на ймення Рубен Рабінович. Батьки Рубена говорили польською мовою, — Директор на мить перервав оповідь. — Я припускаю, ви знаєте, що таке "польська мова"?
— Мертва мова.
— Як французька й німецька, — запобігливо додав другий студент, хизуючись своїми знаннями.
— А слово "батько"? — запитав Директор.
Бентежна тиша. Дехто з хлопців почервонів. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але часом дуже тонку відмінність між непристойностями й чистою наукою. Нарешті один наважився підняти руку.
— Людські істоти раніше були... — він завагався, кров ринула йому в обличчя. — Ну, вони були живородні.
— Цілком правильно, — схвально кивнув Директор.
— І коли випускалися діти...
— Народжувалися, — поправив Директор.
— Ну, тоді вони ставали батьками... Я маю на увазі не дітей, звичайно, а тих, хто... — Бідолаха знітився остаточно.
— Коротше, — підсумував Директор, — батьками були батько й мати. — Лайливі слова чи, пак, наукові терміни лунко впали у знічену тишу. — Так... мати, — повчально повторив Директор, відкидаючись у кріслі, і вагомо додав: — Так, це неприємні факти. Згоден. Але більшість історичних фактів не менш неприємні. Та повернімось до малого Рубена. Якогось вечора його батько й мати (трах! бах!) забули вимкнути радіоприймач. А ви повинні пам'ятати, що в ті часи грубого живородного розмноження діти завжди виховувалися батьками, а не Державними Кондиціювальними Центрами. Коли дитина спала, раптом почалася радіопередача з Лондона, і наступного ранку, на диво своїм батькам (відважніші з хлопців наважились цього разу перезирнутися й осміхнутися), малий Рубен, прокинувшись, повторив слово в слово довгу лекцію по радіо, в якій Бернард Шоу (це древній дивак-письменник, один з дуже небагатьох, чиї твори дійшли до нас без заборони), згідно з достовірною легендою, говорив про власну геніальність.