І це цілком природно. Але давай забудемо на хвильку про тих поганих асистентів.— Він подивився на Френні.— Ти мене слухаєш?
— Так, слухаю.
— Адже на тій триклятій кафедрі англійської літератури у вашому коледжі є двоє викладачів, якими може пишатися країна. Менліс і Еспозіто. Боже милий, як би я хотів, щоб вони були у нас. Це ж справжні поети, їй-богу.
— Аж ніяк,— заперечила Френні.— Вони лише трохи поети, ось що жахливо. Тобто справжніми поетами їх не назвеш. Це просто люди, які пишуть вірші, їх друкують і вміщують в антологіях, так що ти на них скрізь натикаєшся, але це зовсім не означає, що вони поети.— Знітившись, вона вмовкла й відклала сигарету. Вже кілька хвилин з обличчя в неї не сходила блідість. Здавалось, навіть помада на губах стала яскравішою, ніби вона щойно підмалювала їх заново.— Ну, та годі про те,— промовила Френні [251] майже нечутно, пригашуючи недопалок у попільничці.— Якась я сама не своя. Чого доброго, зіпсую тобі весь уїкенд. Найкраще, якби під моїм кріслом раптом відкрився якийсь люк і я запалася під землю.
З'явився кельнер, поставив ще по одному мартіні перед кожним з них і блискавично зник. Лейн обхопив пальцями— вони були в нього довгі й гнучкі, і він, звичайно, їх не ховав — ніжку келишка.
— Нічого ти не псуєш,— сказав він спокійно.— Просто мене цікавить, що це, в біса, з тобою діється. По-твоєму, треба бути якимось клятим богемним типом чи небіжчиком, щоб претендувати на справжнього поета? Га? Чи якимось кучерявим байстрюком?
— Ні. Чи не могли б ми поговорити про щось інше? Будь ласка. Я себе почуваю дуже зле, і в мене починав страшенно...
— Радо облишу цю тему, з дорогою душею. Але попереду скажи мені, хто, по-твоєму, справжній поет. Буду надзвичайно вдячний, якщо ти мені розтлумачиш.
У Френні високо на лобі, аж "біля корінців волосся, тьмяно заблищали крапельки поту. Це могло означати, що в залі надто гаряче або в неї щось негаразд із шлунком, а може, мартіні був заміцний. Так чи так Лейн, здавалось, нічого не помітив.
— Я не знаю, хто справжній, поет. Благаю тебе, Лейне, облишмо цю суперечку. Серйозно. Я почуваю себе якось дивно і незвичайно і не можу...
— Добре, добре. Згода. Не нервуйся,— відповів Лейн.— Я лише намагався...
— Я знаю тільки одне,— перебила його Френні.— Якщо ти поет, то твориш щось прекрасне. Тобто залишається щось прекрасне, коли ти вже сходиш зі сцени, і таке інше. Ті, про кого ти говориш, не зоставили жодної прекрасної речі. Інші, трохи кращі від них, часом, може, і вкладають щось людині в голову, може, щось там і залишають, але, навіть коли це їм вдається, коли вони щось і вміють по собі зоставити, то, їй же богу, це ще не поезія. Дуже часто це лише такий собі, зовні, може, й досить чарівний словесний послід. Вибач на слові. Отакі, власне, оті твої Менліус та Еспозіто й інші бідолахи їхнього крою.
Лейн досить-таки довго запалював цигарку, нарешті подав голос:
— А мені здавалось, ти любиш Менліуса. Якщо пе — зраджує мене пам'ять, десь із місяць тому ти, між іншим, казала, що він просто чудовий і що ти... [252]
— Він мені таки подобається. Але мене вже нудить від власної прекраснодушності. Зрештою хотілося б зустріти когось, гідного поваги... Перепрошую, я на хвильку тебе залишу.— Френні раптом зірвалася на ноги і схопила торбинку. Вона була біла як крейда.
Лейн і собі підхопився з місця, відсунувши крісло; рот йому вражено розтулився.
— Що сталося? — спитав він.— Тобі погано? Чи що таке?
— Я зараз.
Френні вийшла з зали, ні в кого ні про що не питаючи, ніби пам'ятала з минулих ленчів у Сіклера, куди йти.
Лейн сидів за столиком сам, палив і попивав свій мартіні дрібними ковточками, щоб його вистачило до повернення Френні. Гай-гай, самовпевненість, яку він відчував ще півгодини тому, від того, що опинився в належному місці, з достойною чи принаймні достойною на вигляд дівчиною, цілком розвіялась. Лейн дивився на єнотове хутерко, недбало перекинуте через спинку порожнього крісла Френні — те саме хутерко, знайомий запах якого так сколихнув у ньому спомини на вокзалі — і відчував у собі якусь незрозумілу холодність. Навіть зморшки на шовковій підшивці, здавалось, дратували його. Він одірвав погляд від хутерка і втупився в ніжку келишка з мартіні,— обличчя його було стурбоване, він почував себе так, ніби став жертвою чиєїсь підступної змови. Одне було незаперечне — уїкенд починався збіса невдало. Підвівши очі від столу, Лейн помітив знайомого товариша по коледжу, що заходив до зали зі своєю дівчиною. Лейн випростався, вмостився зручніше у кріслі й зігнав з обличчя занепокоєність і невдоволення, прибираючи вигляду хлопця, чия приятелька на хвильку вийшла в туалет, залишивши його самого, і тепер йому лишається тільки палити й нудьгувати, але нудьгувати в очікуванні чогось приємного.
Жіночий туалет у Сіклера був майже такий завбільшки, як головна зала, і в певному розумінні не менш зручний. Коли увійшла Френні, там не було нікого, навіть з обслуги. Вона постояла хвилинку на кафельній підлозі, посередині, ніби призначила тут комусь побачення і тепер чекала. На лобі в неї блищали дрібні краплинки поту, рот був трохи розтулений, і була вона зараз ще блідіша, ніж хвилину тому у ресторанному залі.
Потім рвучко попрямувала до найдальшої і найменш примітної з семи чи восьми кабін, куди, на щастя, можна було заходити, не кидаючи до автомата монети, зачинила [253] за собою двері і не без зусиль пересунула засувку на "зачинено". Цілковито поглинена собою, не зважаючи на те, де вона, відразу ж сіла. Відтак підтягла до себе й міцно стулила коліна, ніби хотіла зробитись якомога меншою. Тоді приклала руки до обличчя і сильно натиснула пальцями на очі, ніби завзялася паралізувати зоровий нерв й утопити всі зорові образи в порожній чорноті. її видовжені пальці хоч і тремтіли, а може, саме завдяки цьому, видавались надзвичайно делікатними й гарними. Якусь хвилину вона втримувалась у цій напруженій, майже ембріональній поставі й раптом розридалась. Вона плакала добрих п'ять хвилин. Плакала, навіть не пробуючи стримати найгучніших проявів свого горя та жалю — всі ці здавлені горлові звуки, подібні до тих, що вириваються з перехопленого спазмою горла дитини, яка заходиться плачем. Але затихла вона відразу, без болісних конвульсивних схлипів, якими звичайно закінчуються такі напади. Здавалось, у роботі її мозку зайшли раптові зміни й миттю втихомирили тіло. Залите слізьми обличчя Френні було безвиразне, майже безтямне. Вона підняла з підлоги торбинку, розщібнула її і дістала звідти невеличку, оправлену в ясно-зелене полотно книжечку. Поклала її собі на коліна і дивилась на неї згори вниз, так, ніби для вивчення книжечки у ясно-зеленій полотняній палітурці це було найкраще місце в світі. За мить знов узяла книжечку до рук, поривчасто притисла до грудей. Потім поклала її назад у торбинку, встала й вийшла з кабіни. Вмилася холодною водою, витерлась рушником, що висів поруч на гачку, підмалювала трохи губи, зачесала волосся і вийшла з туалетної кімнати.
Коли Френні через усю залу поверталася до столика, то мала досить гарний вигляд, просто дівчина qui-vive*, якими й мусять бути дівчата на врочистому студентському уїкенді. Коли вона, усміхаючись, жваво підійшла до свого крісла, Лейн повільно підвівся з серветкою в лівій руці.
— Вибач, ради бога,— мовила Френні.— Ти вже, певно, думав, що я померла там.
— Ні, що померла, не думав,— відповів Лейн і підсунув їй крісло,— просто зеленого поняття не мав, що там скоїлось.— Він обійшов столик кругом і повернувся на своє місце.— В нас не так уже й багато часу, знаєш? — Він сів.— Як ти себе почуваєш? Щось у тебе почервоніли очі.— Він подивився на неї пильніше.— Скажи, ти здорова?
Френні запалила сигарету. [254]
— Зараз уже чудово. Зроду я не почувала себе в такій гарній формі. Ти щось замовляв?
— Я чекав на тебе,— сказав Лейн, усе ще придивляючись до неї.— Все-таки, що було? Щось із шлунком?
— Ні. І так і ні. Я не знаю,— відказала Френні. Вона почала вивчати меню, що лежало перед нею на тарілці.— Мені тільки сандвіч із курчам. І, може, ще склянку молока... А собі, певна річ, замовляй що хочеш. Слимаки, кальмари тощо. Я й справді зовсім не голодна.
Лейн поглянув на неї і видмухнув тонке, але красномовне пасемко диму у свою тарілку.
— Не уїкенд, а пародія,— сказав він.— Сандвіч з курчам, що ж це, їй-богу, за їжа?
Френні розсердилась.
— Кажу ж, я не голодна, Лейне. Ну, чого тобі? Замов собі що хочеш. Я вже тобі сказала — їстиму свій сандвіч, доки ти не скінчиш ленчу. Ти ж не можеш вимагати, щоб я мала апетит, бо тобі так хочеться.
— Ну, добре вже, добре.— Лейн мало не скрутив собі в'язів, доки привернув увагу кельнера. Він замовив сандвіч з курчам і склянку молока для Френні, а собі — слимаки, жаб'ячі ніжки і салат. Коли кельнер відійшов, Лейн подивився на свій кишеньковий годинник і зауважив:
— Маємо бути в Тембріджі до половини другої. Не пізніше. Я домовився з Воллі, що ми затримуємось там на хвильку, може, вип'ємо по чарочці, а потім усі разом поїдемо на стадіон його автомобілем. Ти не маєш нічого проти, сподіваюсь? Тобі подобається Воллі?
— Я взагалі не знаю, хто це такий.
— Та, їй-же богу, ти зустрічалась з ним разів з двадцять! Воллі Кемпбелл. Боже мій! Не тільки знаєш його, а й...
— А, так, пам'ятаю... Послухай, не сердься так, що я не можу пригадати відразу котрогось із твоїх знайомих. Особливо, коли вони однаково виглядають, однаково говорять, одягаються і поводяться.— Френні примусила себе замовкнути. Власний тон їй здався в'їдливим і підлим, і її раптом огорнула така зненависть до самої себе, що чоло знову зросилося потом. Але за хвилину її голос несамохіть повів далі:
— Я не кажу, що в нього якісь винятково погані риси, де пак! Але вже цілих чотири роки я куди не повернусь, скрізь натикаюсь на таких Воллі Кемпбеллів. Я знаю наперед, коли вони хочуть здаватись чарівними, наперед знаю, коли почнуть розповідати якісь гидотні плітки про [255] дівчат, що живуть разом зі мною в інтернаті, знаю, коли питатимуть, де і як я провела літо, знаю, коли візьмуть стілець, осідлають його, лицем до спинки і, спершись об неї руками, почнуть вихвалятися з виглядом надзвичайно скромним і водночас недбалим своїми знайомствами з впливовими людьми.